Остап Ступка, актор театру і кіно
Нас штучно розділили на Схід і Захід, і тепер це наче різні планети
- Та ні! Потрібно зберігати країну. Річ в тому, що люди стали заручниками великої шахової гри. Хіба мало таких, кому вигідна війна? Кому війна, а кому мати рідна… Треба спочатку позбутися тих, кому на руку подібний стан речей - їх немало навіть у Києві. А тоді вже вирішувати проблему Сходу країни. Про щось же політики в Мінську домовляються! Але дуже довго ведуться оті всі переговори, отже не все так просто. Найстрашніше, що весь цей час тривають обстріли і гинуть люди. Однак така ситуація не тільки в Україні, а по всьому світові. Отже, йде велика геополітична гра на найвищому рівні. Світовий перерозподіл влади та ресурсів.
- Ви знаєте митців, які родом з Донеччини?
- Так, це співаки Юрій Гуляєв та Анатолій Солов’яненко, поет Василь Стус, письменниця Ірен Роздобудько, режисер Алан Бадоєв, спортсменка Лілія Подкопаєва. Тож хоча б заради них потрібно звільнити Донецький край від сепаратистів. Треба щось робити, а що – ніхто не знає!
- Чимало митців упевнені, що до війни на Сході призвела бездарна культурна політика в цьому регіоні.
Ми втратили цих людей насамперед через те, що вони не були виховані українською культурою
- Безумовно! І це найбільший прорахунок української влади, бо ми втратили цих людей насамперед через те, що вони не були виховані українською культурою. Не дивно, що на заміну їй прийшла російська пропаганда. Далася взнаки відсутність національної ідеології. Щось там говорили–балакали, а реально нічого не робилося. Уявіть, що Національний театр імені Франка за роки Незалежності жодного разу не був на гастролях ані в Донецьку, ані в Луганську! А ми там мали сидіти постійно, бо саме так можна привчити людей любити рідну мову і культуру. «Записки божевільного» ми з батьком грали там єдиний раз у 1993 році. Хоча в Луганську й Донецьку працювали свої українські театри, але нас штучно так розділили на Схід та Захід, що цього виявилося замало. От і маємо тепер ситуацію, коли наші регіони на сході й на заході України – це наче різні планети. Бо політики, замість того, щоб культурно-освітню роботу проводити, займалися поділом влади. Адже на Заході набагато сильніші українські традиції, звичаї. Отже, потрібно було з потроєною силою відновлювати національну ідею на Сході, бо ж він постраждав від переселенців, котрі приїхали в Донбас з усього Радянського Союзу. Потрібно було їх культурно асимілювати в наше середовище. Бо там населення дуже непросте. Потрібна була пропаганда українства з допомогою радіо, телебачення, кіно, театру. А тепер навіть не знаю, що там буде…
- Але ж свого часу і вас критикували за те, що грали «поганих українців» у фільмах «Матч», «Ми з майбутнього-2», які були першими паростками антиукраїнської пропаганди... Як нині ви ставитеся до цієї роботи?
"Я тоді не відчував, що мене використовують в антиукраїнській пропаганді"
- Я чесно грав тих персонажів, яких мені пропонували. Творчо мені були цікаві такі герої. Бо в кожній нації є негідники і покидьки. Але я тоді не відчував, що мене використовують в антиукраїнській пропаганді. Про це взагалі не йшлося. До того ж, сидіти і чекати, поки почнуть знімати українське кіно, було нерозумно, адже кожен артист жадібний до роботи. Добре, що тепер схаменулися і почали займатися власним кіновиробництвом, а не дарувати свій кінопростір сусідові. Якщо нація не асоціює себе з власними екранними персонажами, то вона починає бачити себе в чужих героях. Що власне з нами й відбулося.
- Жалкуєте нині, що так повелися?
- Ні, бо у мене там хороші роботи, яскраві епізоди. Не люблю, коли люди починають оце тепер обговорювати. Знімали б власне кіно, ніхто в Росію й не їздив би. Тепер от взагалі мало хто має справу з російським студіями.
- А є пропозиції від них?
- Про це не може бути й мови. І це на сьогодні моя чітка позиція. Та я й боюся їхати в Росію! Нещодавно була передача, як наші хлопці поїхали в Брянськ по телефони, і в тюрмі просиділи. Кому таке потрібно? Там же вважають шпигуном кожного, хто має український паспорт. Якесь божевілля!
- А залишилися друзі серед росіян, адже ваші батько й мати підтримували дружні стосунки з московськими колегами, і в Росії Богдана Сильвестровича навіть вважали своїм артистом?
- Звичайно, залишилися ще адекватні люди, не зіпсовані пропагандою. Телефонують на день народження батька, в день його смерті, підтримують, співчувають. Дуже шанують пам'ять про тата кінорежисер Вадим Дубровицький, композитор Михайло Глуз, пітерські та московські артисти. Про політику ми не говоримо. Згадуємо старі часи, ділимося побутовими проблемами…
НАС ВИКОРИСТОВУЮТЬ, ЯК ПІДДОСЛІДНИХ МИШЕЙ
- А що вас нині найбільше тривожить?
- Контрактна реформа в галузі культури. Нас просто використовують, як піддослідних мишей. Артистів планують перевести на короткострокові угоди. Це перетворить театр на якусь кухню з кріпосним правом керівника. Бо судді хто? Хто має вирішувати нашу долю? Якщо це буде як на Заході, де виписана кількість ролей, пристойний гонорар, аби артист не бігав на підробітки, тоді це можливо. Але нічого подібного не передбачено в нинішньому проекті. Профспілки теж обурені цими планами, бо їхню думку навіть не запитали. Та вони й такої сили не мають, як потрібно, в жодній галузі економіки. Наші люди абсолютно незахищені! А за кордоном профсоюзи мають дуже велику вагу, і там всі працівники культури надійно захищені від свавілля керівників. У нас в театрі вже відбулися збори з цього приводу, і франківці збираються йти до Президента з вимогами про скасування такої постанови.
