Малевич і Кантер на зламі епох. Кіно дня

Водночас вийшли в прокат два документальні повнометражні фільми, поєднані свободою та великою мрією

В український прокат вийшли дві повнометражні неігрові картини про українських митців, котрі жили у різні, проте у чомусь схожі епохи. Відстань між цими митцями та епохами – сто років. Мова про стрічки «Малевич» режисерів Володимира Луцького та Ігоря Малахова і «Людина з табуретом» Ярослава Попова. Перша присвячена знаменитому живописцю Казимиру Малевичу, який народився та виростав у Києві, друга веде мову про кінорежисера Леоніда Кантера, також киянина, автора кількох неігрових стрічок, актора, мандрівника, добровольця, який вчинив самогубство влітку минулого року.

Одночасна демонстрація цих картин в українському прокаті – чистий збіг, і вони, на перший погляд, не мають між собою нічого спільного – тут різні персоналії, епохи, види мистецтва, зрештою, масштаб митців цілковито різний. У «Малевичі» мова здебільшого йде про історичну справедливість, бо знаменитий художник не тільки повертається Україні – досконально з’ясовуються численні обставини його життя, джерела творчості, поточнюється актуальність спадку Малевича і для світового мистецтва, і для нашої держави. Це – цікава та важлива тема, малознайома величезній кількості людей. Зроблений на сучасному технічному рівні, «Малевич» припаде до смаку різним поколінням: тут немає дидактики чи пропаганди та водночас – є багато пізнавальної інформації.

Стрічка «Людина з табуретом» також відкриває митця для багатьох сучасних українців, оскільки Леонід Кантер навряд чи був широко відомим у нашій державі, тим паче у світі. Його знали свої – кінематографісти та мандрівники, богема та люди, з якими він спілкувався безпосередньо; звісно, таких дуже багато, проте Кантер так і не став широко впізнаваним, як перша-ліпша естрадна знаменитість із телевізора. Тому «Людина з табуретом» дає змогу познайомитися з його життям максимально повно й у багатьох вимірах, серед яких мистецький – не найголовніший.

Картина надзвичайно емоційна і не може залишити нікого байдужим. Річ тут і в самій постаті Кантера, надзвичайно харизматичного та привабливого молодого чоловіка, й також – у його екзотичному досвіді, його оточенні, його життєвому виборі. З дня смерті кінорежисера минуло дуже небагато часу і шок від цього не минув: подія була і залишається незбагненою для багатьох. Можливо, саме тому фільм побудований на зворотному відліку, який відміряє і хронометраж стрічки, і час до смерті головного героя.

Це доволі суперечливе, можливо, навіть викличне рішення дає картині надзвичайної напруги. Тут очікувана фінальна смерть змушує нас пильніше вдивлятися в екран, шукаючи якихось знаків, передбачень чи передчуттів. Проте вони не знаходяться. Перед нами жива, винахідлива та дуже наполеглива людина, яка долає усі труднощі та перешкоди зі смиренністю стоїка. Люди довкола нього змінюються, змінюються обставини, проте головним героєм завжди залишається Леонід Кантер, незворушний, усміхнений. Інколи його погляд стає сумним і за цим поглядом важко вгадати, про що він міркує, але це тільки окремі миті, тінь від хмаринки у цілком сонячному небі.

Стрічка складається в основному з розповідей про чотири мандрівки до чотирьох світових океанів – Атлантичного, Індійського, Північного льодовитого і Тихого. Мета мандрівок –  принести на береги тих океанів типові дерев’яні кухонні табурети зі звичайної київської кухні, і ця мета не видається чимось абсурдним. Табурет тут уособлює пересічне життя, можливо, навіть міщанську рутину, повсякденність, яка раптом зривається із насидженого місця й вирушає у довгу мандрівку. Причому робить це фактично без бюджету, заробляючи кошти на вуличних виставах. Чому б і ні? Проте для багатьох із нас подібна подорож неможлива навіть у фантазіях, вона видається дивною, викличною, навіть абсурдною. Ба більше, вона ризикована, небезпечна, у ній може статися все, що завгодно. Скажімо, остання мандрівка до мису Горн тривала рік. Кантер та його супутники пройшли через дві Америки. Леонід мандрував зі своєю дружиною Діаною та маленькою донькою Маґдаленою. Під час мандрівки дружина завагітніла та народила ще одну доньку, Патагонію, в Аргентині.

Фактично, перед нами подорож довжиною у життя, яка не може минути безслідно і залишити по собі байдужим навіть сторонніх спостерігачів, не може не схвилювати та не захопити. Подібну відвагу мають небагато людей. І ці надзвичайні мандрівники кидають виклик не просто звичайному життю, усталеному та знайомому, вони кидають виклик чомусь більшому, що тримає нас усіх на ланцюгу – нашому глибинному страхові відірватися від звичного, нашій розгубленості перед величчю самого життя, перед розмаїтістю світу, непередбачуваністю існування. 

Ймовірно це і зветься граничною свободою й граничною відповідальністю за власне життя. Ти випробовуєш та перезапускаєш себе безмежну кількість разів – доки вистачить сил. І йдеш до океанів, як до чогось безкрайнього, непізнаного, первинного, більшого за все, що ти можеш собі уявити.

Власне свобода, а також велика мрія єднають картини «Малевич» та «Людина з табуретом». У першому фільмі ми бачимо, як художник розриває зі світом звичного та впізнаваного, пишучи «Чорний квадрат», що стає своєрідною точкою відліку для створення нового світу; у другому ми стаємо свідком поривання художника до якісно іншого існування, до певної Країни Мрій, яка, зрештою, не може бути зреалізована через власну утопічність.

І обидві картини ведуть мову й про митців, і про час історичного зламу, період тектонічних змін, які стаються у тому числі й за їхньої участі. Саме у такі періоди люди отримують шанс на біографію, стають учасниками нечуваних раніше подій, сідлають хвилю історії, яка може винести їх куди завгодно. Все це стається і з Казимиром Малевичем, і з Леонідом Кантером, які самі йшли назустріч змінам, були їх активними учасниками і, зрештою, стали їхніми жертвами. І тут немає жодного уроку чи якоїсь моралі. Вільне життя, вільна творчість, просто свобода – належать нам від народження. Єдине, що знаходимо потім –  це тільки страх. Не варто боятися страху.

Ігор Грабович. Київ