Дмитро Чекалкін, радіоведучий та шоумен

01.11.2016 09:00

У боротьбі за щастя народу мало кому з політиків вдалося не стати мільйонером

Дмитро Чекалкін називає себе «багатопрофільним дилетантом», оскільки займався 20-ма різними сферами діяльності.

Він з відзнакою закінчив Московський військовий інститут іноземних мов, був військовим перекладачем і дипломатом, писав словники та підручники арабських діалектів. Потім у його кар'єрі стався різкий поворот, завдяки якому він здобув широку популярність як шоумен, автор і ведучий багатьох теле-, радіо - та інтернет-проектів.

В інтерв'ю з ним ми збиралися говорити на тему гумору, але, як мовиться, життя взяло своє, і розмова вийшла далеко за межі цієї теми.

ТРЕБА ВМІТИ САМОМУ СОБІ РЕЖИСИРУВАТИ МИТІ ЩАСТЯ

- Нещодавно Михайло Жванецький на питання про настрій відповів, що «настрій прекрасний, якби не життя». А який у вас зараз настрій?

- Насправді, поки нам не зрадило почуття гумору, все можна змінити на краще!

- А як ви підтримуєте в собі такий настрій?

- Є такий принцип, що кращий спосіб розвеселитися - це розвеселити іншого.

- Але наше життя начебто не дуже сприяє веселощам.

- Як сказав Оскар Уальд, сміх - це найкращий спосіб переживати життєві трагедії.

- Тобто ви для підтримки цього настрою маєте цитати на всі випадки життя?

- (Сміється) У тому числі! У нас є програма «Правила життя», для якої зібрали близько 2 тисяч цитат на різні актуальні теми.

- А яке ваше основне особисте правило?

- Тримай посмішку ширше! Як сказав бердичівський ребе, якщо у тебе на обличчі засяє посмішка, то Господь знайде для тебе причину посміхнутися.

До речі, в Гарварді є предмет «Наука про прагнення до щастя», який вже протягом кількох років збирає рекордну кількість бажаючих вивчати його студентів. Там нещодавно закінчилося найдовше наукове дослідження - воно тривало 75 років і базувалося на досвіді гарвардських медиків. Усі ці роки вони вивчали фактори, які впливали на відчуття щастя у людини і, відповідно, тривалість та якість її життя.

Так ось, вчені проаналізували фотографії американських футболістів та баскетболістів, зроблені наприкінці 20-30-х років, і виявилося, що ті, хто на групових фотографіях в кінці кожного сезону посміхався, прожили на 6-7 років більше тих, хто не посміхався. А ті, хто посміхався так широко, що було видно зуби, додали до своєї біографії ще 2-3 роки.

- Але це Америка, у них «непристойно» бути нещасним. А у нас, навпаки, заведено прибіднятися та жалітися, можливо, щоб не наврочити або не викликати заздрість у інших.

- Я згоден, що хвалитися та дражнити людей якимись розкошами в наш час недоречно.

Тобто, якщо говорити про життєві принципи, то розкіш, яка виходить далеко за межі середнього рівня життя в країні, ганебна, аморальна. Тому я ніколи не дозволяв собі дорогих машин, годинників, квартир тощо.

- Не дозволяли демонструвати?

- Ні, взагалі! У мене є ще один принцип: не купуй речей, які боявся б втратити. Головні речі у цьому житті зовсім не речі, тому я ніколи не вкладав у якісь цеглини. Головне, що варто збирати та колекціонувати в цьому житті, - це гарні емоції.

Життя вимірюється не кількістю подихів, які нам судилося здійснити, а кількістю випадків, коли у нас перехоплювало подих від захоплення. Треба вміти самому собі режисирувати ці миті щастя та допомагати іншим.

-Чи можна цього навчитися?

- Цього потрібно вчитися щодня. Є фрагмент з псалма Давида, який в іудейській традиції заведено читати кожнього суботнього та святкового ранку. Він починається зі слів: «Якби мої уста були сповнені радості, як море хвиль, на губах моїх вихваляння безмежне, як широчінь небосхилу, не зміг би я, Господи, гідно віддячити Тобі за чудеса Твої».

Тому треба кожний ранок починати з посмішки, красивого вірша та красивої емоції, тому що ще один принцип полягає у тому, що красиве життя починається з красивих думок, а гарні думки - це красиві вчинки.

