Шапіто – одна з найбільш архаїчних форм театрального дійства
За часів середньовічних ярмарок критий балаган був тією чи не єдиною «розвагою», що «сполучала» народ із образною мовою мистецтва. Особливість вуличного цирку на колесах – його «босяцький», розважальний і водночас інтимний діалог із публікою.
Що першим спадає на думку людині, яка сьогодні вирішує, де провести суботній вечір? Місто пропонує палітру столичних театрів: від великих національних сцен – до камерних колективів із залом на 60 місць. Можна згадати консерваторію, арену стаціонарного великого цирку, кінотеатри. І майже зовсім не прийде в голову, здавалося б, видовище найбільш «відкритого» характеру – цирк-шапіто.
Та маленький «театр на колесах» набуває сьогодні унікального значення. Зберігаючи добре знайомі, навіть наївно-дитячі умовності сцени, він пробуджує проникливу ностальгію, як це може зробити стара поштова листівка. Тут завжди можна потримати за хвіст слизького крокодила, посміятися з балакучого папуги або зробити фото з білосніжним пуделем.
«АртФлай» - один із півсотні таких мандрівних колективів, що працюють в Україні. Зазвичай у столиці трупа обирає для своєї зупинки один зі спальних районів Києва. Минулого року довгий час стояли поряд із великим «Епіцентром» на Оболоні. Були й у Дарницькому районі. При виборі місця, як і за давніх часів, орієнтуються на те, щоб людина могла потрапити до цирку, «ледве вийшовши з дому». Адже балаган, на відміну від стаціонарних сцен, сам приходить зі святом до свого глядача.
Під час таких сезонних зупинок трупа час від часу виїжджає за Київ із «міні-набором»: посеред того чи іншого селища розбивають невеличкий брезент. Були у селі Требухів, Броварах та ін. Цирк також бере участь у програмі ЮНЕСКО, в рамках якої проводяться безкоштовні вистави для дітей-сиріт та переселенців із зони бойових дій.
Живуть артисти – у найкращих традиціях мандрівних труп. Білі трейлери і циркові вагончики тут дивним чином можуть ужитися із прикметами сучасності: індустріальним пейзажем, кросівками Adidas, китайським «дощиком» і перуками, фірмовим чаєм Lipton. Симбіоз повсякденного і театрально-святкового – вражає.
Та найбільш захопливе у такому синкретичному просторі шапіто – люди, що його творять. Директор цирку «АртФлай» Валентина Руденко розповідає, що в такому «табірному» режимі трупа живе лише у теплі періоди. Взимку київські артисти їздять за кордон – у Францію, Німеччину, Сербію, країни Європи та Америки. Тут вже кожен працює окремо за своїм контрактом. Артиста зазвичай беруть за представлений ним унікальний номер. Приміром, у Людмили Шляхової є «авторський» виступ із жонгляжем ногами.
Разом із сумішшю повсякденного та святкового, не доводиться дивуватися тут і строкатості артистичних біографій. Клоун в «АртФлай» - литовець Владіс Раманаускас. Після виходу з дитячого будинку Владіс закінчив морехідне училище в Таллінні. А згодом – спонтанно вирішив працювати в цирку. Владіс починав як акробат: виконував номер на підкидній дошці. Але травма хребта змусила його змінити «кваліфікацію».
Свого часу Владіс давав номери у жіночих та чоловічих колоніях – про що й може розказати чимало геть непристойних анекдотів. Зараз цей «чорний клоун» - агент. Організовує закордонні контракти для артистів, володіючи п’ятьма європейськими мовами.
Така «мобільність професій» тут – звична справа. Якщо зайти у трейлер Валентини Архипівни на чай, вона теж розповість, як раніше була відомою еквілібристкою. Номер «Болеро» у постановці Сергія Коштеляна увійшов до десяти найкращих циркових номерів світу. Зараз Валентині Руденко за 60, і вона працює із дресированими тваринами – папугами та білим пуделем. Має двох синів: один їздить із власним цирком по Чернігівській та Київській областях, інший – служить в АТО.
Циркове середовище ніколи не викидає «своїх». Скоріше тут існує чудернацька «драбина професій», градацій якої артистові вистачить ледве не до кінця життя.
Дивовижним чином шапіто зберігає явище «циркової династії». Шістнадцятирічна Сніжана – дочка колишньої акробатки Лариси, яка зараз виступає в «АртФлай» із голубами. Через гастролі Сніжана вимушена була вчитися у школі заочно, а по закінченню дев’ятого класу – поїхала до Сербії працювати за контрактом. До діючої програми цирку включені її номер із вогнем і так званий «трансформер».
Механіка створення «справжньої магії», її секрет, передаються тут від Вчителя – до Учня. Це й сьогодні наштовхує на думку: циркова майстерність, яка творить для інших простір ілюзії – щось таке, що не можна вивчити за допомогою формальних вказівок і схем.
Директор і справді вважає «основою» свого цирку дотримання ключових і визначальних для жанру традицій. Дивовижно, але для огородженої території циркового брезенту, вписаного у пейзаж багатоповерхівок, традиція й досі входить у зону сакрального. Скажімо, якщо ведучу Олену, вбрану в блискучі паєтки, схожу водночас на гротескову розбійницю з «Бременських музикантів» і дияволицю з фільму «8 з половиною», замінить ведучий із драматичного театру – трупа зреагує на це вороже. Адже він зовсім не слідуватиме завченому тексту, який має звучати завжди в один і той самий час, в одній і тій самій формі, як невблаганний і гордий бій великого годинника.
Із колись відкритої та внутрішньо рухливої форми театрального дійства українське шапіто перетворюється на своєрідну «лавку домашніх традицій». І коли опиняєшся під куполом на канатній драбині (дитяча «сувенірна» розвага за символічну плату) або торкаєшся гладкої шиї пітона – розумієш, наскільки ніщо не може замінити таку форму «вуличного балагану». Адже тут, до певної міри, присутня чиста й нерозбавлена стихія свята. Яку кожен із нечисленних українських шапіто й досі намагається привезти прямісінько під вікно глядачеві.
Олена Мигашко
Фото: Олександр Сінєльніков, Данило Проскурін, Таня Красна