Анатолій Криволап, художник

30.10.2016 09:00

Комусь для розкриття таланту потрібні багатство і спокій, комусь - злидні та страждання

Із митцем ми зустрілися на Закарпатті. Днями Анатолій Криволап суддював на конкурсі з живопису серед художників-студентів в Ужгороді: тут змагалися представники усіх художніх вишів країни. На презентації студентських робіт і випала нагода поспілкуватися із метром українського живопису, якого прийнято вважати "найдорожчим" художником України (за оцінками експертів, роботи Криволапа, у середньому продаються за $70 тис., рекордна вартість його картини на аукціоні Phillips у Лондоні склала $186 тис.).

Я УЖЕ НАПОЛОВИНУ ЗАКАРПАТЕЦЬ!

- На конкурсі когось зі студентів ви виділили? Чи, можливо, консультували?

- Навпаки, намагаюся цього уникати - завжди й за будь-яких обставин. Якщо вдасться поговорити з деякими з конкурсантів, просто підійду і підкажу якісь технічні моменти. Може, комусь це буде цікаво. А консультувати митця - дуже небезпечно, це значить навіяти комусь своє бачення.

- Ви сприймаєте світ через колір. Якби ви малювали Ужгород, яким би ми його побачили?

- У моєму сприйнятті, а я тут часто буваю от уже впродовж десяти років, це все-таки, напевне, рожевий колір.

- Одразу асоціація - це пов'язано із сакурою?

- Ні, не тільки. От таке у мене сприйняття. Я завжди йду від інтуїції, це мій основний компас у сприйнятті світу.

- То як же часто ви тут буваєте?

- Жартуєте? Я тут постійно - у мене будинок під Ужгородом, можна сказати! Це село Стричева, біля Великого Березного. Там унікальні гори, потічок надзвичайний. Княгиню видно.

- Цікаве місце - там найбільший метеорит у Європі впав, енергетика незвична…

- О, так. Тому можна сказати, що я вже наполовину закарпатець.

КИЇВ - СИНЬОГО КОЛЬОРУ, А ЛЬВІВ - СІРО-КОРИЧНЕВИЙ

- Кажете, колір Ужгорода - рожевий. А от Київ, цікаво, якого для вас кольору?

- Київ - це моє улюблене, рідне, моє єдине місто. Він такого синього кольору (замислюється, - авт.). Між синім і блакитним. Таке моє враження, ще з дитинства. Якось я побачив пейзаж, знаєте, від виходу з майданчика філармонії відкривається шикарний вид на Поділ і Дніпро. Я коли його побачив, мене наче якесь сяйво пронизало. Це було як друге народження.

- Тепер, коли згадуєте Київ, - перед очима цей пейзаж?

- Це був той момент, коли я сформував своє відчуття Києва. Отоді, у ту мить, я відчув це місто.

- А як щодо Львова, який його колір?

- Сіро-коричневе місто. Я люблю Львів, часто там буваю, але ніколи його не писав. Малював ще колись давно, студентом, акварелі там, а от не сформував своє бачення цього міста й досі. Для мене кожне місто, знаєте, загадка, інколи відчуваю відразу, інколи треба кілька разів приїхати.

От у Шарм-ель-Шейху відпочивав чотири роки підряд по два тижні. Але тільки на четвертий рік відчув, як його потрібно малювати. І як тільки це зробив - він для мене став нецікавим.

- Як розгадана загадка?

- Саме так. Там, до речі, проста загадка - сонце одне і те ж, небо, трохи зелені… Але тим не менше, є якась атмосфера, якої нема більш ніде. Мені дуже важило до неї докопатися. І от коли раптом до мене дійшло, що це земля і небо, які ніколи не знали морозу і снігу, і що це золото, вони золоті, колір цього міста - золотий.

