Федір Стригун, актор і головний режисер Драматичного театру імені М. Заньковецької

28.07.2017 09:00

Тільки коли нам, українцям, щось забороняють, ми впираємося і починаємо щось робити

Народний артист України, актор і головний режисер Національного академічного українського драматичного театру імені Марії Заньковецької Федір Стригун - один із найбільш відомих і найбільш впізнаваних акторів в Україні. За понад шістдесят років творчої діяльності ним зіграно більш як сотню ролей у театрі. Фільми з його участю: «Пропала грамота», «І в звуках пам'ять відгукнеться...», «Запорожець за Дунаєм», «Дударики», «Камінна душа» та інші - принесли славу кіноактора. Лауреат Національної премії ім. Т. Г. Шевченка, премії ім. І. Котляревського та премії ім. М. Садовського.

78-річний актор більшу частину свого життя віддав заньківчанській сцені. Не зраджував ні їй, ні собі. У найважчі хвилини не ховався за свої заслуги, завжди казав те, що думає, і не гнув спину перед найвищими чинами. В ювілейний рік театру, якому у жовтні виповниться 100 років, Федір Миколайович не має ні вихідних, ні свят. Готує нову постановку про патронесу театру - Марію Заньковецьку. В один із таких «вихідних» корифей заньківчанської сцени поділився своїми думками із кореспондентом Укрінформу.

ЧОБОТИ САКСАГАНСЬКОГО ТА ШАРОВАРИ САДОВСЬКОГО

- Федоре Миколайовичу, є такий феномен - заньківчанський театр. На нього йдуть, яка б не була п'єса: чи сильна, чи слабка, - у різних містах. Йдуть просто на заньківчан. Як ви вважаєте, в чому полягає цей феномен?

- Десь у 1967 році я готувався зіграти Степана у «Невольнику». А Василь Сергійович Яременко - народний артист СРСР, фундатор театру - грав коваля Василя. Якось сидимо в гримерній і одягаємось. Вже одяглись, загримувались, і раптом Василь Сергійович подивися на мене і каже: «Ти знаєш, що то за чоботи ти взуваєш?» Я кажу, та нічого, гарні такі, хоч і шкіра не дуже. "То чоботи в тебе Миколи Садовського. По його крою робилися, і це з його гардеробу". А у мене, каже, чоботи Панаса Саксаганського.

Я питаю, як же вони дожили? Отак, каже, хоч возили кругом. Ще з Києва. І які вистави, яку класику не ставили - якщо історична п'єса, то ці чоботи були.

І я до них з таким пієтетом ставився. А потім їх забрали до музею.

Так само «гуляли» з вистави до вистави шаровари Садовського. Теж шиті по його крою.

Я до чого це все розказую - щоб зрозуміти, що ж це за феномен заньківчан. Я довго розбирався в цьому. Я багато чув про заньківчан. Щоправда, коли в 1957 році вони були на гастролях в Києві, я лише поступав у театральний інститут і ще не міг їх бачити. А по закінченню навчання мене запрошували сюди працювати. Тоді не міг приїхати, бо потягнуло мене дуже у Запоріжжя. По-перше, запросила Тася Йосипівна Литвиненко (дружина Федора Миколайовича - ред.), а я в неї закоханий був ще зі шкільної парти. А крім того, там Хортиця, там Дніпро. І я там пропрацював п'ять сезонів. Але там працювали і чимало заньківчан: до війни запорізька сцена була базовою для них.

І коли нас запросили до Львова з подачі Доміана Івановича Козачківського, народного артиста, який тут працював, ми отримали таку записку від директора: «Тасю, я вас давно люблю, приїздіть. Вашого чоловіка не бачив, але чув, що він хороший актор. Все домовлено, приїздіть до нас, заньківчан».

І ми приїхали. Театри всі дуже подібні. Але я відразу, приїхавши сюди, збагнув, яка велика різниця між такими театрами, як запорізький, київський Івана Франка, полтавський, вінницький... Тут є свій устав, свій код, своє поняття, що таке колектив, що таке трудова сім'я, як треба любити і поважати один одного. Тут є один секрет: корінь в нас глибоко національний, і ми, заньківчани, цього кореня ніколи не зраджували.

