Молодість-48: Змінне і незмінне
Призери фестивалю – фільми, в яких турбота про близьких і любов між рідними залишаються головними цінностями
Мабуть, найбільш виразною наскрізною темою конкурсних фільмів (що знайшло відображення і у розподілі нагород) стало зображення змін у нашому сприйнятті соціальних і сімейних зв'язків, кризи традиційних цінностей, їх перегляду – і підтвердження їхньої значимості.
Найпереконливіше це парадоксальне свідоцтво незмінності нашого розуміння Добра і Зла представлено в польській документальній стрічці «Безумовна любов» Рафала Лисака з конкурсної секції короткого метра. Витриманий в доволі чарівній лірико-іронічній інтонації фільм присвячений взаємовідносинам молодого режисера та його 80-річної бабусі, яка хвилюється через його гомосексуальність, але врешті-решт приймає її завдяки зазначеному у назві почутті між близькими людьми, що розрубує усі гордієві вузли світоглядних протиріч.
Картина отримала (нехай більш обізнані люди підкажуть, чи був в історії фестивалю інший подібний приклад) усі три нагороди, на які могла претендувати – приз головного журі як кращий фільм короткометражного конкурсу, приз в аналогічній категорії Екуменічного журі, члени якого, безсумнівно, оцінили її відповідність одному з головних біблійних текстів про перевагу любові над усіма іншими чеснотами, яка, всупереч усім догмам, «усе зносить, вірить у все, сподівається всього, усе терпить», а також приз глядацьких симпатій.
Фільм, що отримав Гран-прі, «Дикий» Камія Відаля-Наке, про який ми вже згадували у попередньому матеріалі, навпаки, роповідає про простір, в якому відсутні родинні зв'язки і якісь певні правила та зобов'язання. Світ чоловічої проституції зображений як притулок неприкаяних молодих людей, викинутих на узбіччя суспільства, яким відсутність батьківської турботи та мінімальної поваги з боку оточуючих зовсім не допомогло раніше часу змужніти, а, навпаки, завадило по-справжньому подорослішати. Проте і в цих умовах соціального розпаду, який підходить швидше дикунам, ніж представникам сучасної цивілізації, головний герой з усією своєю інфантильною сварливістю та безвідповідальністю виявляється сповненим любові і потреби в її прийнятті, що видається таким же інстинктивним, як прагнення вижити.
14-річна героїня стрічки кореянки Бору Кім «Колібрі», що отримала нагороду як кращий фільм повнометражного конкурсу та приз ФІПРЕССІ, живе з батьками, сестрою і братом, однак почувається настільки ж самотньою, як і бездомний герой «Дикого». Фільм, заснований на спогадах постановниці про власне дитинство, проведене в Сеулі у 90-х, показує, як радощі і горе підлітка, який переживає пубертатний період, сплітаються з надіями і розчаруваннями народу країни, яка увійшла в епоху змін після падіння диктатури Чон Ду Хвана. Сім'я виступає для дівчинки не прихистком від життєвих негараздів, а головним джерелом тривог і невпевненості – знущання, яким піддає її старший брат, бурхливі сварки батька і матері постають не ескападами жорстоких психопатів, а буденними проявами звичаїв, які панують у суспільстві, де уявлення про порядок у сім'ї та суспільстві невіддільні від уявлень про сильну руку, яка роздає ляпаси, що можуть напоумити. Але спільно пережиті драматичні випробування здатні зблизити і змінити і співгромадян, і членів однієї сім'ї.
Події грузинської стрічки «Сусіди» Гігіші Абашидзе, що отримала спеціальний диплом журі, наводять на куди менш оптимістичні висновки про людську природу. Дія розгортається у мальовничому старому тбіліському дворику, де віддавна живе вісім сімей – наче одна велика родина, яка весело і дружно справляється з труднощами і турботами жебрацького існування. Однак намір забудовників викупити квартири, щоб звести на місці цього пам'ятника грузинського побуту елітний житловий комплекс, одразу перетворює утопію на антиутопію. Запропонована ціна, яка видається іншим манною небесною, не влаштовує одного з жителів дворика – єдиного, хто зробив хороший ремонт у своєму житлі, до того ж єдиного серед місцевих чоловіків, хто працює. Сусіди, які звикли проводити дні за доміно і чачею, сприймають його як винуватця своєї безмежної бідності, тоді як він, здається, готовий на все, щоб настояти на своїй ціні, глухий до принизливих благань і погроз розправи.
