28 днів під землею
Як військові 107 бригади тероборони прокопали тунель до позицій росіян і завдали удару зненацька
28 днів у металевій трубі, де неможливо було нормально розігнутися, постійний біль у спині, пилюка, нестача повітря і робота під загрозою ворожих дронів. Таку операцію влітку 2024 року виконували військові 107-ї окремої бригади територіальної оборони з Буковини поблизу Красногорівки на Покровському напрямку.
Про неї кореспондентці Укрінформу розповів військовослужбовець 107-ї бригади Ігор Нажига родом із села Ломачинці Чернівецької області. На той час він був командиром відділення однієї з рот 94-го батальйону. Зараз Ігор – начальник служби комунікації бригади.
«НАМ ПОВІДОМИЛИ, ЩО Є ЦІКАВА ЗАДАЧА»
Тоді батальйон виконував завдання на Покровському напрямку у складі 59-ї окремої штурмової бригади імені Якова Гандзюка (відомої також як «Степові Хижаки»). Бійці працювали в Красногорівці та прилеглих населених пунктах, брали участь у контрштурмах. Після одного з бойових виходів, коли військові мали день-два на відпочинок, їм запропонували нове завдання.
«Нам повідомили, що для нас є цікава задача. Під словом “цікава” малася на увазі позиція “труба”. Ми чули про неї, але спершу не розуміли, що це означає», – пригадує Ігор.
Йшлося про стару металеву трубу діаметром 1,3 метра – частину польової зрошувальної системи. Її виявили після влучання снаряда. Всередині труба залишилася цілою. Тож командування вирішило використати її, щоб непомітно наблизитися до позицій росіян.
Спершу бійцям сказали, що роботу можна виконати за десять днів. Ігорю поставили завдання організувати процес і прокопати ще чотири метри. Але насправді все виявилося значно складніше.
«Ми заледве осилили ту задачу за 28 днів. Земля – тверда, як бетон. А спробуйте побути в умовах, де ти не можеш розігнутися, хоча б добу. А тут – майже місяць. Це було дуже складно», – розповідає військовий.
Серед бійців були чоловіки зростом майже два метри. У трубі їм доводилося постійно пересуватися мало не навколішки.
«Мені там було складно, а тим хлопцям – важко навіть уявити. Напевно, треба було підбирати, як у танкісти, хлопців зростом метр п’ятдесят», – жартує Ігор Нажига.
КОПАЛИ, ВОЗИЛИ ЗЕМЛЮ І ЖАРТУВАЛИ
Спочатку землю доводилося довбати саперними лопатками. Згодом бійцям передали звичайні лопати, кирки та акумуляторний відбійний молоток. Ним робили отвори в твердому ґрунті, а потім розбивали землю кирками.
Викопаний ґрунт складали в мішки, які переносили вздовж труби. Для цього військові навіть зробили невеликий візок на чотирьох колесах.
«Нам хлопці зробили таку тачечку – а-ля кравчучечку. І ми нею рухалися всередині труби: то спереду штовхали, то ззаду, по двоє, по одному. Землю ж треба було кудись дівати», – пояснює співрозмовник.
Через низьку стелю бійці постійно перебували зігнутими, спина боліла так, що доводилося робити уколи.
«Почав відчувати біль – гоп собі укол – і поліз далі, як термінатор. Біль нас просто не відпускав. Це пекельна праця», – каже військовий.
Водночас без жартів не обходилося. Ігор Нажига пригадує, що переважно вони були чорними – інакше, каже, було б важко витримати.
«Ми сміялися, що якщо щось залетить, то сама труба – як дуло. А ми в ньому як снаряди», – згадує він.
Бійці жартували навіть про умови, в яких перебували. Коли надворі стояла спека, вони говорили, що їм у трубі добре і навіть є кондиціонер.
«Просто в армії, якщо не сміятися, то почнеш плакати. А щоб не плакати, треба сміятися. Ми жартували з усього – як у туалет ходимо, що у нас тут “лакшері-готель”. Хлопці казали: “Ого, тим, хто зараз на вулиці, тяжче, там спека, а в нас класно, в нас кондиціонер”», – усміхається боєць.