Тут були актори, які приростали до заньківчан і ставали заньківчанами, а багато хто йшов - не тому, що їх звільняли, а тому, що не приймали цього способу життя. Тут була особлива атмосфера. Це щось таке було близьке і рідне... Це відчувалось у розмовах з акторами, такими, як Доміан Іванович Козачківський, Володимир Андрійович Данченко, Леся Сергіївна Кривицька, Надія Петрівна Даценко. І з молодшим складом.

Я дуже шкодую, що не застав Авдієнка, він вже пішов в інші світи. Фаєнка не застав. Але з розповідей дуже багато зрозумів. Почув про перші роки театру, про те, як він заснувався у 1917 році, як у 1922-му одержував визнання, коли вони поїхали з Києва у Полтаву, потім у Чернігів, як вони стали мандрівним театром. Ну, тоді театри взагалі не сиділи на одному місці, була міграція . Рідко який театр тримався свого берега. Це було ще з традицій корифеїв. Тому що театр був тоді театром, коли був на колесах.

УКРАЇНСЬКІ КОРИФЕЇ НЕ СПОКУШАЛИСЯ НА ЦАРСЬКІ "ЗОЛОТІ КОРОМИСЛА"

Зараз до ювілею я ставлю виставу про нашу патронесу, і думаю, що на сцені буде віз. Адже гастролери добиралися здебільшого возами або річковим транспортом. А читаєш історію: вони і в Баку були, і в Тифлісі, і по Волзі, і в маленьких містах. І Ростов, і Таганрог, і Бердянськ, і Сімферополь, і Одеса і Херсон, і Миколаїв, і Єкатеринодар, і Черкаси, і Полтава, і Чернігів, і Київ, і Житомир, і Вінниця... Диву даєшся, яке це було подвижницьке життя.

А ще перейняв театр Заньковецької не тільки приміщення Троїцького дому в Києві, а й кращі традиції - через Бориса Романицького і Олександра Корольчука. А вони були великі друзі із Саксаганським, з поетом Вороним.

І вже починав розуміти, що ніякої різниці між корифейським театром і театром Заньковецької не було. Єдине, що вони дуже рвалися, як зараз молодь рветься, до новітнього, сучасного театру.

- Не було інтриг, як це водиться у творчих колективах?

- Були всякі речі, але все-таки трималися купи. І тоді були непереможні. У них був такий ансамбль, як би вам сказати, - кращого не було. Хоч були антрепренери, я можу називати їх десятки. Трупи почали організовуватись як гриби після дощу, і навіть були скарги російських акторів, що після малоросів, як вони говорили, нема що робити їм. Коли "малороси", трупа якась українська, заїжджали в якесь місто, весь глядач був їхній. Якщо вони приїхали до Петербурга, то там італійська опера чи Манергеймський театр «горіли», а в українців на місяць були квитки продані. Абсолютно не можна було добратися до них. І цей феномен теж усі розбирають і не можуть розібрати, в чому він.

А феномен полягає ніби в дуже простих, але й у дуже складних речах: в той час, після вбивства Александра ІІ, з'явилися укази, які заборонили багатьох російських драматургів. Островський був заборонений, не всі п'єси грали, Гоголь був заборонений, Сухово-Кобиліна не можна було грати, і репертуар в російському театрі був страшно поганий. В Александрінці був такий поганий репертуар, що якби я вам прочитав зараз назви, ви б сказали: я таких драматургів і таких п'єс не знаю. Я коли прочитав, то сам здивувався.

І раптом приїжджають українці. Оці хохли, хохли і хохлушки. А в них виявилася одна дуже проста річ. Кропивницький, мабуть, був дуже мудрий чоловік і стратег, коли він сказав, що так, ми не здивуємо костюмами чи декораціями, але нехай в Петербурзі подивляться і взнають, що є такий народ, що є такі людські страждання, що є такі талановиті люди.

