Ірина Кліщевська, художній керівник театру «Колесо»
Виставу «Ми, Майдан» потрібно щодня показувати у ВР, щоб депутати пам'ятали, для чого вони там
- Так, ми вперше працювали в жанрі документального театру. У виставі "Ми, Майдан" важливу роль відіграє Слово. Слово як атом, який несе точну інформацію. Слово як основа Світобудови. У виставі працюють 8 акторів. Перед ними стояло дуже складне завдання. Вони повинні були зіграти майже 50 ролей. Вірніше, озвучити, стати ретрансляторами для майже 50 майданівців. Жанр вербатима припускав, що емоція закладена вже у самій інформації, в самому слові. Для нас така форма була експериментальною, але вона показала, що живе слово вражає іноді набагато більше, ніж художня інтерпретація. Правильне слово дуже точно потрапляє в глядача.
- У виставі використовувалися реальні записи реальних людей. Як вони збиралися?
- Драматург Надія Симчич повідомила, що збирала відомості, пости в соцмережах, розповіді друзів прямо під час Революції Гідності. Їх було так багато, що вона просто тонула в цих записах. Автор ридала над ними (слова були настільки емоційними, що ми це теж відчуваємо на собі), їй було шкода скорочувати і прибирати текст, але потрібно було використовувати драматургічний ніж. Коли вона визначила для себе теми, то стала збирати тексти, як в єдину симфонію. Дія складається з 4 частин. Звичайно, там є редакторські та стилістичні правки, але в цілому це реальний острівець Майдану. Хронологія подана в стислому, спресованому вигляді. Тому вона так активно діє.
- У вас глядачі навіть плакали під час вистави.
- Це дійсно так. Плачуть не тільки глядачі. Актриси плачуть, не дивлячись на те, що були репетиції і вже зіграно кілька вистав. Я зрозуміла, коли ти читаєш, і сам плачеш, активно співпереживаєш, то це точно працює, і це потрібно глядачеві. Нам не можна про ці дні забувати. Мій знайомий хірург, учасник Майдану, після перегляду нашої вистави сказав, що її потрібно щодня показувати у Верховній Раді, щоб люди, які там засідають, пам'ятали, для чого вони там знаходяться.
- Цю виставу ви плануєте показувати на зарубіжних гастролях, щоб донести правду про Майдан для іноземців?
- У даний конкретний момент ми поки про це не думали. Хоча найближчим часом вистава буде зіграна у дні пам'яті Революції Гідності в Арсеналі. Протягом тижня будуть проходити різні заходи, у тому числі буде показана і наша вистава "Ми, Майдан".
Ми не шукаємо цілеспрямовано партнерів для вистави. Вони приходять самі
На виставі побувало вже чимало іноземців. Ми не запрошували їх цілеспрямовано. Багато хто просто купили квитки в касі театру. Наприклад, після вистави, яку ми показували в жовтні, отримали відгук від австралійця українського походження. Це було дуже зворушливо і емоційно. До речі, своє враження він теж залишив на Фейсбуці. Його настільки вразила вистава, що виїхавши до себе в Австралію, він замовив по інтернету збірник п'єс, у якому надруковано текст "Ми, Майдан". А зараз він вже почав перекладати п'єсу англійською. Композитор Юрій Шевченко прийшов у театр разом з відомим продюсером з Канади. Практично не знаючи української мови, він все зрозумів. Його зачепили ті емоції, які передавали актори.
Вистава як би "обростає", знаходить усе нові і нові характеристики. Ми не шукаємо цілеспрямовано партнерів для вистави. Вони приходять самі. Після прем'єри до постановки захотіли приєднатися вокалісти Чоловічої хорової капели імені Ревуцького. Нам ідея припала до душі. Те, що раніше звучало як фонограма, на виставі в Арсеналі буде виконано наживо.
Ми розуміємо, що ця вистава не є комерційною. Швидше її треба розглядати як цивільну, соціально-активну, політично важливу. Ми хотіли б показати її в гастрольному турі по Україні. Але це потребує серйозної фінансової підтримки.
