Леся Пилип'юк-Диркавець, головний редактор журналу «Дзвіночок»

25.02.2017 09:00

Саме дитячий журнал сформував покоління, що боролося в ОУН і УПА

Наприкінці 2016 року журнал «Дзвіночок» визнано кращим українським виданням для дітей на конкурсі, який щорічно проводить Держкомтелерадіо. Свого часу редактором часопису був відомий письменник, січовий стрілець Юрій Шкрумеляк. Під його керівництвом «Дзвіночок» видавали на Галичині до 1939 року. Тоді письменника кинули в радянські концтабори на довгих 10 років, а видання вдалося відновити лише в 1992-у, в містечку Рогатин на Івано-Франківщині.

Нині літературно-художній і загальноосвітній журнал для дітей молодшого та шкільного віку видає Івано-Франківська обласна рада. У кожному номері редакція обов'язково друкує казку, а в деяких номерах видання намагається роз'яснити дітям ніби й зовсім недитячі теми Голодомору та війни на сході країни. Тут переконані - діти мають знати історію своєї нації. То ж як з'явився «Дзвіночок» в Україні, хто відновив видання, і чому найкращий дитячий журнал неможливо знайти в мережі Інтернет? Про це і більше кореспондентові Укрінформу розповіла головний редактор видання «Дзвіночок», письменниця Леся Пилип'юк-Диркавець.

- Пані Лесю, насамперед, вітаю з визнанням «Дзвіночка» найкращим виданням для дітей в Україні у 2016 році. «Дзвіночок» вважають одним із найдавніших часописів. То як і де він з'явився?

- Це було далекого 1931 року. У Львівській друкарні Івана Тиктора, а це був великий поліграфічний концерн, вийшов перший номер «Дзвіночка». Його редактором, засновником і видавцем був наш земляк Юрій Шкрумеляк. Це ім'я тепер відоме, але довгі роки його замовчували. Останнє число «Дзвіночка» під редакцією Юрія Шкрумеляка вийшло у «золотому вересні», який принесли на Галичину «червоні визволителі», і цей вересень був вікопомним, тоді той останній «Дзвіночок» 1939 року українські діти так і не побачили. Редакцію закрили, спалили. Юрія Шкрумеляка заслали у радянські табори на довгих 10 років.

- А що тоді надрукував «Дзвіночок», що так розгнівало владу?

- Того видання не можна було побачити. Його закрили. Все, що було у друкарні, знищили. Можу лише сказати, що кожний «Дзвіночок», який робив Юрій Шкрумеляк, був неповторний, цікавий і багатий. Адже «Дзвіночок» тоді гуртував навколо себе дітей селян, хліборобів, дітей, які мали дати Україні хліб, віддану працю, мали б донести наше глибоке коріння, віру і любов до Бога і, звичайно, українське слово.

Нині завдяки добрим людям ми зберігаємо перший та другий часопис «Дзвіночка» 1931 року. Кожен із них - насичений матеріалами, які виховували в нації високу свідомість, далекоглядність і любов до рідної України.

Шкрумеляк був великим майстром слова. Усе, що він подавав до «Дзвіночка», надзвичайно старанно редагував. Думаю, велику увагу він приділяв тим, хто дописував у журнал. Треба сказати, що його помічником тоді була Марійка Підгірянка. Сільська вчителька погодилась постійно працювати над часописом. З нею Юрій Шкрумеляк міг творити чарівний «Дзвіночок».

- Для дітей якого віку тоді видавали «Дзвіночок»?

- Це був журнал для всієї родини, в якій виховували дітей. Там могли знайти цікавинки для дошкільнят, тексти для школярів і дітей, які вже вчились у гімназії. «Дзвіночок» тоді читала вся сім'я. Є спогади Івана Музички, священика, який все життя писав для дітей. Ось він розповідав, що коли у ті роки до них приходив «Дзвіночок», спершу його читали дорослі, а вже потім із трепетом кожну сторіночку гортали діти. Для них тоді був у журналі і «крилатий новинкар», і «хлопчик-патичок», і «микола-барвінок». Усе це ми перенесли і на наші сторінки. Ми хотіли, аби «Дзвіночок», який виховував тоді патріотів, таким і залишався.

- А коли і як вдалося відновити «Дзвіночок» після 39-го?

- Десь у класі 7-му я була учасницею зльоту талантів Прикарпаття. Пригадую, як малим дівчам несміливо стояла під дверима, де вже працювала секція поезії, і боялася їх відчинити. Тоді до мене підійшов чоловік і запитав, чого я тут стою. А я у відповідь: «На секцію поезії, але не знаю, чи заходити». А він каже: «Обов'язково заходь, дитино. Там Юрко Шкрумеляк веде цю секцію. А ти знаєш, хто такий Шкрумеляк? Це - великий чоловік, який видавав «Дзвіночок», і знаєш, як за нього потерпів?»