Я ПОГОДИВСЯ РОБИТИ «ВЕСЕЛІ ЯЙЦЯ», КОЛИ УСВІДОМИВ РІВЕНЬ АПАТІЇ В СУСПІЛЬСТВІ

- Український гумор у нас здебільшого асоціюється з жартами про кума та сало. Яких ще тем не помічають наші гумористи?

- Я відповім вам як людина військова, що в оперативному мистецтві є поняття «напрям основного удару». Тобто в ідеалі, жарти повинні бути спрямовані на найважливіші больові точки.

На мій погляд, сьогодні головна загроза існуванню України - це критична маса неосвіченого населення, яке голосує за Ляшка та Тимошенко. Адже ще з часів стародавніх греків відомо, що народ обирає зі свого середовища не кращих, а таких же, як він сам.

Та й говорити про те, що ми позбулися «ватників», по-моєму, рано.

Російський поет Орлуша, який підтримує Україну і активно з нами співпрацює, приїжджаючи до Києва, завжди дивується, яка у нас кількість «ватників» серед таксистів. Та й мій звукорежисер розповідає, що його теща в Ірпені дивиться по супутнику російське телебачення та вірить, що «Путін прийде, порядок наведе». І таких людей в передмістях столиці багато!

- То все ж таки напрямок основного удару гумору зараз - це...

- З одного боку, показати, яка страшна була і є радянська і сьогоднішня Росія. Це як антидот - якщо вам зробити вчасно щеплення, ви на це не зреагуєте.

Я об'їздив Росію вздовж і впоперек - мої програми виходили в 160 російських містах, я два роки поспіль отримував «Золоті мікрофони» за кращі програми в Росії - і бачив, у яких умовах там живуть люди. Так, є Рубльовка, Ризьке шосе та Садове кільце, а є вся інша Росія. А там показують по телевізору серіали, які, до речі, знімали у нас - у мого знайомого архітектора було кілька непроданих будинків на дамбі, їх потім орендували спільні продакшн-компанії для зйомок російських серіалів про те, як педикюрниця живе в триповерховому особняку, а фізрук роз'їжджає на «гелендвагені». А люди ж це дивляться і вірять...

Я теж свого часу обурювався, коли приїжджав до Криму, спілкувався з місцевими таксистами та чув від них: «Та що там ця Україна? Подивіться, як в Росії!». Я їм говорив, що у Росії задоволений життям тільки той, хто в долі, і той, хто не в курсі.

На жаль, там досить багато і тих, хто в долі, і тих, хто не в курсі. Їм здається, що поки погано тільки у них в Іжевську, Орлі або Липецьку, а вся інша Росія процвітає - адже це показують по телевізору!

- А що можна протиставити цій російській пропаганді?

- Гумор якраз і може її розвінчати! Те, що стає смішним і убогим, перестає бути страшним - ось рецепт ще за Вольтером.

Я свого часу погодився робити проект «Веселі яйця», тому що мене тоді вразило, що за опитуваннями 60 відсотків виборців були готові проголосувати за Ющенка, а в його перемогу вірили лише 15 відсотків. Це був діагноз - безвір'я, апатія, безсилість. Для того, щоб це подолати, потрібен був у тому числі гумор, тому перед виступами Ющенка та Тимошенко ляльки на сцені розігрували анекдоти та танцювали під пісні з «Веселих яєць» і у такий спосіб піднімали в людях якийсь градус оптимізму.

Тоді нові серії «Веселих яєць» скачували за вечір по 50 тис. чоловік, а дивилися мільйони. Це був перший прецедент, тому люди так реагували. Сьогодні, слава богу, вистачає гумористичних проектів і порталів.

- Вас влаштовує той рівень гумору, який, можна сказати, монопольно пропонує суспільству «95 квартал»?

- Вони дійсно якоюсь мірою монополізували ринок, з одного боку, тому, що, по-перше, дійсно талановиті хлопці і спочатку були практично єдиним активним виробником такого контенту. По-друге, вони займаються улюбленою справою, і по-третє, їм дали добрі кошти. Не буду приховувати, що ті, хто їх фінансує, свого часу і мені їх пропонували.

До речі, вони починали з того, що Медведчук дав їм гроші. Коли ми зробили проект «Веселі яйця», хлопці з «95 кварталу» - не знаю, всі чи частина, але їхні копірайтери робили тоді проект «Серпом по яйцях» на гроші Медведчука.

Керівництво «1+1» теж пропонувало мені роботу, але я відмовився, як і від пропозицій інших власників телеканалів.

- Чому?