Вибудований як гарна п'єса, з чітко прописаними характерами і влучними діалогами, фільм змушує задуматися про хисткість як добросусідських, так і будь-яких інших відносин – перше ж випробування особистою вигодою здатне перетворити старих знайомих і добрих приятелів на розлючених представників різних видів тварин, які намагаються відібрати один у одного територію. Діалог стає неможливим – конфлікт може перервати або загибель, або втеча.
Тема варварської забудови історичних районів, що здійснюється під прикриттям влади, яка у фільмі Абашидзе виступає як декорація для бурхливих пристрастей, виходить на перший план у стрічці Олексія Радинського «Колір фасаду: Синій», що отримала спеціальний диплом журі національного конкурсу. У цій документальній картині йдеться про боротьбу 90-річного архітектора Флоріана Юр'єва за порятунок свого magnum opus, будівлі Українського інституту науково-технічної і економічної інформації (відомого як «Літаюча тарілка»), яка за звичною для київських буднів змовою девелоперів і міської влади приречена стати знівеченою частиною торгового центру. Своєрідним продовженням цієї розповіді про зіткнення великого художника і громадських активістів з невимушеною безсоромністю та безкарністю чиновників і олігархів став епізод на церемонії нагородження, яка проходила в колонній залі КМДА. Радинський та продюсер стрічки Любов Кнорозок піднялися на сцену в футболках з написом «КМДА, руки геть від кінотеатру «Київ»», заговоривши – і викликавши невдоволення ведучого і гучне схвалення аудиторії, – про символічність вшанування у цьому місці картини, присвяченої свавіллю київської адміністрації, яка марно уявляє, ніби може безкарно руйнувати кінотеатри, пам'ятники архітектури і зводити на звільнених місцях торгові центри та готелі.
Гротескними образами тривожної вітчизняної сучасності був наповнений фільм одного з найкращих українських аніматорів Микити Лиськова «Любов», що отримав ще один спеціальний диплом національної програми. Покривала на головах Магріттових закоханих перетворюються тут на пластикові пакети, лікарня постає гнездилищем живих мерців, які здатні оживляти пацієнтів, лише перетворюючи їх на подібних собі зомбі, кожен літак, що летить над житловими кварталами, несе смертельну загрозу.
Картина, що стала переможцем конкурсу, «В радості, і тільки в радості» Марини Рощиної (до цього отримала аналогічний приз на Одеському кінофестивалі) також містить пізнавані реалії української повсякденності, при цьому її проблематика має позачасовий характер. Фільм з точністю і співчуттям передає (окрім переваг драматургії і постановки, треба віддати належне грі Світлани Лібет) душевний стан молодої жінки, яка вчиться бути матір'ю, чиї обов'язки не дуже в'яжуться зі спокусами юності. Турбота про дитину змушує її відчути відповідальність і за власну долю, стає ініціацією її дорослішання.
При всій універсальності, картина Рощиної нагадує про гарячі суперечки, що тривають останнім часом щодо впливу цінностей сучасної Європи на консервативні уявлення про сім'ю, про те, що традиційний ідеал осередку суспільства зі шлюбним союзом нерушимим нібито підточує ідеологія мультикультурного суспільства з його терпимістю до ЛГБТ. Але чи не є в дійсності цілком традиційною, буденною для сучасної України моделлю сім'я, подібна до тієї, що показана у фільмі, яка складається з дитини і матері-одиначки, що залишилася без будь-якої допомоги з боку зниклого у невідомості партнера (невипадково незаміжньою жінкою показана і мати головної героїні)?
Між тим, турбота про близьких і безумовна любов між рідними, як про це свідчить фільм-переможець національного конкурсу і багато інших картин 48-ї «Молодості», залишаються нашими головними цінностями при всіх соціально-культурних метаморфозах.
Олександр Гусєв, Київ