Минають роки. Вже студенткою Львівського університету журналістики я задумала більше довідатись про «Дзвіночок». Відтоді цю думку й не залишала. А з березня до квітня 1992 року вже формувала нову редакцію «Дзвіночка». І знову це символічно, бо ж у квітні народився Юрко Шкрумеляк!

- Хто тоді увійшов у нову редакцію «Дзвіночка»?

- Дівчинка із села Вікторів, Галицького району, Слава Путера. У свої 25 років вона взялася малювати «Дзвіночок». Усе решта фактично лягло на мої плечі. Тоді я почала звертатися до тих людей, чиї твори любила. Це були Павличко, Галина Гордасевич, Марія Пономаренко, Ганна Чубач. Так сталося, що нам повірили! Тоді ж у Львівській друкарні «Атлас» вийшов перший номер «Дзвіночка». На його презентацію приїхав отой чоловік, який уперше мені розповів про часопис. Це був Ярослав Дорошенко (поет, журналіст, - ред.). Пригадую, він привіз квіти і сказав: «А пам'ятаєш, як ти боялась зайти до Юрка Шкрумеляка, який поплатився за «Дзвіночок» тюремною каторгою?»

Коли відроджували видання, теж був непростий час. Багато колег стояли на роздоріжжі, думали, в якій газеті залишатися. Багато не вірили в мої сили, у те, що є потреба в дитячому журналі. Але я залишалась на своєму. Бо цей «Дзвіночок» відіграв велику роль у політичному житті України. Адже коли у нас, на Галичині, з'явились УПА, ОУН, то саме «Дзвіночок» формував покоління тих відчайдухів, які боролися за Україну, не боячись смерті.

- Хто допомагав вам відновити «Дзвіночок»?

- Це було в Рогатині. Пригадую, я підійшла до голови районної адміністрації, справжнього патріота пана Сидора, показала йому наші малюнки, твори. Він був у захваті, розумів, що відбувається відродження справді українського журналу. Втім, він теж не уявляв, як це можна зробити у райцентрі, у провінційному містечку. Тоді голова району пообіцяв, що поговорить про допомогу з місцевим підприємцем. Ось він нам дав старт, підтримав. Але головні дійові особи у відродженні «Дзвіночка» - його передплатники. Вони надзвичайно тепло і гарно сприйняли видання. За всі 25 років ми не отримали жодного листа з невдоволенням чи претензією. За ці роки ми згуртували у «Дзвіночку» найкращу письменницьку еліту України. Погляньте на нашу редакційну раду (показує видання, - авт.). Це - і лауреати премії імені Лесі Українки Марія Пономаренко і Віктор Васильчук, це й неповторний письменник Микола Петренко, академік Володимир Качкан, лауреат Шевченківської премії Степан Пушик, професор Віталій Святовець, академік Любомир Пиріг. Багато років із нами співпрацює дитяча письменниця з Канади Леся Храплива, яка навчалась у Львові. Ми надзвичайно любимо цих людей.

«Дзвіночок» пройшов довгий шлях. Років 9 ми друкувались у Києві, у «Пресі України». Потім, видавались у Коломиї, а тепер ось - в Івано-Франківську.

- Знаю, ви є лауреатом Міжнародної літературної премії імені Дмитра Нитченка і теж пишете казки для дітей. Дописувачі «Дзвіночка» читають їх першими?

- Нещодавно вийшла моя книжечка поезії «Котик зорі рахував». Ще дві книжечки вже написані, але через різні обставини поки що не побачили світу. У «Дзвіночку» я їх публікую лише через те, що про це просять наші читачі та мої колеги. На зустрічах із дітьми читаю їм свої казки. А тоді мені закидають, чому я їх не надрукую, аби їх почитали більше діток.

- «Дзвіночок» - це журнал для дітей до 10 років?

- Навіть старших. Бо в нас піднімають теми і з історії, і з народознавства. Ми пишемо надзвичайно цікаві матеріали про традиції, обряди. Цим дуже цікавляться діти 7-х і 8-х класів.

- Знаю, що тираж видання редактори завше тримають у великому секреті. Чи можете нам відкрити таємницю про кількість читачів «Дзвіночка»?

- Тираж залежить від передплати. Може бути й 5 тисяч, а можемо вийти й на 10 тисяч. Пам'ятаю, що найбільший тираж, а це 50 тисяч примірників, відновлений «Дзвіночок» мав, коли друкувався його перший номер. Багато людей зберігають його й досі. А пройшло вже 25 років, і це нам дуже приємно. У 1999 році нашим співзасновником стала Івано-Франківська обласна рада. Втім, велику підтримку «Дзвіночок» відчув лише у 2010 році, відколи на посаду голови облради прийшов Олександр Максимович Сич (шеф-редактор видання, - авт.) Тепер ми виходимо регулярно, раз на два місяці. Жодних збоїв немає. «Дзвіночок» нині має обсяг не 16 сторінок, як раніше, а 24. Більше того, є надія, що у наступному півріччі зможемо запропонувати читачам навіть 28 сторінок.

