Богдан Бенюк, народний артист України
Мені здається, що наша держава потребує диктатури
- Театр Річарда III - це дійсно та драма, яка існує в нашій державі сьогодні. Це і боротьба за владу, і зрада, і все те трагічне, що ми спостерігаємо кожний день. І не відомо, хто в нашому уряді чи адміністрації є Річардом III, і як він добивається влади, і до чого доходить у цій боротьбі. Зрозуміло, що коли ми говоримо про ту далеку епоху, що була в Англії, і про войовничість родів у боротьбі за корону, то розуміємо: нічого не змінилося. Усе це триває стільки, скільки часу пройшло від часу написання п'єси. І наша країна не виняток. Тому ця п'єса стане повним віддзеркаленням усього, що є у нас на сьогоднішній день. Бо саме так ставить цей спектакль відомий грузинський режисер Автанділ Варсімашвілі. Він приніс у наш театр цю постановку зі своїм баченням матеріалу. І намагається нас, акторів, за вельми короткий час репетицій (всього п'ять тижнів ) перенести в свій світ творення. Сподіваюся, що нам вистачить сили й духу, бо витрати енергетичні шалені. Але режисер запалив акторів і цікавістю до твору, і неймовірною сюжетною лінією, і змінами характеру героїв. Зрозуміло, що роль Річарда буде для мене етапною, бо вона для мене нова, незвична, і лише прем'єра покаже, якою вона справді буде.
- Ваш досвід депутата Верховної Ради додав граней у характер цього владного персонажа?
- Безумовно! Але ви помиляєтеся, якщо думаєте, що ті, хто попадають у Верховну Раду, мають реальну владу. Вони наче й при владі, а всі громадяни України вважають, що депутати вирішують якісь питання. Але це все з великим знаком запитання. Впливати на призначення міністрів, керівників чи на уряд депутат не в змозі. Тільки на прийняття законів. Але ж подивіться, яка кількість законів випускається, та практично всі вони не дієві. Вони нині й не потрібні, бо немає механізмів вирішення питань. А ще ми живемо в державі, де до законів «отношеніє пльовоє». І таке ставлення формують не громадяни України, а керівництво держави, яке не дуже дружить з моральністю та кодексом поведінки. І про все це я дізнався саме в стінах Верховної Ради. Втім, мені все це знадобилося сьогодні для подальшої політичної та акторської діяльності.
- Як саме?
- Наприклад, зараз мені приносять чимало п'єс-одноденок про депутатів різного рівня. Але я до цих опусів ставлюся іронічно. Бо на всі наші події потрібно дивитися трохи збоку, віддаля. Автор, який може так глобально осмислити все, що відбувається саме тепер, на його очах - геній. Зрозуміло, що таких серед них немає. Здебільшого банальна кон'юнктура. І я це бачу. Бо моє перебування в депутатському корпусі та різних комітетах Верховної Ради збагатило мене. Я долучився до різних питань, про які навіть не здогадувався, як вони актуальні в нашому житті. Я бачив людей, які потрапляли в дуже важкі ситуації з проблемами громадянства чи захисту своїх прав.
- Події в Раді сьогодні вийшли на пік драматизму. Чи є шанс швидко подолати кризу?
- Там постійна криза, з якої Рада не виходить. Її можна так і назвати – «кризова Верховна Рада».
- Отже, це не закінчиться ніколи?
Так довго теж не може тривати, коли кожен пре плуга в свою сторону. Мусить бути норма поведінки і непорушні десять заповідей
- Не хочу виглядати по-пацанськи, але мені здається, що наша держава нині потребує диктатури. На жаль. І цей крок має зробити наш президент. Однак, насправді, він не хоче брати на себе відповідальність. Втім, якщо вивчити історію світу, то у різних державах в переломні моменти історії з'являлися керівники, здатні зробити якісний стрибок, завдяки власному диктату. Але це спрацьовує за умови, що очільники держави є патріотами своєї землі. І такий крок вперед має зробити наш президент. Втім, це теж «50/50». Бо так само крок вперед міг зробити й його попередник, який втік до Росії. І тут дуже складно все передбачити.