- Тому що я хочу заробляти гроші, а не випрошувати їх у когось, а все українське телебачення не просто збиткове, а надзвичайно збиткове: з тих 900 млн доларів, які олігархи щорічно на нього витрачають, вони «відбивають» рекламою лише 200 млн. тобто 700 млн. доларів - це мінус, який потрібно покрити.

Олігархи знаходять гроші на свої проекти, але мені не хочеться займатися цим за їхні гроші - я хочу, щоб робота, у першу чергу, відповідала моїм переконанням. Я люблю займатися тим, що приносить задоволення, а не виконувати чиїсь вказівки.

КОЛИ АУДИТОРІЯ РОСТЕ, А ГУМОРИСТ - НІ, ДЛЯ НЬОГО ЦЕ ПОГАНО ЗАКІНЧУЄТЬСЯ

- На ваш погляд, для того, щоб утриматися на гребені гумористичної хвилі, достатньо самих лише великих коштів?

- У цьому сенсі я часто наводив приклад двох найбільш активних у плані політтелевізійного гумору країн - Великобританії та Ізраїлю. І там, і там створювалися унікальні телевізійні проекти, які потім тиражувалися в інших країнах. І там, і там були дуже відомі коміки - Бенні Хілл у Британії і Дуду Топаз в Ізраїлі. До речі, Топаз свого часу поставив абсолютний світовий рекорд - у нього наприкінці 90-х було шоу, яке мало рейтинг 51%, тобто його передачі дивилося більше половини країни.

На жаль, і Хілл, і Топаз закінчили погано, тому що в гонитві за рейтингом обидва не змогли втриматися від спокуси все більше епатувати публіку і в якийсь момент перейшли межу. У Бенні Хілла це було по відношенню до королівської сім'ї та Тетчер, а у Топаза - до марокканців, через що його звинуватили у ксенофобії та расизмі. У якийсь момент люди почали стомлюватися від жартів Топаза - аудиторія росла, а він не ріс.

В принципі, щось подібне відбувається і у нас із «95 кварталом».

Сьогодні навіть ті, хто не дивиться телевізор, потім переглядають гумористичні програми на Yotube, а там набагато більш вимоглива аудиторія. І якщо раніше я регулярно бачив у своїй стрічці якісь номери «95 кварталу», які люди постили і у такий спосіб їх тиражували та популяризували, то зараз їх згадують виключно в якомусь негативному контексті.

Є таке правило: предмет не падає, поки не втрачає швидкості руху. А в даному випадку швидкість руху - це нові люди, нові концепти, а вони в різних варіаціях повторюють самих себе. Я якось, перемикаючи телевізор, натрапив на мультверсию їхніх, скажемо прямо, другосортних скетчів. А те, що я подивився з приводу депутата Гаврилюка, взагалі якась туфта! Навіщо взагалі таке знімати - просто заради того, щоб заповнити час в ефірі?

Коли Орлуша звернувся до мене за порадою, чи погоджуватися писати для їхньої програми «Чистоньюс» якісь завершальні чотиривірші, я відповів, що тільки «за» - нехай все ж таки рівень цього гумору росте!

- Але якась гумористична психотерапія потрібна. Хто, на ваш погляд, повинен бути її замовником?

- Аудиторія та її запити зростають, і рівень її освіченості, дай бог, буде й далі зростати, тому виникатимуть нові форми. Я просто, на жаль, не вірю, що це можна зробити ефективно на телебаченні з тієї простої причини, що воно у нас збиткове.

- Гумористичні інтернет-проекти можуть стати альтернативою телебаченню?

- Це так і є, і в цьому можна переконатися на прикладі тих же наших «Веселих яєць».

- Над вашими проектами працює велика команда?

- Ні. Раніше ми залучали більше людей, оскільки оперували солідними рекламними бюджетами, тобто список спонсорів і рекламодавців був досить довгим. Але сьогодні радіо теж втрачає свою аудиторію - його слухають тільки в машинах, а в офісах і вдома вже ні. Тому потрібно взагалі перебудовуватися. Ось чому я приділяю час Фейсбуку.

Публічний профіль у Фейсбуці гарний ще й тим, що, на відміну від радіо, де незрозуміло, як там складають рейтинги і кожен б'є себе в груди і каже, що він на першому місці, тут чітко видно аудиторію. За тиждень охоплення по Україні становить 1 млн 200 тис., по Києву - 400 тис., а загалом, якщо брати Росію, Америку та Німеччину, воно досягає 2 млн. чоловік.

- Ви давно знаєте багатьох наших політиків, не тільки з публічного боку, але й «за кадром». У них є почуття самоіронії чи вони «входять в образ» безповоротно?