Олександр Максимович не друкується, але завше пам'ятає, коли привітати читачів, цікавиться нашими справами та й радіє кожному випуску. Як депутат облради, він передплачує «Дзвіночок» для шкіл та дитсадків області. Це важливо.

- А діти друкуються у «Дзвіночку»?

- Якщо ми бачимо добрі тексти, друкуємо. Проте маємо засторогу, аби «Дзвіночок» не перетворився у дописувальну газетку. Діти поки що вчаться писати. А ми хочемо запропонувати їм ті твори, на яких варто вчитися.

- А як сьогодні конкуруєте із засиллям гаджетів? Яким має бути дитяче видання, аби діти до нього потягнулися, залишивши планшети, смартфони, айфони?

- Насамперед, цікавим і гарно ілюстрованим. Видання має пропонувати різноманітні теми, бо діти - різні. Хтось любить кросворди, хтось - ребуси, інші - загадки, смішинки, історичні матеріали, оповідання, притчі, казки. І усе це ми стараємось умістити в маленький «Дзвіночок». Коли я приїжджаю до дітей, бачу, що вони зустрічають журнал з радістю, а останнім часом спостерігаємо, що носять його у портфеликах. Дають читати одне одному і це приємно.

Невелику кількість примірників ми стараємось відвозити у школи, але найбільше віддаємо у бібліотеки. А це шкільні, обласні, сільські читальні. Таке ми практикуємо вже багато років. Чому? Бо в бібліотеці «Дзвіночок» зберігатиметься довгий час. Адже не всі можуть передплатити чи купити журнал. А бібліотеки, які залишаються царством книги, зберігають «Дзвіночок» і вдячні нам за нього. Ось і Солом'янська дитяча бібліотека Києва нещодавно визнала нас кращими.

- А інтернет-версія «Дзвіночка» існує?

- Ні. Ми хочемо, аби читачі «Дзвіночка» та й усі українські діти тягнулися до читання. Так, треба знати комп'ютер. Але, попри це, батькам варто пам'ятати, що, коли діти читають, вони стають зовсім іншими. У них горять очі, вони стають цікавішими. Тому «Дзвіночок» ретельно вишукує і підбирає матеріали, аби бодай на деякий час відволікти дітей від комп'ютерів.

Минулого тижня ми віддали до 2-х тисяч примірників «Дзвіночка» волонтерам, аби ті відвезли видання дітям на схід. І великим подарунком для нас стало те, що Олександр Сич зробив передплату «Дзвіночка» майже для 30 шкіл Донбасу. Тепер нас там будуть чути, як і раніше, коли «Дзвіночок» передплачували на сході країни. Адже ми одні з перших розповідали їм про Стуса, Сосюру і тих людей, які будили українську мову.

Довідково. Юрій Шкрумеляк (1895-1965) - відомий галичанин, український журналіст, поет, перекладач і дитячий письменник, січовий стрілець, автор творів про визвольну боротьбу УСС-УГА.

Народився в селянській сім'ї. Навчався у Львівському і Празькому університетах. Знав кілька європейських мов. Під час Першої світової війни воював у складі Українських Січових Стрільців. У 1918-1920 роках Шкрумеляк перебував у лавах УГА, трагедію якої описав у книзі "Поїзд мерців". 1931-1939 - редактор часопису «Дзвіночок».

Саме Юрій Шкрумеляк написав на зразок "Катехизму польської дитини" Владислава Белзи (1847-1913) своє "Слово української дитини":

"Хто ти, хлопчику маленький?
Син я України-Неньки!
Українцем я зовуся
Й тою назвою горджуся!

А по чім тебе пізнаю?
По вкраїнському звичаю.
В мене вдача щира й сміла
І відвага духа й тіла,

І душа моя здорова,
Українська в мене мова...
Як поможеш свому люду?
Пильно все учитись буду,

Щоб свої мене любили,
А чужі щоби цінили.
Щоб про мій народ питали,
Україну шанували.

Чи при праці, чи в забаві,
Все послужу рідній справі.
Ні маєтку ані труду
Жалувати я не буду,

Щоб народові Вкраїни
Помогти устать з руїни.
Все зумію перенести
Для Вкраїни слави й честі.

Господа буду благати,
Щоб нам дав добра діждати!"

У 1945 році засуджений на 10 років за «антирадянську діяльність», відбув покарання в Печорських таборах (Комі АРСР).

Після повернення з ув'язнення у 1956 році змушений був написати покаянного листа, який опублікувала газета «Вільна Україна». Після цього Шкрумеляка реабілітували.

Помер у 1965 році у Коломиї, похований у Львові на Личаківському кладовищі.

Ірина Дружук, Івано-Франківськ.

Фото: Юрій Рильчук.