ДВА ВИХОДИ І ПОСТІЙНА ЗАГРОЗА
Бійці облаштували два виходи. Один вів до колишнього українського окопу, який був дуже близько до російських позицій. Інший – безпосередньо до розташування противника.
«Колись то була наша позиція, але її вщент розтрощили, а довкола росіяни зробили свої позиції. Був задум наших бійців непомітно вискочити між двох їхніх точок і наробити біди. Що, в принципі, і було зроблено потім, але то вже інша історія», – каже Ігор.
Виходи маскували. Один із них не розкопували повністю, а підготували так, щоб за потреби його можна було швидко відкрити кількома ударами кирки. Біля виходу чергував військовий, інші продовжували копати. Також бійці облаштовували барикади з мішків і готувалися до можливого проникнення ворога.
Виходити на поверхню намагалися якомога рідше. Над посадкою постійно літали безпілотники, і військові не завжди могли зрозуміти, чий саме дрон наближається.
«Ми не надто часто прагнули виходити на свіже повітря. Коли розумієш, що над вами дрони, як електрички, туди-сюди катаються, і ти не знаєш, свій чи ні, бажання виходити зникає. Ми розуміли: якщо нас там помітять, живими звідти можемо не вийти», – пригадує Ігор.
Навіть пройти від одного кінця труби до іншого було непросто. Через пилюку, сперте повітря доводилося кілька разів зупинятися, щоб перепочити.
«Йдеш напівзігнутий, спина дерев’яна. А тепер уявіть, що треба звідти тікати. Якщо нас там спалять або почнуть бомбити, як ти маєш вибігти? Ми розуміли, що шансів мало. Тому світитися не можна», – говорить військовий.
Потрібно було також постійно стежити за тим, щоб підземний хід не обвалився. Ґрунт був твердий, але це не означало, що конструкція безпечна. Згодом бійці почали підпирати проходи дошками.
Росіяни періодично обстрілювали місцевість, а одного разу скинули газову гранату на вхід до труби.
«Коли кинули гранату, ми навіть не почули, що вона впала. Нам почали кричати по рації. Поки ми почули, поки я перепитав, поки одягнули протигази… Але завдяки прокопаному нами виходу утворився протяг, і газ не пішов усередину. Це нам врятувало життя», – розповідає захисник.
Якось довелося рятувати одного з побратимів, якому стало зле від перевтоми. Спочатку військові подумали, що в нього епілептичний напад.
«Ми почали надавати першу допомогу. Дякувати Богу, врятували. При першій же нагоді ми його вивели, бо зрозуміли, що він уже видихнувся», – пригадує військовий.
ЯК ПЕРЕДАВАЛИ ЇЖУ І ЗАРЯДЖАЛИ ТЕЛЕФОНИ
Навіть перебуваючи під землею, військові могли отримати майже все необхідне. Для цього Ігор виходив на зв’язок із побратимом і повідомляв, що саме їм потрібно. Той організовував доставку.
За цим стояла ціла система військової логістики. Побратим міг знайти необхідне в супермаркеті, який тоді ще працював неподалік Покровського, або замовити речі через інтернет. Далі вантаж передавали через кілька проміжних точок.
Спочатку речі доправляли до визначеного місця, звідти їх забирали інші військові й перевозили далі. З місця, де машина вже не могла їхати, йшли пішки, під загрозою російських дронів. Так необхідне зрештою потрапляло до бійців у трубі.
Замовляли не лише інструменти та матеріали для облаштування позицій. Військові могли попросити й те, чого особливо хотілося після важкої роботи. Наприклад, “кока-коли”.
«Працюємо у тій трубі, піт тече градом. Сіли відпочити і так “кока-коли” забаглося. Нам усе доставляли. Сидиш у трубі, тобі вижити хочеться, але ти думаєш: а може, кока-коли випити. Закидали кока-колу, котлетки, биточки. Грубо кажучи, замовлення. Важко хлопці працюють, їм треба нормально підкріпитися. Консерви – це класно, але хочеться чогось домашнього», – розповідає боєць.