Я ХОТІВ, ЩОБ МЕНЕ ПОЧУВ ХТОСЬ – ЧИ МІНІСТР, ЧИ ІНШІ ПОСАДОВЦІ
- У вашій біографії була неоднозначна сторінка, коли брали участь у виборчій команді Наталії Королевської? Що спонукало львів’янина, щирого українця до такого кроку?
- Насправді я наївно мріяв, що зможу таким чином посприяти реформам у культурі. Адже в шухляді у батька було чимало проектів – закон про меценатство, інші речі. Я бачив, що вирішити це без політичної підтримки неможливо. Я просто дарма би стукався головою в різні двері. Адже тодішня Верховна Рада відверто блокувала усі культурні ініціативи. А от заявити про проблеми в галузі завдяки виборчій кампанії Наталії Королевської мені тоді здавалося гарною нагодою, можливо, єдиним шансом. Тепер я розумію, що то було наївно, однак я намагався… Вірив, що приймемо закон про меценатство, закон про кіно, романтично планував створення українського інституту, який би працював у Парижі, Римі, Європі - на зразок Гете, чи польського інституту: щоб просувати наші проекти за кордоном, популяризувати наших митців. А то ми вже забули, що таке повноцінні гастролі за межами України. Сидимо тут на самоті й хвалимося, або влаштовуємо містечкові розбірки. А потрібно і чужому научатись, й свого не цуратись.
- То ваша поява в програмі «Мінкульт» В’ячеслава Кириленка була такою ж спробою пробитися до влади з висвітленням проблем галузі?
- Так, я хотів щоб мене почув хтось – чи міністр, чи інші посадовці. Не мовчати ж!
- Нині у вас в театрі непрості часи, бо театр-дім, який існував при Богдані Сильвестровичі, нині зник. Тепер артисти приходять лише попрацювати і біжать додому. Що сталося з колективом і репертуаром?
- Наш театр котиться в прірву, кон’юнктурну в тому числі. У мене викликає обурення його репертуарна політика, ставлення до артистів. Як можна починати театральний сезон з комедії Ільфа і Петрова «Дванадцять стільців», коли таке в країні? Для чого нам «Ліс» Островського? Потрібно ставити «Ярослава Мудрого», інші твори українського спрямування. Зараз триває рік Франка. Чому не поновити легендарну виставу «Украдене щастя»? Не пошукати інші українські твори. У нас за цей час з’явився єдиний національний спектакль «Morituri te salutant» за Коцюбинським.
- Але ж це була ініціатива вашої родини призначити на посаду художнього керівника Станіслава Мойсеєва, попри обурення колективу франківців.
- Так, справді, і це була фатальна помилка. І це нині призводить до катастрофи, бо театр Франка втрачає свої позиції, традиції, стосунки, сім` ю, губить себе.
- Що має бути притаманним людині, аби вона з митця не перетворилася на чиновника? Адже Богдан Сильвестрович завжди залишався насамперед художником, а вже потім міністром культури, керівником… Він обожнював акторів, театр, допомагав творчим людям. Як зберегти в собі людяність, займаючи крісло?
- Важко відповісти. Ми саме про це розмовляли з всесвітньовідомим режисером Робертом Стуруа, коли він у нашому театрі ставив «Царя Едіпа». Щоб з’ясувати питання влади і людини, Стуруа поставив чимало п’єс Шекспіра. Ми ж не знаємо, які думки народжуються в голові людини, яка сідає в крісло міністра, короля чи президента. Однак ми це можемо дослідити засобами мистецтва.
- Богдан Бенюк в інтерв’ю мені скаржився, що купол Верховної Ради якимсь чином впливає на мізки депутатів так, що вони втрачають здоровий глузд.
- Може бути, бо як можна було приймати рішення про долю митців, не порадившись з ними, не вивчивши це питання? Треба обговорювати питання, а потім вже приймати рішення. А тепер замість того, щоб працювати, ми витрачаємо час на написання листів президенту, на різні збори й походи до владних структур. Бо ж не можна отак знищувати творчу інтелігенцію країни.
- Чи потрібні нині звання народних артистів Україні? Що воно дає? На мій погляд, ім’я Остап Ступка важить набагато більше в суспільстві.
- Є таке відчуття. Але звання дають надбавку до зарплатні. І це підігріває душу артиста (посміхається). Така система залишилася тільки в пострадянських країнах. Ніде більше звань народних у заслужених артистів немає.
- А у вас є нині нові проекти, нові ролі в театрі?
- Ні, навпаки, зняли з репертуару чудову постановку за Сергієм Жаданом «Гімн демократичної молоді», «Ромео і Джульєтту». Натомість з’явилася «Квітка-будяк». Однак, скоро приїде режисер Автанділ Марсінашвілі з Тбілісі, який буде ставити в театрі Франка «Ричарда III». Сподіваюся на роль. Поза театром я зайнятий у новій україно-британській постановці «Троїл і Крессіда» за п’єсою Вільяма Шекспіра. Прем’єра відбудеться у Києві наприкінці березня. Роботу над цією (одною з найзагадковіших шекспірівських п’єс) очолив відомий британський режисер Джонатан Банатвала (Moving Theatre).
Ліліана Фесенко. Київ.