Космічний проект у російській тюремній камері й українець Микола Кибальчич

Не так давно Україна вшанувала 165-річчя з дня народження Миколи Кибальчича

Із легкої руки тодішнього керівника СРСР Микити Хрущова, який через кілька днів після історичного польоту Юрія Гагаріна зарахував Миколу Кибальчича до піонерів космосу, за уродженцем містечка Короп на сучасній Чернігівщині закріпилася слава одного з фундаторів освоєння позаземних просторів. Насправді, засуджений до смертної кари за участь у вбивстві Олександра ІІ член терористичної організації «Народна воля» розробив у тюремній камері проект «повітроплавального приладу» з реактивним двигуном.

Отож, ні скафандрів для екіпажу, ні окислювача для палива, яке згорало за рахунок кисню земної атмосфери, літальний апарат Кибальчича не передбачав, хоч революційно відрізнявся від звичних для тих часів повітряних куль чи перших аеропланів. Однак мрійником-прожектером наш земляк не був, адже він закінчив три курси престижного Петербурзького інституту інженерів шляхів сполучення, з якого добровільно перевівся до Медично-хірургічної академії.

Створена Кибальчичем у підпільній лабораторії вибухівка, яку він назвав «гримучим студнем», за потужністю втричі перевершила знаменитий динаміт Нобеля, який зробив його мільйонером і ліцензію на виробництво якого купила Росія. Не менш цінним винаходом Кибальчича стали ручні бомби зі спеціальним запалом, що автоматично спрацьовували від удару. Аж до початку ХХ ст. солдати-гренадери ще кидали гранати з бікфордовим шнуром, який потрібно було заздалегідь підпалити в бою.

Тож кілька бойових генералів стали ініціаторами збереження Кибальчичу життя та створення йому в тюремній камері умов для винахідницької роботи. Цілком імовірно, що ця пропозиція знайшла б підтримку влади, бо формально творець вибухівки не брав участі у вбивстві царя. Однак Кибальчич відмовився підписати прохання про помилування, заявивши, що «краще померти з гідністю, ніж недостойно існувати».

Саме Кибальчич – автор терміну «класова боротьба», який до нього в Російській імперії перекладали з іноземних мов як «сословная (станова) борьба».

Нині, коли в Росії знову прославляють царя Олександра ІІ-«визволителя», який звільнив селян із кріпацтва, варто замислитися, чому його так ненавиділи народовольці. Насправді імператор наважився на давно вже перезрілу реформу, яка заважала розвитку промисловості в імперії, але зробив усе можливе, щоб номінально вільні кріпаки були ще безправнішими через неосвіченість.

Саме Олександр ІІ схвалив горезвісні Валуєвський циркуляр і Емський указ та заборонив у Російській імперії діяльність недільних шкіл, де дорослих учили грамоти. Суто просвітницьку діяльність так званих народників, які з власної ініціативи взялися за освіту простого люду, цар самодержавною волею прирівняв до кримінальних злочинів. Жертвою цього височайшого самодурства став Кибальчич, який провів у тюрмі під слідством аж три роки, після чого «особливе присутствіє сенату», керуючись зводом законів імперії, присудило йому максимально можливе покарання за просвітницьку діяльність – місяць позбавлення волі.

Ішлося про масову практику, коли автора гімну України Павла Чубинського без суду і пояснень провини відправили у безстрокове заслання. А до знаменитих процесів 50 над народниками-москвичами і 193 у Петербурзі не дотерпіли 97 ув’язнених, які померли або збожеволіли в одиночках ще під час слідства. Із тих, що постали перед судом, 90 виправдали, але 80 із них цар самодержавною волею відправив у заслання. Саме проти цього беззаконня повстали народники, які стали народовольцями.

Віктор Шпак
«Урядовий кур’єр»