Людмила Улицька, російська письменниця
Влада Росії робить все можливе, щоб майбутнє країни було жахливим
– Ну, це ціла філософія! Це лише Горький вважав, що людина «народжена для щастя, як птах для польоту»! У кожної людини, котра скільки-небудь осмислено проживає своє життя, присутнє це внутрішнє відчуття заданості або, скажімо, призначення. І навіть найбільш погана влада, яка може людину знищити, принизити, навіть вбити, все одно не владна над духом людини, над її особистістю. А влада у Росії якось традиційно дуже погана. Але це не завадило тому, що саме за цієї гидкої влади (і царської теж, не лише радянської та пострадянської) розцвіла і відбулася велика культура. Дід був людиною культури, на жаль, він не реалізувався настільки повно, як міг би реалізуватися у більш гідних умовах. Це, власне, і є головна драма Росії. Все гарне, що в країні відбувається, відбувається всупереч, а не завдяки. На днях я була на Бутівському полігоні, де 1937 року було розстріляно біля 26 тисяч осіб – спочатку священиків, а потім й інших ні в чому не винних громадян. І дід мій міг розділити їхню долю. А він вижив... Так що мова йде не про окрики та понуканння, які дісталися, швидше, на нашу долю, а про фізичне знищення. Так що замінимо слово «щастя» хоча б словом «реалізація», це буде ближчим до дійсності.
ДИСИДЕНТАМ 60-Х БУЛО ВАЖЧЕ
– Відповідаючи на запитання «як мислячій людині жити у сучасному суспільстві, що робити, щоб вижити й себе не втратити», Ви радите звернутися до толстовської теорії малих справ. Але як поєднати це з ризиком сповзання до щедринского ліберала, котрий діє «відповідно до підлості»?
– Переконана – немає жодного ризику сповзання до підлості в тому, що людина вичищає навколо себе простір, допомагає ближнім, витрачає свій час і гроші, добровільно виконуючи ті функції стосовно до громадян країни, від яких відмовилася держава.
– Ви – письменник, ми – журналісти. Якщо можете, підкажіть, що робити журналісту у нинішніх російських реаліях? Як не спаскудитися?
– Не брехати.
– Вам довелося спілкуватися з дисидентами 60-х. Ви товаришували з Наталією Горбанівською, героїнею протесту 1968 року. Тепер історія повторюється. Люди знову виходять на мітинги протесту – і знову опиняються в ув'язненні. Чи можна порівняти тих правозахисників з нинішніми?
– Ні, ніяк не можна. Тоді був набагато більш високий ризик, потрібна була величезна мужність і безстрашність, щоб вийти на площу. І, погодьтеся, інший масштаб.
– У Вас підростають п'ятеро онуків – раніше або пізніше вони поринуть у соціум. Хто і як вплине на формування їхніх особистостей, вгадати важко. Часом авторитет суспільства, пропаганда виявляються вагомішими за авторитет сім'ї. Чи немає у Вас побоювань з цього приводу, який тут можливий «антидот»?
– З п'яти моїх онуків у Москві живуть двоє. Що ж стосується впливу соціуму – за радянських часів він було ще більш агресивним. Але моїм дітям це не зашкодило, вони рано усвідомили, що від державної брехні і фальші їх захищає сім'я. Це і є антидот.
– Ваші твори змушують читачів думати, критично оцінювати деякі етапи історії Вітчизни – а це зараз зовсім не шанується. І, тим не менше, Ваші книги друкують. І без цензури. Більше того – видано гостросатиричний «Малиновий пелікан» Володимира Войновича. Як Ви гадаєте – чому це відбувається?
Нас, письменників, просто в розрахунок не беруть. І можливо, це й правильно...
– Влада дуже проникливо оцінює загальну ситуацію – читає книжки настільки незначна меншість, що простіше дати цій меншості читати, аніж вести кампанію проти Сорокіна чи Войновича. Радше це вияв повної неповаги до письменницької діяльності. Нас, письменників, просто в розрахунок не беруть. І можливо, це й правильно...
– За вашою оцінкою – у якому стані перебуває зараз російське суспільство?
– Депресія та апатія.