- Ваш невеликий театр практично став флагманом у використанні в репертуарі європейських п'єс. Чому виникла така потреба? Знали, що Україна буде прямувати до Європи?
- Дійсно, у нас європейські проекти здійснювалися ще з 1995 року. Хоча ми і в Росію теж їздили. Грали в Українському домі в Москві, і в театрі «Біля Нікітських воріт» Марка Розовського. Були і на фестивалях в російській глибинці, але нас більше тягнуло в бік Заходу. У США вперше поїхали у 1996 році. А один з перших виїздів до Франції стався завдяки випадку. Режисер П'єр Жан Валентен у Києві ставив оперу «Набукко» в Національній опері. Гуляючи Андріївським узвозом, він зайшов у наш театр, і залишився на виставу. Зацікавився нашим колективом і запросив нас наступного року до себе в Страсбург у творчу лабораторію. Там ми репетирували виставу "Каспар" за Петером Хандке, а наступного року я запросила його до нас в театр поставити цю виставу вже на нашій сцені. П'єса дуже авангардна. І драматург сам дуже епатажна, цікава людина. Європа вже ставила Хандке, а Україна тільки пізнавала. Після цього я поставила його п'єсу «Скандал з публікою». Потім був проект з акторами французького "Шапіто-Фатразі". Цілий місяць ми грали виставу "Вечорниці" у супроводі живої акордеонної музики, яку виконували французькі музиканти, одягнені в українські костюми.
- Що ж вам ближче - європейська чи російська культура?
- Думаю, наш діапазон повинен охоплювати все краще і там, і там. У нас в репертуарі є і Тургенєв, і Мережко. Ми не тримаємося стінок одного коридору. Якщо гарна п'єса, то мені все одно, звідки автор. Цього мене навчили ще в інституті - за найважливіше повинен визнаватися талант. Зараз у Камінному залі нашого театру йдуть дуже незвичайні сучасні п'єси. Гете-інститут випустив кілька томів творів під загальною назвою «ШАГ». Назва утворена від трьох країн, де говорять і пишуть німецькою - Швейцарія, Австрія, Німеччина. Коли нам запропонували взяти участь у проекті, я прочитала майже всі п'єси у збірнику. Найбільше сподобався текст Роланда Шиммельпфенніга "Пуш Ап 1-3". Ми спочатку провели театралізовану читку. Керівникам проекту наша робота сподобалася. І вони запропонували зробити з цього повноцінну виставу. Допомогли нам з оформленням авторських прав. Так в репертуарі з'явилася перша п'єса одного з кращих німецьких драматургів.
- Виходить, що іноземці набагато щедріше витрачаються на нашу культуру, ніж ми самі?
- Я б сказала, що вони витрачаються на свою культуру. На промоцію своїх досягнень у світі. Для них важливо розповідати про себе. Те, чого, на жаль, немає у нас. Європейські країни дуже пишаються своїми досягненнями в культурі, підтримують їх всіляко, рекламують, фінансують. Подивіться, скільки різних європейських культурних інституцій в Україні! Кожна має свою унікальну програму промоції культури своєї країни в Україні. Не виняток і театр, драматургія. Особливо чітко простежується завдання розвивати, рекламувати, розповідати в інших країнах про сучасні тенденції в європейській культурі. Австрія, Німеччина, Франція, Чехія, Англія - всі сьогодні працюють у цьому напрямку. Ці країни часто стають нашими партнерами в постановках вистав.
Наприклад, у нас йдуть п'єси австрійського драматурга Франца Штефана Грибля. Він себе називає Францобель. Він дуже авангардний та зробив досить нахабну версію «Приборкання норовливої» за Шекспіром, де Катаріна і Петручіо розмовляють між собою марками машин. Інша вистава, «Золотий дракон» за п'єсою Роланда Шиммельпфенніга, виявилася пророчою. Ми потрапили в тему біженців та еміграції. Це те, що зараз хвилює і Європу, і Україну. У нас є п'єса Степана Васильченка «Ніч кохання», текст написаний у 1914 році, але зараз він сприймається чудово - дуже щемливо, зворушливо. Він її написав в окопах першої світової війни. І вона сприймається дуже сучасно і по-європейськи. Наш Камінний зал вийшов взагалі весь європейський за драматургії. У нас є і п'єси Йоганна Нестроя. Це одночасно і європейський Чехов, і Станіславський і Немирович-Данченко. Такі знайомства з європейською культурою для нас дуже важливі. І коли починаєш робити подібні вистави, то розумієш, як у нас багато спільного і якими важливими є такі культурні зв'язки.