Довелося заплатити одній із актрис Маріїнського театру, яка була знайома з генерал-губернатором Петербурга, щоб він дозволив малоросійській трупі приїхати до Петербурга. А коли вони приїхали, успіх був настільки великий! Усі побачили високий художній рівень, акторський... Сам цар подивився дві вистави. Більше того, запросив акторів до себе в ложу і з ними розмовляв. Він був здивований, що Заньковецька розмовляла із ним французькою мовою. Не чекав, що актори знають латину, французьку...

- Звичайно, "якісь хохли"...

- І йому це не дуже й сподобалось. Директор департаменту театрів отримав величезний «втик». Довелося їм визнати, що театр їхній на нижчому рівні. І вони поставили за мету купити наших. І давали колосальні гроші Заньковецькій, Кропивницькому, Садовському, Саксаганському, щоб перейшли на російську сцену і грали російською мовою. І от подвиг цих наших корифеїв в тому, що вони не пішли на це, хоч знали, що це пропозиція не директора департаменту театрів, а царська. Більше того, цар сказав: «Дайте їм Маріїнку, імператорський театр». Я вже не кажу про цю легенду «Золоті відра, золоте коромисло»...

- Розкажіть її.

- Цар пообіцяв Марії Костянтинівні: якщо вона прийде на російську сцену, то він подарує їй золоті відра й золоте коромисло, з якими вона буде Наталку-Полтавку грати. Крім того, їй запропонували 24 тисячі золотом і таку ж пенсію на майбутнє. А вона відмовились і поїхала з театром у мандри. Поїхали на Україну, бо не уявляли себе без України.

КОЛИ УКРАЇНЦЯМ ЩОСЬ ЗАБОРОНИТИ, ВОНИ ВПИРАЮТЬСЯ - І РОБЛЯТЬ

- Федоре Миколайовичу, чим ви зараз підживлюєте заньковецький дух? Сучасна драматургія, наскільки я знаю, дуже слабка.

- Дуже слабка. Кропивницький писав за тиждень п'єсу, а на другий тиждень вони вже грали... У Карпенка-Карого були складніші п'єси, над деякими із них він працював роками, над деякими - місяцями. Деякі вдавалися швидко. Але існувала цензура, заборони. І я завжди говорю: нам, українцям, треба обов'язково щось забороняти. І коли нам забороняють, тоді ми впираємося і починаємо щось дуже вперто робити. А взагалі я сприймаю як заповіт слова Василя Сергійовича Яременка: «Федю, запам'ятай на все життя: сучасні п'єси ставте, ставте, що хочете, бо так треба. Але як тільки буде дуже тяжко, не забувайте про українську класику. Вас «Наталка Полтавка» завжди виручить. Оце Наталочка-виручалочка, оце така п'єса, якої немає в світі».

І ви знаєте, коли я нещодавно заявив, що буду ставити «Наталку Полтавку», всі були дуже здивовані. А я кажу: помінявся час, помінялися акторський рівень професійний, методологія, естетика. А от давайте ми, сучасники, так закохано зіграємо «Наталку Полтавку», як її грали корифеї.

Ви знаєте, вона до цього часу у нас на сцені. І оця вірність національній темі нас врятувала. Скільки з нами не боролися вже за радянських часів! Скільки нам не забороняли вистав, як нам не кромсали «Сестер Річинських»! Як нам не кромсали ту ж «Марію Заньковецьку», що я після художньої ради сидів у тому кутку в коридорі і плакав!.. А наш ветеран Олекса Миколайович Ріпко і каже: «Не бійтеся. Хай ноги відрубають, хай руки відрубають, щоб тільки голови не зачепило. А голови не зачепили - буде все нормально».

Пам`ятаю, як по указці ЦК списували «Гайдамаків», «Доки сонце зійде», «Гріх і покаяння». Тоді наш колишній директор Борис Романицький теж втішав: «Федічка, 300 років душили і не задушили. І тепер не задушать». Оце було. Мабуть, оце і живить. І коли, наприклад, присилали якихось режисерів, які б навели порядок в театрі Заньковецької і збили його з шляху «націоналістіческого», то ми одразу грали або «Під золотим орлом» , або «Чого він хитається?» Галана. І вже навіть заньківчани полюбили цю виставу, бо добре грали її Богдан Ступка і, пізніше, Богдан Козак.

