«Молодість»-48: Суперечка Христа і Пилата

Фільм Раду Жуде розповідає про трагедію, яка вибухнула в окупованій румунами Одесі

Шедевр Біллі Вайлдера «Деякі люблять гарячіше» (більше відомий у наших краях як «У джазі тільки дівчата»), який організатори 48-го Київського міжнародного кінофестивалю «Молодість» вибрали фільмом-відкриттям, здатен не лише примирити сінефілів найбільш полярних смаків, але і забезпечити мирне сусідство у кінозалі глядачів будь-яких політичних поглядів.

І навпаки, картина, показана на фестивалі першою, за півдня до церемонії відкриття – «Мені байдуже, якщо історія назве нас варварами» румуна Раду Жуде, одного з найбільш видатних сучасних європейських режисерів, – здатна спровокувати (що цілком підтвердило подальше обговорення) найзапекліші баталії як естетичного, так і ідеологічного характеру.

Представлений у програмі «Фестиваль фестивалів» (стрічка стала переможцем МКФ у Карлових Варах і отримала ще півдюжини вагомих нагород), фільм Жуде має безпосереднє відношення до нашої країни, роповідаючи про цивільну активістку, яка намагається провести в центрі Бухареста театралізований перформанс, присвячений окупації Одеси під час Другої світової румунськими військами, які організували масове знищення єврейського населення, в ході якого двадцять дві тисячі людей були спалені живцем. Варто нагадати, що першою картиною про цю подію та її сприйняття в сучасній Румунії, яка з'явилася на вітчизняних екранах, була документальна «Одеса» Флоріна Ієпана, у 2015-му році показана на Одеському кінофестивалі. Міністерські чиновники підтримують цей захід, уявляючи, що йдеться про прославлення національних військ в їхній героїчній боротьбі з Червоною армією відповідно до ідеологічного мейнстріму сучасної Румунії, де фашистський диктатор маршал Антонеску, який штовхнув країну в обійми Третього рейху, зображується як національний герой, що відважно боровся з комуністичною загрозою. Саме Антонеску належить винесена в назву фільму фраза, яка завершила наступне висловлювання: «...я виступаю за насильницьку міграцію всього єврейського елементу Бессарабії та Буковини, його треба виставити за межі наших кордонів. Я також за насильницьку міграцію українського елементу, якому тут нема чого робити».

Якщо трагедія, відтворення якої є відправною точкою сюжету, належить до української історії, підготовка самого перформансу та реакція на нього є болісно близькими вітчизняній сучасності. Представники державних інституцій вважають, що бюджетні кошти неприпустимо витрачати на щось, що може викликати у добропорядних платників податків моральний дискомфорт, а прості обивателі, які стають свідками виступу або задіяні в ньому як статисти подібно багатьом нашим співвітчизникам, демонструють прагнення відкинути комуністичну міфологію виключно заради настільки ж оманливих, брехливих мрій про етичну чистоту національного опору. Героїня не знаходить підтримки навіть у близьких – так, її коханий, не заперечуючи істинності наведених фактів, сумнівається у необхідності публічної розмови про них і поспішає звести обговорення до вини самих євреїв, слідом за чим намагається переконати вагітну дівчину зробити аборт – так громадянська легкодухість сплітається з особистою безвідповідальністю.

Героїня впевнена, що говорити про вину власного народу важливіше, ніж про гріхи перед ним агресорів і окупантів, намагається нагадати співгромадянам про справжні жахи минулого, які не мають відношення до патріотичних вимислів, не може похитнути їхню тверду переконаність, що на злочини здатні виключно вороги рідної країни, а не її відважні захисники, а стверджувати протилежне можуть тільки націонал-зрадники. «Але ж це правда!..» «А що таке правда?» – реагує на вигук дівчини її незмінний опонент, університетський викладач, який виконує на проекті обов'язки ідеологічного куратора. Він щиро їй симпатизує, чудово розуміє її правоту і всіма силами намагається вгамувати її порив у пошуках правди. Відтворивши у такий спосіб знамениту репліку Пилата, Раду Жуде засвідчує, що оповідання, яке нібито міцно прив'язане до часу і місця, є варіацією вічної історії праведника, який намагався пробудити у своїх ближніх совість – і тим самим викликає у більшої частини цих ближніх гнів і глузування.

Спочатку героїня, подібно тим українським активістам, які ставлять під сумнів історичні моделі (деколи здається, що саме їх у нас оберігають В'ятрович та Юрій Винничук), стикається лише з докорами у несвоєчасності своїх ініціатив та нерозумінні історичного контексту («вся Європа була антисемітською, а ми просто інтегрувалися в Європу»), а також із закликами звернути свою увагу на злочини комуністичних режимів – якщо вже їй так охота говорити про трагедії минулого. Однак реконструкція одеської бійні надає дії зловісний відтінок, нагадує, що ми є не лише нащадками біженців і гонителів, катів і жертв, донощиків і героїв, але і їх сучасниками. І що не так вже й неймовірно, що інші з нас, які сьогодні дуже далекі від думки, що їм доведеться залишити свій дім, що вони стануть доносити на своїх сусідів, що вони зважаться впустити незнайомців, які постукають в двері їхньої квартири серед ночі, і переховувати їх, щодня ризикуючи власним життям і життям близьких, одного разу виявляться здатними виконати одну з цих ролей в черговий історичній драмі.

Фільм Раду Жуде можна буде побачити і в останній день фестивалю, 2-го червня, на сеансі о 16:00 в кінотеатрі «Київ».

Олександр Гусєв. Київ