- Ви думаєте, наші люди погодяться на диктатуру? Після того щеплення, що його отримали на Майдані?
- Але так довго теж не може тривати, коли кожен пре плуга в свою сторону. Мусить бути норма поведінки і непорушні десять заповідей. А у нас жодних норм і правил. І люди при владі нині вважать можливим робити все, що їм потрібно. Однак, коли громада робить все можливе, щоб вискочити з оцієї державної безвиході, то має бути довіра до очільників. Так само як козаки запорізькі - або довіряли гетьманові, кладучи свої голови за ідею, або не довіряли, і тоді кидали очільників на палі. А у нас в суспільстві багато скептиків, або тих, хто постійно ревізує чужі думки. А от відданих ідеї - замало.
Ще є якась сила зверху, окрім Росії, Америки і Євросоюзу. І ця сила дає нам випробування, щоб ми збереглися, як народ
- Нашим гетьманам довіряють? Ну, приміром, уряду?
- Робота уряду чудово ілюструється зубожінням людей. І всі ці розмови, що потрібно трохи потерпіти, а потім всім буде добре, вже не викликають довіри. Неправда в стосунках суспільства та влади всіх обурює. Бо на таких умовах навіть у чоловіка з жінкою сім'я розпадається. Тому я вважаю, що не потрібно боятися в умовах війни змінити Кабінет міністрів. Адже ми цю ситуацію війною навіть не називаємо. Це якесь АТО. «А то не то». Виявляється, що в умовах війни йде торгівля, захищаються транспортні перевезення, енергетику передають на загарбані території, ще щось... Якась парадоксальна ситуація. Мені не хочеться думати, що нас мають за дурнів. Але тут є неправда. І це все одно рано чи пізно зміниться, але в яку сторону підуть ті зміни - то буде на совісті влади. Ви ж подивіться: усі події, що відбулися з нами за 2 роки, могли мати різні варіанти. Вже могли б танки посеред Києва стояти, а держави Україна взагалі не бути… Але так не сталося! Ще є якась сила зверху, окрім Росії, Америки і Євросоюзу. І ця сила дає нам випробування, щоб ми збереглися, як народ.
- Ви маєте на увазі Бога?
- Так. Тому тепер кожен проходить випробування на вошивість - грошима, владою, каліцтвом, любов'ю, бідами, ненавистю…
У нас завдяки усім цим потрясінням є унікальний шанс викристалізувати націю, щоб вона відбулася і зберегла основні чинники: мову і культуру
- Іван Драч колись сказав, що нації потрібні потрясіння - для самоствердження…
- Так, бо наш різношерстий народ повинен визначитися - хто він є, і хто є хто довкола нього. Нам потрібно в першу чергу зберегти свою культуру і визначитися остаточно. Бо тепер кажуть: «я люблю Україну, і яка різниця з якою мовою - російською чи українською». Я з цим абсолютно не згоден. Тільки рідною мовою! Знаєте, у нас завдяки усім цим потрясінням є унікальний шанс викристалізувати націю, щоб вона відбулася і зберегла основні чинники: мову і культуру. І порядок тут має навести влада. Безумовно, є державні установи, і все прописане в українській Конституції. Але також має бути приклад зверху. Бо коли за СРСР секретар обкому йшов на футбол чи в театр, то за ним також йшли усі підлеглі. Так і Президент має сьогодні показувати приклад національної свідомості. І він має набирати радників українського спрямування, а не «людей світу». Бо, на мою думку, нам тепер потрібні не «люди світу», а патріоти.
- Але ж у нас вся влада, начебто і україномовна, і національно налаштована…
У Театрі імені Франка діє український режим - тут мусиш розмовляти рідною мовою. Але ж так має бути у всіх установах - інститутах, офісах, будь-де!