«УКРАДЕНЕ ЩАСТЯ» ФРАНКА НЕ ПОСТУПАЄТЬСЯ ЄВРОПЕЙСЬКІЙ ДРАМАТУРГІЇ НІ НА ЙОТУ

- Як заньківчанам вдається грати так правдиво?

- Ви не перша мене про це питаєте. Якось про це завів мову один із провідних акторів-франківців. Каже, дивився я ваші «Гайдамаки», «Невольника», «Сестри Річинські», «Доки сонце зійде». Поясни мені одну річ: чого ви виходите на сцену і мене нічого не дратує? Ви такі правдиві всі зі сцени, у вас же ж правда зі сцени йде у будь-якій виставі, навіть у романтичній.

Ну що тут скажеш? Бо правдивий був Саксаганський, і Садовський, і Кропивницький, бо дуже правдива була Заньковецька. І її шанували за те, що такої правди буття і способу існування на сцені, як у Марії Костянтинівни, не знала жодна актриса. Ні Єрмолова, ні Комісаржевська, ні навіть Елеонора Дузе та Сара Бернар. Це не я кажу, а Чехов. І це він сказав на Заньковецьку: страшна сила. Він, коли з Криму їхав через Харків, вийшов там на вокзалі попити чаю. І дивиться - афіша «Циганка Аза», театр український грає. Він повернувся у вагон, забрав свої речі і пішов на виставу. І каже: «Я такий був щасливий, що я побачив Заньковецьку в цій ролі, і цю прірву в її очах, цю трагедію. Я нічого подібного в своєму житті не бачив».

- За час довгої дороги не розгубили цих традицій?

- Не розгубили. Чомусь всі вважають, що неодмінно потрібно прагнути стати європейським театром. Це як? Обов`язково грати Теннесі, Шоу, Ібсена, Шекспіра... Вибачте мені, «Украдене щастя» Франка не поступається європейській драматургії ні на йоту. Та дай Боже, щоб така п'єса була в європейському репертуарі. Чи така п'єса, як «Наталка Полтавка». Я, наприклад, навіть відповідника не можу назвати, настільки глибоко національна річ, такий ген український у ній закопаний.

Заньківчани були завжди цьому вірні, хоч керівники заявляли, що ми - театр сучасності. І це правда. Всіх сучасних драматургів ставили. Ніколи театр Заньковецької не відмовлявся від сучасної драматургії. Бо драматургія не може рости поза театром. Вона удосконалюється, коли із нею працюють. Це, як виявилося, найтяжчий жанр в літературі.

- Якою була ваша головна заповідь на сцені?

- Як казав Станіславський, «священнодействуй или убирайся вон». Так от заньківчани священодіяли. І ми мали брати з кого приклад. З таких геніальних акторів, як Яременко, Романицький, Любарт, Гаєнко, Кушніренко, Овдієнко, Артеменко, Аркушенко, Данченко, Максименко, Гай, Доценко, Полінська, Кривицька...

- Якою була ваша перша заньківчанська роль?

- Коли я прийшов сюди, вводився «Вій, вітерець». Це було у 1965-му, і вводив мене Володимир Андрійович Данченко. Він одразу дав мені роль. І вже через 3-4 місяці я був із нею на сцені. А вони до того зіграли її 500 разів. І я ще 75 зіграв. До 1970-го вистава була на сцені. А постановка була 50-го року. Так що можете собі уявити!

- Федір Миколайович, свого часу вам була пропозиція, від якої ви не могли відмовитись - але відмовились...

