Антон Долін, російський журналіст, кінокритик
Для Росії найбажаніше майбутнє - це уявне минуле
- Раніше. У 1990-х. Нагадаю історію створення цього фільму. Герман задумав його дуже давно, в 60-х, відразу, як тільки вийшла повість Стругацьких. З того часу, природно, багато що змінилося - відповідно, змінювався задум, трансформувався. Фінал з виходом в світле комуністичне майбутнє з роками видавався все більш смішним. І по 90-м рокам, коли сценарій був остаточно доопрацьований, стало зрозуміло, що повертатися головному герою дону Румату нікуди -немає тієї прекрасної землі, де протиріччя не існують, а люди живуть нарешті гармонійно. Тому Румата залишається на жахливій планеті Арканар, і ми розуміємо те, що, загалом й було зрозуміло завжди, - Арканар це і є наша земля.
Фільм дійсно пророчий - він відображає і те, що діється сьогодні у світі, і те, що відбувається в Росії. Ясно, що, незважаючи на надії, ні з якого Арканара ми не виросли, не вилізли й не врятувалися. Уявлення людини про прогрес - це завжди уявлення про майбутнє. А для Росії найбажаніше майбутнє - це якесь уявне минуле, якого немає. Для деяких - це уявне радянське минуле, для інших - уявне імперське російське минуле. Тобто - завжди минуле. А як виглядає майбутнє, ніхто не здогадується, не передбачає. Мені здається, у фільмі «Важко бути Богом» це геніально передано: перед нами світ майбутнього, космічні океани борознять космічні кораблі, але, як тільки перетинаєш цей океан і перелітаєш на іншу планету, знову бачиш там минуле і знову потрапляєш у середньовіччя, яке не закінчується!
У КОСМІЧНІЙ ТЕМІ РОСІЯ БІЛЬШЕ НЕ ПРИСУТНЯ
- А як зараз змінюється образ Росії в кінематографі? Наприклад, з космічної теми Росія, здається, зникла. В «Армагеддоні», знятому в 1998 році, російський космонавт Лев Андропов, нехай і п'яний, у вушанці, з кувалдою у руках, - один з головних позитивних героїв... 2013 рік, «Гравітація» - там покинута російська космічна станція: героїня Сандри Баллок добирається, у тому числі і до неї, бере щось важливе для порятунку. І ось 2015 рік, хіт сезону «Марсіанин» - про Росію взагалі немає навіть згадки! У космосі тільки Америка і Китай.
- Спостереження правильне. Якщо 20 років тому, коли вийшов «Армагеддон», здавалося, що без Росії в космосі немає що робити, то зараз здається: без Китаю - нікуди. Це не означає, що Росію спеціально викреслюють з картини світу, тому що хочуть уразити, образити і так далі. Просто Росія сама відійшла на другий план, або через те, що наша космічна наука так просіла, або через те, що просів піар цієї космічної науки в світі. Для мене особисто це найболючіший момент: мій дідусь, який, власне, мене виховував, працював в НВО імені Лавочкіна, конструював всі ці марсоходи, космічні апарати.
Якщо ж не обмежуватися космічною темою і глянути ширше, то образ Росії - досить шаблонний. Взагалі, яких росіян знають американці або європейці? Російських політиків, про яких відомо, що вони корумповані. Російських банкірів, про яких відомо, що вони похмурі загадкові особистості. І російських бандитів, які всюди все ще присутні. До речі, хочу додати - ніхто не вважає, що російські бандити найвпливовіші або найстрашніші, просто вони колоритні, тому кінематограф, звичайно, їх використовує і надалі буде використовувати.
Іншими словами, якоїсь спеціальної демонізації в подачі Росії немає. Мені здається, це просто спроба використовувати стереотипи масової свідомості - і вона повністю відповідає тому, як глядачі цих фільмів бачать світ сьогодні.
- Як вам вдається поєднувати роботу на держмайданчиках та відкрито задекларовану суспільно-політичну позицію? Чи не виникає через це непорозуміння з керівництвом? Не доводиться відмовлятися від якихось тем, формулювань?
- Непорозумінь немає. У мене чудові стосунки з керівництвом. Так, я можу уявити собі ситуацію, коли мене одного дня за якусь «крамолу» звільнять, але, якщо це станеться, я заздалегідь буду знати, що це зробили не мої начальники, а їхні начальники. Поки що мене терплять.
Чому? Думаю, тому що я завжди був послідовним і чесним, ніколи не приховував своїх політичних поглядів, а вони у мене незмінні з того часу, скільки себе пам'ятаю. Це, по-перше. А по-друге, моя робота - критика кіно, я займаюся тим, що розповідаю про кіно, його історії, сучасність, займаюся рекламою або антирекламою фільмів в залежності від мого до них відношення і не використовую це як ідеологічний важель.
Звичайно, критик не може бути об'єктивним, але, я вважаю, що він не повинен у своїй діяльності дотримуватися тієї чи іншої ідеології. Коли я пишу свої рецензії, ідеологію, яка мені близька, залишаю при собі, таким чином, мої слухачі або глядачі на державному радіо чи телебаченні можуть про неї тільки здогадуватися. А тих випадків, коли мені нав'язували б іншу ідеологію та впливали на мою оцінку, в моїй практиці не було. Якщо б мені сказали, що я повинен надати схвальний відгук про фільм, який мені не подобається, або розкритикувати те, що мені подобається, я б, звичайно, відмовився. Мабуть, звільнився б моментально. Не знаю. Просто не було такого. На щастя, мої боси мене і мою думку поважають. Не кожному, напевно, так щастить.