- Наче й так. Але Кабінет міністрів різний. І коли ми даємо послаблення (щодо мови – ред.) тому ж Авакову, то чому маємо вимагати дотримання усіх правил і норм іншими керівниками? От тому то вся система МВС України просякнута зовсім іншими настроями. І так само всюди. От приміром, приходиш у будь-яку київську школу, а там вчителі - не відстоюють позицію української державності. І діти, які приходять в школу, не потрапляють на українську територію свідомості. А от у нашому Театрі імені Франка діє український режим - тут мусиш розмовляти рідною мовою. А виходиш за територію - говори, як хочеш. Але ж так має бути у всіх установах - інститутах, офісах, будь-де! А у нас видумали нову тезу: «Єдина країна - единая страна». Це ж наче списано з лозунгу «Единая Россия»! І нам це ліплять на голову, а ми з цим погоджуємося. Доходило до того, що львів'яни весь день розмовляли російською мовою - і на радіо, і на вулицях, аби показати, що у нас об'єднана країна. Не можна таких речей робити. Дурість величезна! Потрібно триматися свого за будь-яких обставин.
- Про «єдину країну»… А чи потрібні нині вибори на Сході в зоні бойових дій? Чи краще, як дехто каже, взагалі позбутися цих територій і будувати європейську Україну без них?
- Цю проблему з Донбасом нам затягнуло на шию керівництво нашої держави. Спочатку казали одне, потім втягнулися в Мінські угоди, і тепер все вже до дурості доходить. Ми втягнені в переговорний процес, який нам абсолютно невигідний. Тож тепер потрібно чесно заявляти свої претензії, незважаючи на позицію Росії чи Євросоюзу. І робити своє! Бо виходить, що ми танцюємо під дудку сусіда. Але навіть тварини захищають свою територію. А українці втратили свої величезні території вже давно…
- Зараз багато пишуть, що раніше на території України були і Ростов-на-Дону, і Краснодар… Країна реально була «від Сяну до Дону»…
- Так. А нинішня безхребетність - від незнання та байдужості.
- Через це й Крим втратили? А чи можна було зберегти?
- Це складне питання, бо політику з Кримом потрібно було раніше проводити, а не тоді, коли припекло. Мені здається, що наша пасивність врятувала нас від збройного військового конфлікту, до якого ми були зовсім не готові. За пару днів до анексії мені зателефонували з Глухова, який за пару кілометрів від російського кордону, із запитанням: чи можна, щоб якась військова частина пройшла у них в місті парадом - аби показати, що у нас є армія. Я кажу - поїдьте у військову частину та попросіть. А мені відповідають, що у них немає військових частин. Я здивувався: як це немає? Бо виріс на Західній Україні, і у нас в Надвірні стояла велика військова частина, в Яремчі - ракетні війська, в Івано-Франківську і Коломиї - авіачастини. В Богородчанах - теж розташована велика військова частина. Я був впевнений, що так усюди. Мені навіть в голову не могло прийти, що це так оберігався західний кордон, аби до нас з Європи не принесли «мир, злагоду і любов». Це ми так від Європи захищалися! А на Сході нічого цього не було. Найближча частина - під Києвом, де солдати тренувалися. Тому треба розуміти, що в той момент могло бути по-різному. Могли й російські танки пройти 150 км від кордону до Києва. Але так не сталося, і не почалася війна в Криму. І чи було би добре, якби ми за Крим воювали? Не знаю…
- А повернути його, на вашу думку, є шанс?
- Так. Але за умови, що там буде автономна кримсько-татарська республіка. Бо ті українці, які там живуть, такі самі, як російські українці. В Росії їх живе 5 млн. Серед них є ті, які національні товариства відстоюють, пам'ятники споруджують, зібрання організовують. Але є й такі, що лягли на дно, і навіть не признаються, що вони українці. А найгірше - телефонують сюди до нас і поносять усе, що тут відбувається. Наша нація дуже цікава в цьому відношенні, і вона не зможе зберегтися до кінця при завоюванні своїх територій, бо тоді не вберегтися від сутичок з Росією. А нормальний гордий народ на це б пішов!