- Це ви про пропозицію мінкульту і ЦК у 1978 році, що сім акторів-заньківчан мають разом із режисером перейти до столичного театру імені Франка? А що було б тоді із нашим театром, якби з нього пішов режисер Сергій Данченко, пішли Федір Стригун, Богдан Козак, Володя Глухий, Таїсія Литвиненко, Лариса Кадирова? Тоді поїхали тільки троє: Данченко, Ступка та Розстальний.

У ЗАНЬКІВЧАН СВОЯ ПСИХОЛОГІЯ І СВОЯ "ГРУПА КРОВІ"

- Кого ви вважаєте своїм сценічним учителем?

- Володимира Олександровича Неллі. Це професор, народний артист і головний режисер київського театру імені Лесі Українки. Я потім його запитав, чому він узяв мене, а він сказав, що побачив у мені таку глину, до якої ще ніхто не торкався. Ось і став «ліпити» із неї актора. А тут, у театрі, великий вплив мав режисер Олекса Ріпко, я у нього був асистентом.

- А у вас учні є?

- А чого, думаєте, я взяв до себе на курс двох таких режисерів як Орест Огородник і Богдан Ревкевич? Це мої учні, і я спокійний, бо не залишаю за собою «випалене поле». Вони хороші, розумні хлопці і будуть добрими режисерами, а що найважливіше - вірні театру Заньковецької, його традиціям.

- А актори?

- І актори. Їх ціла поросль. Одні працюють, інші ще вчаться. Але я в них бачу заньківчан. В них психологія така, в них група крові така, розумієте? І тому я спокійний за долю нашого театру, якщо тільки не напаскудять оті закони, які видумують про культуру.

- Що ви маєте на увазі?

- Цей останній закон про культуру, про театр - таке паскудство (очевидно, йдеться про Закон України від 28 січня 2016 року № 955-VІІІ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо запровадження контрактної форми роботи у сфері культури та конкурсної процедури призначення керівників державних та комунальних закладів культури» - Ред.). Вони руйнують творчу основу, хочуть перевести театр на бізнесові поняття, зробити із театру підприємство, перевести у розряд репертуарного, як бродвейський. Ну що Бродвей? Вони укладають контракт. Грають виставу, а потім розпускають, набирають трупу на нову виставу... Ні, театр повинен рости, виховувати свої кадри, міняти покоління природним чином. Так як це було.

Коли Заньковецька сказала: «Дітки мої, я вже йду», - заньківчани зобов`язалися сплачувати їй зарплату. Вона жила в Києві, а вони їздили по Україні, заробляли гроші і сплачували їй, бо на пенсію вона б не вижила. В мене є лист, де вона пише: «Дітки мої, я вам дуже вдячна, але не оббирайте себе. Я вже своє зробила, тепер вам треба працювати, треба жити». Оце такі люди були. Для нас вони святі. І якщо наше вже четверте покоління буде таким же, а ми цього дуже хочемо, то слава Богу. З таким мисленням про наш театр не будуть казати, що він шароварний. Бо мізки в шаровари не вбереш. А ті, хто зараз кидається на модерн, андеграунд та інше, як тільки забудуть свій грунт - втратять і театр.

- А що ще стосується головних засад театру?

- Виховати свого глядача. Того глядача, якого застали у Львові заньківчани, вже немає. Зараз пішов уже нами вихований глядач. Але зараз він дуже збіднів інтелектуально. Ми це відчуваємо по реакції на репліки, по загальній атмосфері у залі. Колись, коли я грав у «Невольнику», жінки не випускали із рук хустинок, бо ридали. А коли співав думу, а Каганова виходила і казала: «Степане, Степане», - люди свідомість втрачали. А тепер їм якось наплювати. Втратили відчуття біди чи відчуття один одного...

- Без кого із партнерів ви не змогли б себе реалізувати?

- Їх насправді не так багато. Звичайно, без режисерів таких, як Володимир Олександрович Неллі, без Олекси Миколайовича Ріпка, Василя Сергійовича Яременка, Володимира Андрійовича Данченка, який повірив у мене, коли я приїхав до Львова, без Володимира Герасимовича Магара у Запоріжжі. Але все ж таки мене найбільше тримали старші актори - Доміан Іванович Козачківський та Володимир Прокопович Аркушенко.