З РИГИ ШВИДКО ЗЛЕТІЛА «РАДЯНСЬКА ПЛІВКА»
– Повернімося до вашої лекції «Вільна людина...». У липні Ви читали її у «Зеленому театрі» Одеси. Як Вас приймали? Які враження від міста – раніше улюбленого росіянами, котрі тепер, завдяки ЗМІ, вважають, що воно захоплене фашистами і пригнічується ними?
– Була дуже рада можливості побувати в Одесі. Від людей – найприємніше враження! Від міста – гнітюче: воно у жахливому стані, обдерті фасади, розбитий асфальт. Прекрасне місто і такою ж мірою – занехаяне. Втім, як і більшість пострадянських міст. Про «фашистів» навіть розмовляти не хочу, щоб не підтримувати цю концепцію.
– З тієї ж лекцією Ви приїжджали і до Риги. Чи можна порівняти аудиторії, відгук? Зараз, у зв'язку з подіями в Україні, країни Балтії відчувають напругу – з'явився страх за своє майбутнє. Ви це відчули?
– Найсильніше почуття, яке я відчула, це здивування, наскільки швидко з Латвії, в особливості, з Риги злетіла «радянська плівка». Таке враження, що радянської влади там ніколи й не було. Європейське місто, чисте, упорядковане, не багате, але дуже гідне. Зустріч відбувалася на території Національної бібліотеки Латвії – факт сам по собі дуже важливий. Директор бібліотеки знайомий мені ще з радянських часів, він прекрасний професіонал на своєму місці. Публіка зібралася, як мені здалося, більш російськомовна, аніж латиська. У всякому разі, виступи звучали російською мовою і жодних заперечень з цього приводу не було. Середнє покоління чудово володіє російською, а от молоді скоро на міжнародних зустрічах будуть говорити англійською. Це важлива культурна ситуація – адже вся європейська література була перекладена російською і саме за нею вчилася латвійська молодь. У відносно невеликої країни не може бути такого перекладацького і матеріального ресурсу, щоб всі світові літературні вершини перекладати рідною мовою. Але з часом і це владнається. Словом, загальне враження у мене було дуже сприятливе.
УКРАЇНА МАЄ ШАНС
– Що відбувається у Російському ПЕН-центрі? Ситуація з розколом заморозилась? Як Вам здається, чи не пора створювати у Росії інший, альтернативний ПЕН-центр, який не буде прогинатися перед владою, відстоюватиме права письменників на вільні висловлювання? (У минулому році зі складу Російського ПЕН-центру вийшла група літераторів, у т. ч. і його віце-президент Людмила Улицька; розкол багато у чому відбувся через різну реакцію на агресивну політику РФ в Україні. – Ред.).
– Коли мені було сім років, я стала у класі санітаркою. Будучи сумлінною дівчинкою, я сказала своїй однокласниці, що у неї брудні вуха. Вона їх не почистила, і тоді я сказала про це її мамі – вуха, будь ласка, своїй доньці почистіть. Мене негайно звільнили від займаної посади. Після шістдесятирічної перерви я знову опинилася у становищі санітарки – і знову сталася та ж сама історія. Висновок: чисть свої власні вуха, а що роблять інші – не твоя справа. Більше я не займаюся громадською роботою.
– Цитата з вашого листування з Ходорковським, коли він ще був за ґратами. Про серпень 1991-го: «Через кілька днів я сказала: якщо буде люстрація, як у Німеччині після поразки нацистського режиму, тоді повірю. Люстрації не було: майже всі начальники залишилися колишніми, обмінявшись кріслами, лише декого вигнавши»... Тобто, вже тоді, з самого початку «нового життя» – з 1991 року – вам було зрозуміло, що ця дорога веде у нікуди?
– Ні, я так питання не ставила. Просто мені здавалося, що секретар обкому не зможе змінитися сам, а відповідно, не зможе змінитися і суспільство. Але виявилося, все набагато гірше, аніж я припускала.
– Яким Вам бачиться зараз майбутнє Росії?
– Теперішня влада робить все від неї можливе, щоб майбутнє було жахливим.
– А майбутнє України?
– Україна має шанс!
Рита Болотська, Євгенія Богоявленська, Москва
Фото: Вадим Грига, Роман Сущенко / Укрінформ.