Найважче - ухвалювати рішення в бою

Як 24-річний заступник комбата вивів понад сотню побратимів із пастки на Курщині

Підрозділ військовослужбовця Павла Язловецького з 82 Буковинської бригади під час Курської операції потрапив у вогневу засідку й залишився без більшості техніки. Майор розповів, як ухвалював рішення в бою та що було найважчим.

У 24 роки Павло Язловецький уже має звання майора та обіймає посаду заступника командира батальйону 82 окремої десантно-штурмової Буковинської бригади. Він – Герой України. У 2025 році Президент Володимир Зеленський вручив військовому орден «Золота Зірка» за участь у Курській операції, під час якої він врятував понад сотню побратимів.

ВОГНЕВА ЗАСІДКА ТА ВИХІД ПІШКИ

У серпні 2024 року підрозділ під командуванням Павла тричі потрапляв у вогневі засідки. Попри це, десантники змогли зайняти визначений рубіж. Військові ліквідували майже три ворожі взводи, знищили чотири одиниці броньованої та орієнтовно десять одиниць автомобільної техніки росіян.

Під час одного із заходів, які організувала в Чернівцях 82 окрема десантно-штурмова Буковинська бригада, Павло Язловецький розповів кореспондентці Укрінформу про події, завдяки яким отримав «Золоту Зірку».

За словами Павла, перед Курською операцією його підрозділ мав майже півтора місяця на відновлення та підготовку. Військові тренувалися переважно до рейдових дій, однак про конкретне завдання та місце його виконання не знали.

«Про те, що це буде саме Курська область, нам сказали буквально за кілька днів. Для мене не було проблемою, що це територія противника. Ми були готові до будь-яких завдань», – розповідає Павло.

На Курщині бійців здивувало те, наскільки мало пошкодженою була місцевість порівняно з українськими територіями, де тривають бойові дії. «Ми звикли до того, що наша прифронтова територія частково зруйнована, поля переорані снарядами. А там усе було ціле, поля – засаджені», – пригадує військовий.

На той час Павло був командиром роти. Саме за події на Курщині 12 серпня 2024 року він отримав звання Героя України.

Того дня підрозділ мав просуватися визначеним маршрутом і вийти на потрібний рубіж. Однак дорогою колона потрапила в кілька вогневих засідок. Машину, у якій перебував Павло, підбили, продовжувати рух на ній було неможливо. Тож далі йшли пішки. Тим же маршрутом рухалися інші роти. Зв’язок був нестабільним. Командування ухвалило рішення про відхід до підрозділу, який залишався на місці. Найперше акцентували на збереженні життя особового складу. Потім – на виконанні завдань.

«Техніки не було. Виїхав лише один БТР – він забрав і вивіз поранених. Усі, хто міг рухатися, пішли пішки. Разом із нами виходили й поранені з іншого підрозділу, які могли переміщуватися», – каже Павло.

«НА СТРАХ НЕПОТРІБНО ЗВАЖАТИ»

Військові зайняли рубіж, однак утримувати його тривалий час не змогли. Більшість техніки була пошкоджена або знищена, тому ресурсів для оборони не вистачало. Зрештою командування вирішило відійти на вигідніші позиції.

«Після повернення ми все одно залишалися в оточенні й ще майже місяць продовжували вести бойові дії», – додає військовий.

Павло пригадує, що одним із найважчих моментів для нього була ситуація з командиром сусідньої роти, з яким вони навчалися у військовій академії. Той був поранений і просив про допомогу по радіостанції, однак Павло на той час сам ішов пішки й не мав техніки, щоб одразу допомогти побратимові. «Я розумів, що в той момент нічим йому не можу допомогти, тому що в мене самого немає техніки, я вже ішов пішки. Досі пам’ятаю, як він благав про допомогу. Пізніше ситуація поліпшилася, і ми змогли його забрати. Але ті благання дотепер важко згадувати», – розповідає майор.

За словами Павла, під час виконання завдань найважливіше – швидко ухвалювати рішення й не дозволяти страху паралізувати дії. «Страх є завжди, на нього непотрібно зважати. У критичний момент допомагає досвід, який набуваєш упродовж років. Якщо впадеш у ступор – втратиш дорогоцінний час на роздуми, що робити. Потрібно якомога швидше ухвалювати рішення й діяти», – пояснює він.

ШЛЯХ ВОЇНА ТА МРІЇ

Павло родом із Кіровоградської області. Військових у його родині не було, а обрати військовий фах він вирішив ще у школі. На вибір вплинули вчителі та заходи з патріотичного виховання, у яких він брав участь. «Коли я навчався у школі, почалася АТО. Я зрозумів, що державі потрібні захисники, тож вирішив обрати шлях військового», – розповідає він.

Після школи Павло вступив у військову академію в Одесі на факультет десантно-штурмових військ. Коли почалося повномасштабне вторгнення, продовжував навчання. Курсанти його факультету долучалися до зведеного стрілецького батальйону, який виконував завдання в Одеській області. Через війну випуск його курсу відбувся достроково – 22 лютого 2023 року. Після навчання Павло потрапив до 82 окремої десантно-штурмової бригади, яка тоді саме формувалася, і служить у ній дотепер.

Після Курської операції бригаду перемістили на Донецький напрямок. Нині військові виконують завдання на Олександрівському напрямку.

Звання Героя України, каже Павло, не змінило його ставлення до служби. «Я розумів, що це не моя особиста заслуга, а всього підрозділу. Робота залишається тією ж – ми виконуємо її разом зі своїм особовим складом», – зазначає військовий.

У майбутньому Павло планує одружитися зі своєю коханою. Та спочатку – завершити ремонт у квартирі. «Мрію просто жити це життя і насолоджуватися ним, адже не знаєш, що буде завтра», – додає Павло Язловецький.

Галина Олійник, Чернівці

Фото автора та надане відділом комунікації 82 окремої десантно-штурмової Буковинської бригади