- А що стало відправною точкою в режисурі?

- Ситуація в театрі. Я, по суті, підставив голову. Театр сходив на ніц. І мені потрібно було або міняти місто, або запрягатись і тягнути. А так як я дуже люблю і Львів, і театр, то вибрав останнє.

- Яку першу п`єсу поставили?

- «Безталанну». Успіх був шалений. Чесно кажучи, я сам такого не очікував. Довший час мені було дуже важко керувати вчорашніми партнерами. Але в мене така звичка: я нікому нічого не забороняю, ніким не командую. Бо знаю закон театру: нікому нічого не доведеш. Треба йти методом проб та помилок. Іноді мені кажуть: чому ви не стукнули кулаком і не примусили. Та тому, що тільки коли вдаришся, то подумаєш і більше не підеш. Як мене колись вчили - не важливо, яку роль ти граєш: головну чи в масовці. Головне, щоб ти кожного вечора був на сцені. Ти ніколи не станеш актором, якщо будеш шукати інтерес поза театром. У мене немає хобі - моє хобі театр.

МИКОЛАЙЧУКА ЗВАЛИ "КІНОЛАЙЧУКОМ" - КІНО ЛАЯВ

- Через вашу долю пройшло багато яскравих особистостей, таких як Іван Миколайчук, директор кіностудії імені Довженка й чоловік Ліни Костенко Василь Цвіркунов, геніальний режисер і актор Леонід Биков. Який слід залишили вони у душі і творчості?

- Напевно, найбільш глибокий слід зробив Миколайчук, хоч я мав щастя спілкуватися і працювати з багатьма неординарними людьми, такими, як Кость Степанков, Борис Івченко - син режисера Віктора Івченка, в якого я знімався у трьох чи чотирьох картинах, режисер Борис Савченко, Юрій Іллєнко, Сергій Параджанов, Стас Клименко, Олександр Муратов...

А з Миколайчуком ми зустрілися в «Анничці». І він мене вразив тим, що страшно гордився, що він із села, із Буковини. Що він українець. І я відчув, що ми ніби з одного села, хоч я із Черкащини, а він - з Чернівецької області. Ми пісні співали ті ж самі, коли я починаю - він підтягує, і навпаки. Ми за всі роки жодного разу не посварилися, хоч його називали Кінолайчук, бо лаяв кіно. Колись він мене запитав: чого я не можу з тобою посваритися? Кажу, бо це все одно, що лаятися із самим собою. Я його настільки розумів, а він - мене, що коли йому було погано, я приїжджав до нього в Київ і грішив - не заходив до родичів, а йшов одразу до нього, і ми сиділи цілими ночами і мали про що говорити.

Найбільша трагедія Миколайчука була у тому, що він увесь час був «вагітний» задумами, а втілювати їх йому не давали. Я б не витримав такого тиску. Коли він знімався у кінопробах, фотопробах, його вже затверджували на роль, а потім викликали режисерів і казали: якщо будете знімати Миколайчука, ми картину прикриємо.

Виявляється, талановитим людям дуже важко в цьому житті, таким, як Заньковецька, Миколайчук, бо до них і вимоги великі, і заздрість, і увага, і намагання перетягнути на свій бік...

РЕЖИСЕРОВІ ПОТРІБНІ ВОЛЯЧЕ ЗДОРОВ'Я І МІЦНІ НЕРВИ

- Федоре Миколайовичу, що ви найбільше цінуєте в акторах і в людях?

- Найбільше? «Над вимислом сльозами обіллюсь».

- Це в акторів?

- Загалом, співчутливість і небайдужість до чужої долі. Актор інакшим бути не може. Актор повинен настільки близько приймати до серця людські болі, ситуацію політичну, сімейну... Бо якщо твоє серце і почуття не відгукуються на чуже горе, ти будеш читати текст, будеш щось говорити, але толку з цього ніколи не буде. Я питав свого педагога, чому так. А він відповідав: думайте, Федоре Миколайовичу. - Хто ж буде бачити зі сцени, про що я думаю? - "А ви все одно думайте".

