Пристрасть, сум та вогонь Бориса Олійника
Видатному українському поету сьогодні виповнюється 80 років
Борису Олійнику сьогодні виповнюється 80 років. Останні роки він жартома називав себе "православний комуніст", вкладаючи в цей вислів свої внутрішні зміни (православний, це ж віруючий), але не поступаючись лівою ідеєю (погодьмося, у суспільстві завжди буде ліва ідея, хоч вона і не називатиметься "комуністичною"). Журналісти та радикали люблять ділити творців на "стусів" та "сосюр", виводячи нас на те, що мовляв, у цьому пеклі народжувалося істинне слово. Але я вважаю такі наголоси нерозумними. Можна довго та нудно сперечатися, що було краще: помирати в таборах чи писати, але Борис Олійник творив Слово.
Він писав про вдів Другої Світової так, що читаючи його, згадуєш вдів сьогоднішньої АТО.
Фарби бабиного літа, шовкову леваду з його поезії проживаєш так, ніби це писалося сьогодні чи вчора. Борис Олійник різний. Він і громадянин, і поет, і автор інтимної лірики, і романтик рідного краю. Ми приєднуємося до всіх привітань Борису Іллічеві і хотіли, щоб кожного українського поета крізь роки, зміни епох можна було б називати, як ювіляра, без переліку його ступенів та нагород. Просто Борис Олійник. Адже саме це робить його народним.
Над Полтавою - літо бабине.
У Санжарах - падолист...
Що ж ти, мила, зі мною бавишся:
Став я тінню - подивись!
Я біжу, аж іскри порскають
З-під років, як з-під чобіт...
Ну навіщо мені ти Ворсклою
Зав'язала білий світ?
Я ж не камінь, та я ж не дерево.
То допоки - одвічай:
Я на цім, ти на тому березі,
Посередині - печаль?
Може б, я до якої горлиці
Перекинув тихий міст,
Але ж ти мені, мила, Ворсклою
Зав'язала білий світ.
"Людей, звичайно, більше, ніж народу..."
Людей, звичайно, більше, ніж народу...
Коли виспівує на цілий сход
Любов до людства... з сотого заходу, -
Згадай, нарешті, і про свій народ
Хоча б за те, що має він в цю мить
Виконувати каторжну роботу:
За тебе перед людством червоніть.
х х х
БАЛАДА ВІРНОСТІ
всім удовам війни присвячую
Застогнало, заплакало -
Чи сова, чи вдова?
Покотило байраками.
Задиміла трава.
Недобілене около...
Щітка випала з рук.
Тільки здавлено охнула
І осіла на рунь.
...Він спіткнувся край битого
За сусіднім селом.
Підняли на граніт його
В піднебесся чолом.
...Прийде, здійме натруджені
У небесну безмеж:
- Що ж ти довго так, суджений,
Все додому не йдеш?
Скільки білено около,
Стільки сипався квіт.
Вже онуки, як соколи,
Розлетілись у світ.
Вже й сусіда не сватає -
Удівець-самина.
Вже і свято не святиться,
А тебе все нема.
...Поховати замовила
Біля того села.
Побілила ще й около
І покірно лягла.
На причасті отерплими
Прошептала душа:
- Я до тебе хоч... мертвою,
Мій єдиний, прийшла.
х х х
За рікою тільки вишні...
тільки вишні... тільки вишні
Та дорога за тумани утіка.
І ніхто мене не чує,
і ніхто мені не пише,
І ніхто мене не жде і не гука.
Це тому, що цього ранку
з-над ріки умовним стуком
Вірний дятел мені вістку переслав,
Що, мовляв, на видноколі
засвітилася розлука,
Що печаль до мене плине в два весла.
Це тому, що за рікою
тільки вишні... тільки вишні,
А у річці скаламучена вода.
Це тому, що цього ранку
ти на берег мій не вийшла
І не вийдеш - мені дятел передав.
Це тому, що в цьому світі
загубитися не важко
Між провулків, віражів і вітражів.
Це тому, що інші встигли
обірвати всі ромашки, -
А мені тепер на серці ворожить?
Це тому, що мені в серці
поселилась тиха мука,
Це тому, що... це тому, що...
це тому,
Що на обрії моєму
засвітилася розлука
І розтала у вишневому диму.
х х х
У ДЗЕРКАЛІ СЛОВА
В залізний вік, пристріляний до пня,
Коли частіше від святого "мати"
Гриміло над колискою:
"війна", -
Судилося нам безмір пізнавати.
Були нам недосяжні букварі,
Як довоєнні видива казкові,
Тому ми звикли вірити
на слово
Учителям воєнної пори.
Писав директор лівою.
Перо
Злітало тяжко, як підбита птиця.
Ми ще не знали, що його правиця
Спочила між полеглих за Дніпро.
Снарядний ящик правив замість парт.
Рівнявсь папір у вартості кресалу.
Тому ми все у пам'ять записали,
Тривкішу від сучасних перфокарт.
Схиляю перед вами прапори,
До ваших милиць припадаю низько,
Учителі воєнної пори,
В шинелях
геніальні Сухомлинські!
Що за високим покликом душі
Учили зерня віднайти в полові
І до останку на воєму лові
Стояти,
як солдат на рубежі.
Ми ще у ті осиротілі дні
Закарбували правило залізне:
З усіх - два слова:
"Мати" і "Вітчизна" -
Існують
звіку
тільки
в однині.
х х х
Отак вітерцем перейти за леваду шовкову -
Засвітиться гай, а за гаєм - село.
І все проминуле до мене повернеться знову,
А літ перебутих одразу немов не було.
І я упізнаю хустину легку за плечима,
Хоч стільки у ріках злетіло води!
І ти мені тихо озвешся своїми очима...
Та це вже - ніколи...
Ніколи... Ніколи...
Завжди.
І я повернуся у пору мою світанкову,
Відчувши в долоні пелюстку руки.
І вперше промовлю колись не промовлене слово,
І вернуться в осінь з тієї весни ластівки.
Розтане сніжок на роками притомленій скроні.
Повернеться листя в грудневі сади.
І дзенькнуть вудилами юності нашої коні.
Та це вже - ніколи...
Ніколи... Навіки.
Завжди.
Залітна сніжинка сльозою зійшла на долоні,
Морозом шепнула мені сивина,
Що вже не повернуться юності нашої коні,
Бо надто далека між нами лягла далина.
Погасле багаття давно на вітрах холодіє,
І стільки у ріках злетіло води!
І час забувати тебе як незбуту надію...
Та це вже - ніколи...
Ніколи... Навіки.
Завжди.