ВАРТО ЗАПРОШУВАТИ ЗАКОРДОННИХ МИТЦІВ НА ЛЕКЦІЇ ДЛЯ НАШИХ СТУДЕНТІВ

- Ви колись теж були студентом, причому, та система викладання в художньому інституті вас не задовольнила - тож почали самостійні пошуки в мистецтві. От цікаво, якби були сучасним студентом, залишилися б задоволеним освітою? Наші вузи спроможні виростити достойного художника?

- Будемо відверті - ні, не зовсім. Але тут така штука: академічне навчання художнику дуже потрібне. Це важливий етап. Але разом із тим, є дуже багато напрямків, яких, на жаль, нема в Україні. Наприклад, фото, інсталяція, контемпорарі-арт. І тому є така штука, що художникові-студентові завдання одні ставлять, а він потім на виставку йде і бачить зовсім інше. Є розгубленість деяка. Тому я, зокрема, зробив премію свого імені (у грошовому еквіваленті - це 130 тис. грн., а також - можливість подорожі до однієї з провідних культурних столиць Європи для пошуку натхнення, змога відвідати найбільш авторитетні музеї світу. Здобувачами можуть стати студенти семи художніх ВНЗ України, зокрема, і Закарпатської академії мистецтв, - авт.) - аби люди могли їздити й дивитися, і навчаючись, одночасно порівнювати, бачити інше. А взагалі було б здорово, якби художні вузи додали в програми нові сучасні напрямки. Я розумію, що в Україні, можливо, нема таких спеціалістів - але тоді варто запрошувати лекторів з-за кордону, хоча б раз на місяць, раз на квартал для публічних лекцій.

- А чому з-за кордону, хіба нікому викладати?

- Проблема не тільки в цьому. От я художник, але я не хочу бути викладачем, розумієте? Я волію витратити цей час на творчість. Люди, що займаються тими новими напрямками, не будуть викладати. Я взагалі вважаю героями тих хто викладає і одночасно сам пише. Для мене це - пожертвувати частиною творчості. Ось тому варто запрошувати художників або іноземних спеціалістів із вузів, де це вже давно викладається.

- Напевно, варто навіть закласти в бюджети вишів кошти на такі лекції?

- Безсумнівно, хоча б у декількох найбільших художніх вузах країни - у Києві, Львові, Харкові… Такі потужні заклади просто повинні таке створити, на мій погляд.

НЕ МАЮ УЧНІВ, ЦЕ ЇМ ТІЛЬКИ ШКОДИТЬ

- А як щодо вас? Маєте учнів? Чи можливо, їздите на такі-от лекції в художні виші?

- Ні. Я давно відмовився від педагогічної роботи. З одного боку, це подвиг: бо ти жертвуєш часом, коли міг би писати. Крім того, треба мати талант, аби навчити художника. От у вас на Закарпатті Ерделі був чудовим педагогом. І при тому був унікальним художником. А щодо мене, я колись мав учнів, проте це не дало жодних результатів, крім сліпого наслідування. Вони просто перебирали мої фарби, і нічого з того не вийшло. Адже коли художник буде під впливом - йому знадобиться дуже багато часу, щоби вийти з-під нього. Я, наприклад, свого часу дуже любив Глущенка, але спеціально не знайомився з ним, аби не потрапити під вплив.

Художник - це сформована ідея, це атлант, який має гіпноз, і його роботи мають гіпноз. І ти завжди ризикуєш потрапити під його дію. Здалеку я міг захоплюватися Глущенком, аналізувати, розбирати - але без ризику бути загіпнотизованим. Бо це небезпечно.

А ще, крім усього іншого, я поважаю принцип: сильні повинні виживати самі - і вони виживуть. Їхній шлях і так складеться.

- Цікава позиція, бо, певно, чимало студентів воліли б стати вашими учнями…

- Можливо, але я не хочу псувати їх і забирати час. От він буде ходити, вчитися у мене кілька років. А може, у нього талант до фото? Або до інсталяції? Або ще до чогось. Він просто уб'є час, поки це зрозуміє. То буде час, утрачений для його розвитку. Тому це просто нечесно з мого боку.

- Ви якось сказали, що вашим головним учителем був колір.