Мали й невеликі газові плитки з балончиками. На них можна було підігріти їжу або зробити чай просто під землею. Військові намагалися самостійно подбати про побут і не чекати, поки хтось вирішить усі проблеми.
Усі ці 28 днів бійцям потрібно було також підтримувати зв’язок, заряджати телефони, мати світло. Для цього доводилося виходити до найближчого бліндажа.
«Щоб підзарядити телефони, треба було зібрати всі павербанки в мішок, перевірити, чи немає поблизу ворожого дрона, вибігти з труби до посадки. Там ще метрів двісті пройти стежками, щоб тебе не помітили», – розповідає Ігор.
У бліндажі військові залишали розряджені павербанки, забирали заряджені, брали їжу та все необхідне й поверталися назад. Іноді доводилося залишатися там на ніч, якщо ввечері було небезпечно бігти назад.
«Переночував у бліндажі, трохи відпочив – і ранесенько назад у трубу, до роботи», – каже військовий.
Операцію поблизу Красногорівки Ігор Нажига вважає виконаною успішно.
«Ми прорили хід до росіян, який дав змогу потім напасти на них, ударити по їхніх позиціях зненацька, перерізати їхній наступ, логістику. Саме по тому напрямку вони намагалися просочуватися в один із населених пунктів, і ми знали, де треба завдати удару», – розповідає він.
Завдання було важливим для стримування російського наступу на цій ділянці фронту. Хоча згодом противник захопив цей напрямок, та українські бійці зробили все, що могли, щоб його зупинити.
Ті 28 днів Ігор пам’ятає досі. На жаль, частина військових, які разом із ним працювали в трубі, вже загинули...
«ПОЧИНАЄШ ЦІНУВАТИ ЗВИЧАЙНИЙ ДУШ»
28 днів у трубі змінили ставлення захисника до звичайних речей. Там військові не могли нормально помитися, тому користувалися вологими серветками. Воду берегли, адже її потрібно було ще доставити до позиції.
«Ми не цінуємо комфорт, навіть не знаємо, що це таке. Шукаємо якогось суперкомфорту. А інколи комфорт – це просто прийняти нормальний душ. Хоча би польовий», – говорить мій співбесідник.
Коли бійців нарешті вивели на поверхню й доправили до міста, Ігор зрозумів, наскільки виснажливою була ця робота.
«Я почав знімати свою бойову сорочку, а вона буквально приклеїлася до тіла. Я вже мовчу про ноги. Шкарпетки ми намагалися час від часу знімати, але ноги все одно були наче пропарені», – пригадує військовий.
І додає, що після такого досвіду починаєш інакше дивитися на повсякденне життя.
«Військо змушує цінувати все по-іншому. Розподіляти свій час, розуміти, що таке відпочинок. Ми в житті робимо багато зайвого, звертаємо увагу на те, на що не треба», – каже Ігор Нажига.
«ХЛОПЦІ ЗАСЛУЖИЛИ, ЩОБ ПРО ЇХНЮ РОБОТУ ЗНАЛИ»
Окремо військовий говорить про те, що, на його думку, внесок територіальної оборони часто залишається непомітним. Підрозділи 107-ї бригади виконували завдання на різних напрямках, але нерідко воювали у складі інших бригад.
«На початку до нас ставилися як до якихось колгоспників. Але в територіальну оборону прийшли люди, які здебільшого самодостатні, самореалізовані. Вони своїм нестандартним мисленням вирішували такі задачі, які допомагали нам боронити, виживати і триматися», – говорить Ігор.
Він нагадує, що підрозділи 107-ї бригади були залучені, зокрема, до Харківського контрнаступу та Курської операції, а також виконували завдання на Запорізькому, Донецькому й Миколаївському напрямках.
«Хтось знає, що наша 107-ма бригада брала участь у Харківському контрнаступі? Що брала участь у Курській операції? Ні, бо там наш батальйон воював у складі певної бригади. І про нас здебільшого не знають. А тим часом наші хлопці заслужили, щоб їхня важка, шалена робота була оцінена», – каже військовий.
Галина Олійник, Чернівці