- Зараз у Росії зашкалює педагогічний псевдопатріотизм. Батьки школярів, а часом навіть дитсадівців розповідають моторошні речі про віршики для ранків про «лиходіїв - америкосів» та «українських фашистів». У вас два сини: старший - дев'ятикласник, молодший в цьому році піде до школи. Чи доводилося вам мати справу з аналогічними пропагандистськими історіями? А якщо доводилося, у який спосіб від цього відгороджуєтеся?
- Я пишаюся тим, що у школі, в якій навчається мій син, присутня не поверхнева, а справжня толерантність. Щороку в День захисту дітей учні цієї школи приймають у себе в гостях хлопців зі школи для дітей з обмеженими можливостями, і вони разом запускають феєрверки, катаються на мотоциклах, ставлять вистави. У класі, паралельному з класом мого сина, навчається дитина з синдромом Дауна, його сприймають як рівного, і неможливо собі уявити, щоб з нього сміялися або якимось чином знущалися. Ідеологічного тиску немає взагалі. Пам'ятаю, коли вбили Нємцова, в школі виставили його фотографію в траурній рамці з короткою біографією. А коли помер Девід Боуї, на всіх перервах крутили його пісні. Ця чудова школа називається «Клас-Центр», керує нею Сергій Казарновский - ніякого "ідеологічного промиття мізків" дітям ця школа не допускає ні в якій формі. Тому я не стикався з тим, про що ви запитали. Сподіваюся, мій син поділяє і буде поділяти мої погляди на рівність людей незалежно від раси, національності, сексуальної орієнтації або навіть поглядів.
- Але життя не обмежується школою. Напевно син ставить вам питання, що стосуються життя поза школою.
- Звичайно, запитує. Намагаюся бути чесним. Мені здається, я виразно пояснюю те, у що вірю сам. Природно, я не можу стежити за сином у кожен момент його життя. Не знаю - може, якісь помилки юності, властиві 14-річному хлопчикові, він здійснює. Але у будь-кого вони є.
УКРАЇНІ ВАРТО БУЛО Б ЗАРАЗ ЗНІМАТИ ГОСТРЕ КІНО ЗА ТРИ КОПІЙКИ
- Які українські фільми ви бачили останнім часом і що можете про них сказати?
- Коло того, про що я пишу, розповідаю, обмежене прокатом і великими міжнародними фестивалями, преміями. У російському прокаті останньою стрічкою, яка мала відношення до України, була «Битва за Севастополь». Я цей фільм дивився, він мені сподобався. Але це - минулий рік, історія давня.
Нещодавно їздив на кінофестиваль до Одеси, читав лекції. Там була програма українського кіно, але, оскільки приїжджав тільки на два дні, на жаль, подивитися нічого не встиг. А на міжнародних фестивалях за останній рік українське кіно не засвітилося.
Тут скажу непопулярну річ, що має відношення і до українського кіно, і до будь-якого іншого: фільми, як правило, отримують саме ту увагу, на яку заслуговують. Якщо картини не виходять за межі своєї країни, отже, вони цікаві лише у своїй країні. Як тільки-но фільм стає цікавий, умовно кажучи, французам, німцям, американцям, вони відзначають, кличуть до себе, показують на фестивалях. Якщо цього не відбувається, значить, українське кіно останнього часу не досягло того рівня, якого досяг два роки тому фільм Мирослава Слабошпицького «Плем'я». Отже, за останній період стрічки, рівноцінної за силою, звучанням, масштабом, в Україні зроблено не було. Але, може бути, я про це все-таки не знаю.
- Які чинники повинні співпасти, щоб у національному кінематографі стався прорив? Адже вдалося в останні роки здійснити прориви румунському, болгарському, іранському кіно!..
Україна, як і Росія, вважає себе спадкоємницею - в тій чи іншій мірі - радянського кінематографа
- Кінематограф тісно пов'язаний з національною самосвідомістю. Ця самосвідомість має бути адекватною до реальності. Румунія розуміє, що вона маленька бідна країна з величезними проблемами, і у неї в уявному контексті немає радянського кіно, яке існує в підсвідомості жителів пострадянського простору. Україна ж, як і Росія, вважає себе спадкоємницею - в тій чи іншій мірі - радянського кінематографа. І намагається робити великі фільми зі складними ефектами, історичні, костюмні драми - у той час як румунське кіно і болгарське, яке зараз підтягується до нього, концентруються на простих, життєвих, завжди сучасних історіях, знятих за три копійки з молодими або непрофесійними акторами. Собівартість таких фільмів незначна. Проте актуальність їх - гостра, щемлива - зачіпає будь-якого глядача. Наскільки мені відомо, в Україні таких фільмів дуже мало. У Росії їх майже немає.
- До речі, про Одесу. Ваші прабабуся і прадід по материнській лінії - родом звідти. Чи зберігається в родині пам'ять про ці корені?
- Звичайно. Ми завжди пам'ятаємо про Одесу. Правда, за часів мого дитинства там жила вже досить віддалена рідня - двоюрідна тітка моєї бабусі. Але це не мало значення - приймали вони нас як рідних увесь той час, доки жили в Одесі, потім вони звідти виїхали - хто до Німеччини, хто до Америки. Загалом, практично кожного літа ми туди приїжджали і чудово проводили час на 10-й станції Фонтану. Одеса, вона завжди в мені - в ДНК спогадів про дитинство, юнацтво. Ми з дружиною, тоді ще подругою, коли були студентами, заробили перші гроші, які витратили на поїздку до Одеси, на море. Тому Одеса - місто, яке зовсім по-особливому мені дороге. А останнім часом там з'явилося багато нових друзів, в основному пов'язаних з Одеським кінофестивалем.
Рита Болотська, Євгенія Богоявленська, Москва
Фото: kaluga24.tv, eisenstein.ru, rusfilm.pitt.edu.