- Це був такий дикий кінь, якого треба було осідлати.

- У вас на це пішло чи не зо два десятки років… То, може, цей шлях - такого-от пошуку самостійного теж вартий наслідування?

- Розумієте, у чому справа. Нема в переліку професій ще однієї такої, де треба було б стільки учитися, як художникам. Вони вчаться довше за усіх, навіть за лікарів. 11-13 років: 7 років школи або 5 - училища, а тоді ще 6 - в інституті. Це складна поетапна професія. І коли вже я бачу художника, що формується, то дуже делікатно можу щось підказати - і то це чисто технічні речі. Справа у тому, що колір теж кожен сприймає по-різному. Як і всі люди. Комусь колір подобається, хтось не сприймає. Тут треба бути обережним.

Також варто мати на увазі фактор педагогічного таланту. От ви знаєте історію - Рєпін не створив жодного великого художника, зате сам був прекрасним майстром. А от Чистяков, який був посереднім художником, виховав цілу плеяду в російському мистецтві, зокрема, такого майстра як Врубель.

КОМУСЬ ДЛЯ ТВОРЧОСТІ ПОТРІБНЕ БАГАТСТВО, КОМУСЬ - ЗЛИДНІ

- Вас називають "найдорожчим" художником України…

- Це журналістський штамп, який до мене прилип. Кожен художник хоче бути багатим і знаменитим. Просто комусь багатство, спокій потрібні для розкриття його таланту, комусь - навпаки…

- …треба бути бідним художником?

- Я просто наведу приклади. Тіціан усе життя прожив у багатстві, він працював до останнього дня. Рембрандт був багатим і плідно працював, а коли був бідним - теж написав свої шедеври. Рубенс - дуже багатий. Але є і протилежні приклади.

- Ван Гог?

- Або Врубель. Родом із багатої сім'ї банкіра, з блискучою освітою, але прагне краху, кохає до самознищення… Йому потрібно було рвати себе - 10 років знадобилося, аби він став Врубелем. Гоген те ж саме - він мав сім'ю, дім, але кинув усе й поїхав шукати себе…

Я хочу сказати, що природа дає талант - і дає умови для того, аби він проявився. Той талант керує життям людини. Він або рве людину - і тоді вона віддає себе творчості, або навпаки - дає усі блага, бо коли він спокійно почувається, талант цей має змогу проявитися.

- Тобто, за вашою теорією, бідність чи багатство для художника, усе це - справа вищих сил.

- Так. І не лише щодо багатства чи бідності. Комусь потрібні скандали, комусь - увійти в іншу площину свідомості, - тому використовуються алкоголь, наркотики. Це все колосально індивідуально. От вам ще один приклад - Пікассо і Моранді. Пікассо був публічною людиною, йому потрібні були скандали, піар. А Моранді викладав там у якомусь містечку в Італії і писав усе життя свої глечики. Але для мене він вище значно за Пікассо. Моранді прорвався у такий світ, до якого багато кому не дотягнутися, його картини - це грань між буттям і небуттям.

- А можливо, поняття "бідний художник" формують колекціонери - аби дешевше купувати картини?

- У цьому випадку - то хіба такі люди, які лише стараються наблизитися до мистецтва. Але вони його ще не знають, не розуміють. Зазвичай, колекціонери - це настільки високопрофесійні люди, що багатьом художникам до них іще рости й рости. Художник бачить тільки своє, а колекціонер може порівнювати, аналізувати. Ця когорта людей завжди була елітною. Якби не було колекціонерів, не було б і розвитку мистецтва. Уже в XVI столітті з'явилися сім'ї, що мали колекції з 40 тисяч робіт.

- У нас сьогодні достатній прошарок такої еліти - для розвитку мистецтва в Україні?

- Приємно зазначити, що так. Це прошарок досить молодих людей, від 25 до 40 років. Таких фахівців стає усе більше, вони розуміють мистецтво, для них це стало частиною життя.

Тетяна Когутич, Ужгород