- Все індивідуально, хоча, як казав, Єжи Лец, лаври мають властивість проростати корінням у голову.

- Але хоча б когось з відомих нині політиків з почуттям гумору ви можете назвати?

- Луценко завжди дуже дружив з почуттям гумору і умів ставитися до себе з самоіронією. Тимошенко свого часу, коли їй писав Чепінога, частіше жартувала...

- Список виходить не дуже довгим ...

- Ну, ще Мустафа Найєм. Мені хочеться в нього вірити, тим більше, що саме його ім'я зобов'язує - арабською «мустафа» означає «самоочищення». Я йому про це не говорив, треба буде сказати. Тобто у нього є здатність до якогось звільнення від всього цього лушпиння.

- А у перших осіб як з гумором?

- У тому-то й справа... Свого часу Рейган умів дуже вдало над собою пожартувати. Не дарма ж у американців усе обмежено двома термінами. Якби Путін пішов у 2008 році, то, напевно, не став би таким одіозним і зловісним персонажем з якихось страшних казок.

Іронія - це техніка безпеки буття, і треба завжди знаходити приводи для неї.

ПРАНКЕРИ ЗАЛЯКУЮТЬ ЛЮДЕЙ, А У МЕНЕ ЗОВСІМ ІНШЕ ЗАВДАННЯ

- Ви давно займаєтеся розіграшами. Вам доводилося розігрувати когось із високопоставлених українських політиків?

- Якщо я знаю людину - тих же Луценка, Порошенка чи Тимошенко, я можу з ними пожартувати, і ми робили для них усіх якісь вітальні сюжети.

А коли я близько людини не знаю, то буваю більш обережним. Наприклад, якось до нас прийшла компанія друзів тодішнього голови СБУ Ігоря Дріжчаного, які хотіли замовити розіграш на його день народження. Я їм відмовив, мовляв, це ж глава СБУ. А потім з ним познайомився, і виявилося, що він дуже приємна і компанійська людина, можна було погоджуватися.

Ще я відмовлявся від розіграшу перших осіб з тієї причини, що не завжди був упевнений, що він буде дійсно добрим - може, мені щось таке підкажуть, щоб потім людину підставити?

Тому в плані розіграшів, якими я займаюся вже 15 років, ми віддаємо перевагу корпоративним святам, тому що це можливість чесно заробляти на унікальному креативі. Я розіграв уже близько 20 тис. чоловік, і у всіх залишилися гарні спогади.

- Тобто ви, можна сказати, один з перших пранкерів - так це зараз називається?

- Ні-ні! У тому-то і справа, що пранкери людей лякають, іноді ображають, а коли я розігрую людини, моє завдання, щоб вона на другий-третій хвилині зрозуміла, що я несу повну ахінею, включилася в гру та сама почала сміятися. Інакше, якби не було такого ефекту, то не було б такої кількості замовлень. Тобто я сміюся над своїм персонажем, а не над людиною, яку розігрую.

- Відомі в Росії пранкери Вован і Лексус зі своїми дзвінками українським політикам уже стали елементами гібридної війни та пропаганди. Як ви до цього ставитеся?

- В тому-то й справа, що вони виконують замовлення! Мені це свого часу теж пропонували, і зараз я більш або менш регулярно отримую пропозиції виступити в ролі пранкера, але я відмовляюся.

Єдиний випадок, коли я погодився у цьому брати участь, був у листопаді 2004 року, коли сепаратисти зібралися проводити з'їзд у Сєвєродонецьку. Ющенко тоді сидів у кабінеті Стояна в зруйнованій зараз будівлі Будинку профспілок, там була «вертушка», по якій можна було дзвонити губернаторам. І покійний Олександр Зінченко мені каже: «У них же зараз ситуація така, що всі вони вагаються, сумніваються, як вчинити, давай їх розіграємо і налякаємо».

І я дзвонив губернаторам по «вертушці» від імені «командувача альтернативного штабу управління полковника Зубова», якого призначили Кучма з Януковичем. Одним я говорив, що «на жаль, у деяких органах прокуратури порушено керованість, ви розберіться». А іншим, тому ж покійному Кушнарьову, казав, що у них у будинку досі перебуває вісім тонн печива (так тоді називали підроблені бюлетені). «Ви що? Терміново знищити! Перевірте всі підвали!» - командував «Зубов». Або ще комусь говорив, що одержав зведення, що їхні перші заступники забронювали квитки на виліт всією сім'єю і наказував: «Терміново відмінити бронювання! Негайно розібратися, хто сіє паніку!»