Розумієте, коли вас хвилює ситуація, ви можете розвести її своєю фантазією, своїми переживаннями, своїм ставленням. Своїм голосом. Тому збудливість людська, небайдужість - оце найголовніше для актора.

- Чим ви керуєтесь, коли призначаєте на роль актора?

- Тут багато чинників. Буває, я помиляюся, на останній репетиції взагалі подивлюся і думаю: «Боже, який я дурний, чому я призначив так, а не інакше?» Але в театрі це природно. Насамперед, йду від актора, та є й власне бачення. Виставу, яку зараз ставлю, я зіграв уже стільки разів, що вона вже у мене в очах: світло, репліки, музика. І я підганяю актора під своє внутрішнє бачення. Але одні важко йдуть до цього, інші - легко, треті взагалі мене ведуть за собою. Буває й таке... Бувають актори, які скажуть одну-дві репліки - і перед тобою відкривається ціла п`єса. І ти вже знаєш, як її ставити. А загалом, щоб бути режисером, треби мати воляче здоров`я.

- І міцні нерви.

- Так, і міцні нерви. Адже ти маєш переконати людей, увесь колектив, щоб робили те, що твій мозок витворить. А всі ж індивідуальності, і кожен має власну думку. А тобі потрібно цю думку і його уяву використати у своїй виставі. Так що потрібно розуміти людей. Я дуже люблю акторів, хоч хтось сказав, що актори - це діти, але сучі діти. Воно так, я згоден, але для мене світ ділиться на акторів і всіх інших.

- А як ви справляєтесь із власним настроєм?

- Є двері. Заходиш через них в театр - залишай все на вулиці. Театр вимагає віри і святого відчуття. І мені здається, що такий театр буде живий і буде жити вічно.

-Театр - це елітне мистецтво чи народне?

- Мистецтво належить шляхетним. Про це всі кажуть. І так воно є. Але є різні театри: народний, ярмарковий, ляльковий, вертеп, є філософський, є інтелектуальний.

- Заньківчанський до яких відносите?

- Я б відніс до народних. Ми ставили і Шекспіра, але я б не хотів вириватися надто високо, щоб потім був пустий глядацький зал. І на догоду глядачам не хочу ставити. Але дуже хочу схвилювати глядача.

Театр повинен або будити, або заспокоювати, або дражнити на епатажі. Конфлікт завжди повинен бути, тоді є дійство.

А, щоправда, був ще радянський театр, де все «одобрямс». Але навіть Корнійчук казав колись у нас на репетиціях: «Я пишу п`єси не про те, як люди живуть, мені це не потрібно. Я пишу про те, як вони повинні жити. Хай хоч трошки дотягнуться до кращого життя». Ось вам і соцреалізм.

- Вас недавно обрали академіком Академії мистецтв України...

- Мене з дитинства не хвилювали ні чини, ні нагороди, ніколи за ними не бігав.

- Зате вони за вами «бігали».

- Я б не сказав, що дуже й бігали. Тому й схвилювався, коли зробили академіком. Думаю, чи не «последний парад наступает»...

- Федір Миколайович, з чим ви йдете до 100-річчя театру своєї улюбленої патронеси?

- Я ніколи не думав, що доживу до цієї дати. І тому буду щасливий.

- Скільки із цих ста років ви з театром?

-П`ятдесят три. А всього на сцені - 60. І все - як одна мить.

До ювілею ставлю п`єсу про Заньковецьку. І зараз мені так важко! П`єса якась недолуга. Раніш ми з нею якось проскочили, і грали її багато разів, і начебто гарно нас приймали. А все ж не те! Хочу показати жінку, про яку Муравйов, який розбив студентів під Крутами, сказав: «Треба було свого часу повісити Заньковецьку, Садовського, Кропивницького і Старицького, і зараз ми не мали б ніякої мови про націоналізм і сепаратизм».

Нінель Кисілевська, Львів.

Фото: Альона Ніколаєвіч, Укрінформ