- Ви тепер депутат Київради від партії «Свобода». Що ваша політсила може зробити на міському рівні?
- Повернути київській громаді землю, приміщення, старовину… І це потрібно робити, бо по Києву нині набудовано багато велетенських будинків, яких тут не має бути. І не потрібно бавитися в демократію. А то ми вже дуже захопилися судами, різними дозвільними документами - і це в той час, коли чимало дозволів на будівництво та на привласнення будинків було здійснено нечесним шляхом. Забирають у міста парки та громадські території. Навіть тепер на засіданнях Київради видно, що багато питань пов'язані з тим, щоб дати комусь землю, продовжити оренду...
Але, з другого боку, існує наш театральний університет на Хрещатику, 52. Його приміщення колись йому й належало, але згодом було передано в комунальну власність. І тепер Київ здає його в оренду на 2-3 роки. Тож університет, який знаходиться у відомстві Міністерства культури, не має права зробити там ремонт. Тобто, він може зробити ремонт, але у будь-який момент йому можуть сказати, що оренду не продовжать. А у міста тільки тепер вдалося вибити гроші, щоб зробити ремонт самого лише фасаду. А що там всередині - страшно бачити!
І таких болючих точок у Києві доста. Тому мерові столиці потрібно проявити політичну волю, щоб припинити це. Не можна надавати пріоритет нікому! Тому «Свобода» та чимало інших фракцій добиваються того, щоб повертати власність справжнім власникам. Але в нас є фракція БПП, де багато людей, пов'язаних зі старими схемами. Тому й надалі там намагаються щось поділити, вкрасти, продати.
Місяць тому на засіданні Київради було винесено питання про недовіру Кабінету міністрів. Ніхто зі столичних депутатів не підтримав Кабмін: половина депутатів проголосувала за недовіру, а друга половина - утрималася. Парадоксально, але так само потім проголосувала Верховна Рада. Недовіру висловила, але у відставку не відправила. Як так? Тому «Свобода» - це своєрідне сито. Як би нас не називали, щоб про нас не казали, в яких гріхах не звинувачували, але кияни нас підтримали за виважену послідовну позицію. Наша партія - це трамплін, щоб створити свідоме українське середовище.
- Років п'ять тому ви мені казали, що українці мають бути агресивними, інакше вони будуть знищені…
- То ж хіба це не підтверджується? Але саме бажання вижити нас врятує! Колись нам говорили: «Свобода», руки геть від Москви!» та інше в такому ж дусі. А тепер наші побоювання справджуються. Усі це бачать, нарешті прозріли!
- Але ж не все так повернулося, як бажалося. То що, Майдан зраджений, хлопці полягли задарма?
З середини держави має розливатися вулкан патріотизму. Інакше не буде країни
- Ні. Просто ми всі чекали більш оптимістичного варіанта розвитку подій. Однак, наші здобутки нині відтерміновані. Можливо, для того, щоб ми самоочистилися. Війна-не війна, але нам потрібно проводити вибори, щоб очищати себе. І президентські вибори теж треба робити. Бо з середини держави має розливатися вулкан патріотизму. Інакше не буде країни. Бо люди, які приходитимуть до влади, слухатимуть те, що їм казатимуть інші країни.
- І ви, мабуть, знаєте: з кого нам брати приклад, коли йдеться про державний устрій?
- Мабуть, це - Швеція. Вона була зруйнована під час війни, однак, завдяки позиції керівництва і його самовідданості, зуміла побудувати справедливе суспільство. Один з очільників держави говорив: «Бути прем'єр-міністром Швеції - це не посада, а великий обов'язок». І поклав голову за свої переконання. Але тепер увесь світ поважає Швецію.
Ліліана Фесенко. Київ.