- Ви повернулися з Парижа. Які контакти вдалося зав'язати?
Монмартр та Андріївський узвіз - вулиці, дуже близькі за духом, за своєю міської ментальності
- У Франції ми реалізували другий етап проекту «Париж. Монмартр - Київ. Андріївський узвіз». Монмартр та Андріївський узвіз - вулиці, дуже близькі за духом, за своєю міської ментальності. Немає більше вулиць з таким точним попаданням по знаковості. Вже були спроби кілька разів їх подружити. Олег Скрипка не раз займався цим. Але до фінальної точки справа не дійшла.
Тому ми знову почали процедуру підписання договору про дружбу між районами. Наші друзі у Франції Вероніка та Анатолій Переверзєви, актори, які вже багато років живуть та працюють у Франції, допомогли нам у реалізації цього проекту. Принаймні перших двох його етапів. Вони працюють у невеликому театрі на Монмартрі, і з цікавістю прийняли пропозицію приїхати та зіграти у нас в театрі під час фестивалю «Французька весна».
У посольстві Франції ця ідея теж сподобалася. Преверзєви привезли до Києва виставу дуже високого класу за п'єсою Жана Поля Сартра «За зачиненими дверима». Успіх був такий приголомшливий, навіть довелося грати додаткові вистави. Після цього домовилися, що ми приїдемо з гастролями на Монмартр. На наші вистави у Франції прийшло все українське посольство в Парижі, діаспора, французькі актори та режисери. Зал там невеликий, на 60 місць, але по-справжньому театральний.
Ми їм привезли виставу «У Києві, на Подолі», тому що декорацію до неї найлегше перевезти. Перед показом я сказала, що це привіт Франції з київського Подолу. Приходили на виставу і люди, які давно отримали французьке громадянство, але вони згадували, що раніше жили на Подолі у Києві. Чи предки їхні тут мешкали. У нашому МЗС всім цим дуже зацікавилися. Ми запропонували Подільському району та 18 округу Парижа підписати договір про співпрацю. Зараз якраз триває робота в цьому напрямку. Адже ми можемо робити найрізноманітніші фестивалі вулиць - у нас на Андріївському 2 театру, маса галерей, ресторанів, антикварні магазини, сувенірні лавки. Тобто тема фестивалю може бути від художньої до кулінарної.
Наступного року проведемо Міжнародний Київський фестиваль камерних театрів
- І ми зможемо побачити французькі театри?
- Звичайно! Наступного року ми проведемо Міжнародний Київський фестиваль камерних театрів. Хочемо привезти сюди один з Французьких театрів. До речі, паризькі театри надиво дружні. Мене вразило, як вони підтримують один одного. Там в кожному театрі лежать програмки інших театрів. Такий взаємний піар. У нас подібного не побачиш.
- А що про нас говорять?
- Що ми повинні цінувати те, що у нас є репертуарний театр, тому що там тільки трупа склалася, тільки почали розуміти один одного, і вже треба розходитися, тому що в планах новий спектакль і новий колектив. Адже там вистава йде, поки на неї ходить публіка, а потім її закривають. І шукають новий проект.
- А у нас хочуть розформувати репертуарний театр і зробити європейську модель...
- Але форма не повинна знищити зміст. Це якийсь більшовицький наскок. Завжди наша влада підтримувала репертуарний театр, щоб зберегти його рівень. Польща у себе зруйнувала цю систему, а тепер починають по крихтах збирати та відновлювати те, що було.
Ліліана Фесенко, Валерія Поліщук. Київ.
Фото Павла Багмута