Як правило, мені відповідали, мовляв, ми зараз перевіримо, і віддзвонимося. Єдиний губернатор Одеської області Гриневецький одразу сказав: «Так, Чекалкін, я зрозумів, що це ти!»

НА НАШУ АУДИТОРІЮ В "ЛНР/ДНР" ПОТРІБНО ВПЛИВАТИ, ЯК ПРИ ДЕНАЦИФІКАЦІЇ

- Ви як лінгвіст із пієтетом ставитеся до слова взагалі і, у тому числі, як до засобу комунікації. На ваш погляд, як нам треба розмовляти з путінською Росією та окупованим Донбасом?

- На жаль, я думаю, впливати на Путіна словом уже пізно - він як загнаний в кут щур із купою фобій щоранку прокидається і бачить останні години Каддафі або Хуссейна. Після того, що він накоїв, йому вже назад дороги немає, тому на нього впливати - навряд чи.

А стосовно простих обивателів... Наприклад, при денацифікації Німеччини, щоб отримати пайок в американській зоні, жителі Берліна повинні були подивитися двогодинний фільм про Освенцім. Думаю, так само треба впливати і на нашу аудиторію в «ЛНР/ДНР».

Якби людям, які прийшли на похорон Мотороли, до цього показали фільм про його звірячі вбивства українських полонених, я думаю, такої кількості вони б не зібрали.

І ще я думаю, що якби в Росії дали можливість тому ж Навальному в прямому ефірі протягом двох-трьох годин подискутувати з якимось провладним політтехнологом, настрої зовсім змінилися б.

Люди там стали заручниками Путіна, який сам собі відрізав шляхи до відступу. Я думаю, що сам Геббельс міг би позаздрити ефективності російської пропаганди, яка створила нам усім образ страшних фашистських бандерівців.

-Ви вважаєте, що ми повинні це розвінчувати?

- Звичайно!

- Може, нехай бояться?

- Та ні, навіщо нас боятися? Навіщо підігравати Путіну? Вони ж рано чи пізно зрозуміють, в якій країні живуть.

Наприклад, у мене були ситуації, коли я вів ювілей в Іжевську або Набережних Челнах, а потім через кілька днів опинявся в Марбельї в Іспанії. І я бачив, що в рідній для мого діда і батька Іжевській області повна розруха, хаос і безлад, що в селі Чекалки, де народився мій дід і де сто років тому була тисяча успішних господарств, сьогодні не залишилося жодного цілого будинку. Вони викачали звідти все, що можна, а в передмісті Марбельї побудували місто, і там російськомовна радіостанція, яка брала наші програми, мовить сьогодні для нащадків російських чиновників.

Найочевидніший приклад - вони малюють страшний образ «Гейропи» та Америки, але чомусь усі свої капітали та своїх дітей ховають там. Чому б про це не замислитись?

На жаль, Путін зумів використати комплекси неповноцінності росіян. Синдром втраченої величі, ці фантомні болі імперії, даються взнаки - вони вірять, що дійсно стали жертвами американців, що Обама стромляє їм палиці в колеса.

- І як з цим боротися?

- Не треба винаходити нічого нового - в людині закладені якісь моральні принципи, які треба розкривати.

За Солженіциним, лінія, яка відділяє добро від зла, проходить не через класи, країни або регіони, а через кожне людське серце. І треба спробувати потрапити в резонанс із нехай маленькою позитивною крихтою людської душі.

Тому я і роблю програму «Людський фактор», щоб у людині було більше людського, а не тваринного.

-Тобто ви зі співчуттям ставитеся до росіян як до жертв пропаганди. Але ж ми жертви їхньої агресії.

- Справа у тому, що я сам був «по ту сторону барикад», тобто ідеологом і пропагандистом, і «промивав мізки» арабам.

Я досі заплющую очі і бачу їхні обличчя, коли кажу їм, що сіоністи - головний ворог арабського народу, що 5 млн. ізраїльтян тероризують 200 млн. арабів, а американці - це найбільша загроза для арабської нації. Ті, хто закінчував західні виші, дивилися на мене, як на ідіота - вони бачили, як живуть люди в Америці і в Росії, а я їх переконував, що ми - оплот миру та стабільності. А ті, хто не виїжджав далі своєї Кунітри або Адена, мені вірили.

Тобто арабські нації, які мали найменше можливостей для виїзду за кордон, виявилися найбільш зазомбованими.

