Хто замовляв 200 доносів на Мазепу?

Лонгрід

30.10.2016 09:00

Диканька, що на Полтавщині, - місто історичних таємниць, пристрастей і творчого натхнення

Акцію «7 чудес України. Міста та містечка.» завершує подорож до загадкового містечка Диканька, що у Полтавської області . Дух таємниць, пристрастей і творчості витає над цими землями. Перше кохання Пушкіна, останнє - Мазепи. А також сакральні місця, де можна вимолити і собі справжнє вірне кохання.

На сьогоднішній день Диканька є селищем міського типу, з населенням 8 у тисяч мешканців. А перша історична згадка про Диканьку припадає на 1658 р. У літописі Самійла Величка згадується бій на полі поблизу Диканьки між найманим військом Івана Брюховецького та кошового Якова Барабаша. Це поле називають Сербенським через те, що у війську Брюховецького з найманців були переважно серби. У місцевому музеї зберігається навіть алебарда - німий свідок тих подій.

Через 10 років на цьому ж полі стався вже інший бій - між двома гетьманами: Петром Дорошенком - гетьманом Правобережної України та гетьманом Лівобережної - Іваном Брюховецьким. У цій битві, з мовчазної згоди Дорошенка, Івана Брюховецького жорстоко вбивають козаки.

Того ж часу з'являються перші згадки про Кочубеїв, вихідців з кримських татар, які господарювали на Диканьці понад 200 років. Перший, хто прийшов на ці землі та охрестився, звався Андрієм. Він з онуком Василем служили правобережному гетьману України. Василь Леонтійович був звичайним канцеляристом та одного разу втратив цінні папери, повертаючись з Туреччини, і вже стидався потрапляти на очі до Дорошенка. Тож він осів на лівобережній Україні і служив тепер вже Івану Самойловичу осавулом разом із Мазепою. 1687 року Василю Леонтійовичу дарують Диканьські землі. Цього ж року козацькою верхівкою пишуться доноси на Самойловича і його висилають до Сибіру. Гетьманська булава дістається Мазепі. У цей же час міцніє дружба Мазепи і Кочубея, вони рідняться: Василь Кочубей віддає старшу доньку за племінника Мазепи. А як народилася Мотря, Мазепа став її хрещеним батьком.

Коли саме вони закохалися одне в одного, історикам невідомо. (Що й казати, невідома навіть точна дата народження чи смерті Мазепи). Здебільшого схиляються до думки, що Мотрі було десь 18, а Мазепа розмінював сьомий десяток. Коли він іде свататись до Кочубеїв, отримує відмову. Відносини між Мазепою та Кочубеями нібито не змінилися, але… Мотря вирішує не коритися волі батьків, та втікає по палацу Мазепи, та він відправляє її назад, додому, посилаючись на завантаженість політичними справами. Дома ж її чекає домашній арешт, і спілкування з Мазепою триває тепер лише у листуванні. Деякі з листів Мазепи збереглись, Мотріни ж - ні. А мати Мотрі затамувала образу на Мазепу за те, що закохався в її дочку, бо сама замолоду мала особисті стосунки з ним. Тож Любов Федорівна вмовляє чоловіка писати доноси на Мазепу Петру І. Історики налічують близько 200 доносів. Але Петро І довіряє Мазепі, бо той свого часу підтримав його під час заколотів у Московії. Доля Мотрі після смерті Мазепи окутана легендами. Хтось каже, що вона подалась до монастира й заміж так і не вийшла, хтось - що згуртувала свою банду - така люта і крута вона була. «Козак у спідниці» - казали про неї.

Кочубеї ж відомі в історії не лише доносами, найбільших висот досяг Віктор Павлович Кочубей. Він служив 4 царям: починав с Катерини ІІ, потім Павло І надав йому титул графа, за Олександра І входив до його негласного комітету, був засновником міністерства внутрішніх справ та першим міністром. А Микола І вже надав йому титул князя у 1831 році.

Він мав 13 дітей, але до дорослого віку дожили лише п'ятеро: донька та чотири сини. Доньку звали Наталка - перше кохання, перше захоплення Пушкіна. Цей їй він присвятив «Я Вас любил», «Измена», а також «Евгений Онегин» (Тетяна Ларіна у заміжжі то є прообраз Наталки Кочубей). Кочубеївські дуби також люди називають Пушкінськими. Можна знайти згадки про них у його творчості: «Цветет в Диканьке древний ряд дубов, друзьями насажденных, они о праотцах казненных доныне внукам говорят...».

До сьогодні зберіглося повір'я, що варто доторкнутись до цих 800-річних дубів, і здійсниться будь-яке заповітне бажання. Самотні дівчата приходять сюди, щоб магія дубів посприяла знайти своє кохання та вийти заміж.

Проте всесильний граф Російської Імперії не міг дозволити доньці вийти заміж за опального поета-вільнодумця, ще й з домішками арабської крові. Віктор Павлович знаходить іншу кандидатуру для Наталки та просить імператора Олександра І віддалити Пушкіна від їх маєтку. Поет вирушає на південь у подорож. Наталя, вже під прізвищем чоловіка - Строганова, зустрічає Пушкіна лише через 7 років на одному зі світських балів у Санкт-Петербурзі. У неї вже троє дітей, а він заручений з Наталією Гончаровою.

Може, саме ці драматичні історії кохання надихнули жителів Диканьки створити Музей весілля. Зберігаючи українські народні обряди, вони тим самим накладають оберіг на шлюб, його добробут, мир та злагоду. А для тих, хто ще не знайшов свого кохання, порада: шукайте підкову, розквітчану весільними стрічками. Кажуть, якщо потриматись за неї, то незабаром знайдеш свою половинку, кохання всього життя.

А закріпити свої стосунки можна біля Тріумфальної арки. За прикладом «мостів кохання», на її металеву конструкцію вішають замочки з ініціалами закоханих та весільні стрічки. А сама Тріумфальна арка, кажуть, виконує найпотаємніші бажання, треба лише пройти крізь неї. Мобілізовані до армії обов'язково проходили аркою та повертались додому неушкодженими. До речі, це унікальна споруда, присвячена війні 1812 року і збудована на честь приїзду Олександра І до палацу Кочубея у 1820 році.

Усього й не розкажеш, ціла низка історичних пам'яток, легенд та природних цікавинок чекає на допитливого туриста. Але пан Микола Томенко у рамках акції «7 чудес України. Міста та Містечка.» вирішує розширити горизонт, поєднавши в одному об'єкті два містечка: Диканьку та Опішню. Бо як, побувавши у Полтавському краю, не завітати до столиці українського гончарства? Музей-заповідник гончарства налічує 7 об'єктів: один з них присвячений творчій сім'ї Кричевських, а в головному можна навіть спробувати долучитися до гончарства власноруч. Або придбати етнічну українську кераміку, яку свого часу дарували князі європейським вельможам.