НЕ БУВАЄ АНІ АБСОЛЮТНОЇ "ЗРАДИ", АНІ АБСОЛЮТНОЇ "ПЕРЕМОГИ "

- Мені здається, що ваша кар'єра рухається якось «не в той бік» - ви почали з дипломатії, а опинилися в сфері розваг. Людям з вашою освітою під силу більш відповідальні завдання.

- Справа у тому, що в абсолютній своїй більшості дипломати сьогодні виконують функцію обслуги, у них немає жодної самодостатньої ролі. Дипломат - це представник керівника держави, але одна справа бути ад'ютантом у Наполеона, а інша - у Януковича чи Кучми.

Я свого часу тісно спілкувався з Кучмою, і те, що майор Мельниченко записав на диктофон у 99-му році, я слухав ще у 94-му. У мене не було жодних ілюзій, навпаки, я відчував марність і недолугість усієї цієї машини.

Я часто наводив приклад, що коли виступав на ізраїльських телеканалах, то моя роль відповідала «класичному» визначенню дипломата: це чесна людина, яку відправляють брехати в інтересах її батьківщини. Я тоді розписував якісь унікальні інвестиційні можливості, які чекають тут бізнесменів в Україні, але абсолютна більшість тих, хто хотів сюди щось вкласти, потім жахнулися від рівня нашої корупції, бюрократизму і взагалі аморальності населення.

- Тобто ви пішли з дипломатії від сорому?

- Звичайно, було соромно та прикро, тому що я розумів, що шлях відомий - будь ласка, приклад Чехії, Польщі або Угорщини перед нами. Вони досягли такого економічного зростання за рахунок того, що створили умови для інвесторів. І сьогодні, згідно зі статистикою, в цих трьох країнах перша сотня всіх великих підприємств - це міжнародні транснаціональні компанії, у менеджерів яких завдання не вкрасти і побудувати собі особняк або найдорожчу квартиру в Лондоні, як у Ахметова та Пінчука, а підвищити капіталізацію цих компаній.

Якби у нас теж була критична маса таких підприємств, то ситуація в Україні була б зовсім іншою!

- Кучма зараз представник України у Тристоронній контактній групі. У зв'язку з цим ваше ставлення до нього не змінилося?

- Я думаю, що цим він певним чином ніби замолює свої гріхи перед країною.

Напевно, він усе ж таки усвідомив, яку деструктивну роль відіграв, тому що перехід від однієї когорти наближених до іншої відбувався на моїх очах. В епоху Кравчука поруч з президентом все-таки були люди з високим інтелектуальним рівнем і елементарними основами моралі. А потім прийшли ось ці директори овочевих баз на кшталт Волкова. У тому-то й справа, що риба гниє з голови - це він заклав те, що у парламент йшли не служити суспільству, а заробляти.

Адже зараз чому в нас претензії до того ж Лещенка? Тому що залишається дієвою формула, що в боротьбі за щастя трудового народу рідко кому з політиків вдалося не стати мільйонером!

- А взагалі «зраду» від «перемоги» ви сьогодні як для себе відрізняєте?

- Немає ані абсолютної зради, ані абсолютної перемоги, все певною мірою умовно і піддається налоштуванням.

До політиків завжди треба ставитися з підозрою, це абсолютно природний процес, тому що на певному етапі корона деформує їхню голову не тільки зовні, а й зсередини. Але треба віддати належне Порошенкові як менеджеру за те, що він усе ж таки не посварився з жодним з великих гравців.

- Саме за це йому й дорікають!

- У тому-то й річ! Але до чого б це призвело? Політик повинен оцінювати наслідки своїх вчинків. Тому що можна махати шашкою і, умовно кажучи, наїхати на Коломойського. Але завтра він посадить 40 своїх комп'ютерників на власний літак і вивезе до Європи, а у результаті ляже вся банківська система України, адже у нас більше 60 відсотків кредитних карток видані «Приватбанком».

Або там кажуть заарештувати Ахметова. А у нас сьогодні 30 відсотків валютних надходжень у країну від металу, який продають його підприємства. Адже Порошенко не винен у тому, що Кучма дозволив Ахметову приватизувати всі великі металургійні підприємства в Україні, а не залучив туди інвесторів.

- Але ви, в принципі, з оптимізмом дивитеся в майбутнє?

- Немає сенсу бути песимістом, тому що вони всього лиш глядачі, а оптимісти намагаються щось змінити на краще.

Надія Юрченко, Київ.