Жити за двох

Щоби зберегти пам’ять про коханого, дружина загиблого захисника втілює в життя його мрії

Марина Мотуз та Пилип Аверенков прожили разом 14 років у коханні та злагоді. З початком повномасштабної війни Пилип, попри проблеми зі здоров'ям, добровольцем пішов на фронт і став бійцем 108-го окремого штурмового батальйону «Вовки Да Вінчі». Він мріяв після перемоги збудувати затишний будинок у селі та зайнятися серфінгом. Навесні 2025 року захисник загинув на Донеччині від тяжких поранень.

Дружина захисника береже пам’ять про загиблого чоловіка. Вона організовує виставки його світлин, створила благодійний бренд кави, що фінансує підрозділ чоловіка, та внесла до меню кафе у Славутичі  фірмову страву "Штрудель Пилипа". Також жінка з’їздила на океан, де так хотів посерфити її чоловік, який вже у війську обрав собі позивний Коді – це ім’я хохлатого пінгвіна-серфінгіста з мультика “Тримай хвилю”.

ЗНАЙОМСТВО З ДРУЖИНОЮ ЗАХИСНИКА

З Мариною ми познайомилися випадково. На концерті відомого українського гурту в Одесі проводили аукціон на підтримку ЗСУ. Один із лотів за чималу суму виграла Марина. Жінка вийшла на сцену, представилася і сказала, що вона – проста вчителька, але її чоловік добре заробляє. Після паузи додала: “Попри те, що вже рік, як загинув”. Коли я попросила її розказати більше про чоловіка для Укрінформу, Марина з радістю погодилася, адже, як каже вона сама, може розповідати про коханого годинами і щоб розказати все, не вистачить життя.

РОМ, ЗІРКИ І ПРИГОДА ДОВЖИНОЮ У ЖИТТЯ

Марина та Пилип жили в маленькому містечку Славутич. Вона – молода вчителька англійської, він – студент-фізик. До знайомства з Коді дівчина мала серйозні стосунки, але у душі завжди мріяла про життя, як на сторінках пригодницького роману.

Марина згадує перше побачення з Пилипом.

“Він отримав першу стипендію, купив пляшку рому і в Славутичі повів мене на дах будинку. Це був не наш будинок і ми не мали доступу до під’їзду. Коді натиснув на домофоні номер якоїсь квартири і сказав, що ми з 32-ї й попросив нас впустити. Я впевнена, що якби я говорила, нас би не пустили, його чогось пустили. І ми провели майже всю ніч на даху. Він розповідав про свої мрії, про те, як він буде подорожувати і про зірки. Романтика тягнулася за ним шлейфом, вона просто зачарувала мене. Я зрозуміла, що якщо і має статися якась пригода в моєму житті, то ось вона, це мій шанс”, – розказує Марина.

Потім були й інші побачення: прогулянки, штрудель з бананом і шоколадом та безліч цікавих розмов. Траплялись і кумедні випадки.

“Ми гуляли вечірнім містом – я у сарафані, він у спортивному костюмі. В якийсь момент ми вирішили помінятися одягом. І так через хвилину я була в спортивках, а він, з волосатими ногами, в коротенькому платті. Все б нормально, якби назустріч не вийшли мої студенти і не підійшли привітатися. “Добрий день, Марино Григорівно”, і дивляться на чоловіка поряд. Коді посміхнувся: "Сьогодні так прохолодно!". Мої учні досі пам'ятають це, і деякі з них приходять на могилу до Пилипа”, – згадує Марина.

НОЧІ В КІНОТЕАТРАХ

Пилип учився в Києві на фізика-ядерника. Марина приїжджала до нього в гості. Грошей у молодих людей тоді було мало, в гуртожиток на ніч дівчину не пускали, тож траплялося, що закохані іноді ночували просто в Маріїнському парку. Але Коді знайшов вихід із ситуації.

“Ми ходили на нічні сеанси в кінотеатр і просто дивилися фільми один за одним, цілувалися, пили вино, їли сир і сиділи, поки нас не просили піти. Але він якось умовляв сторожів залишити нас на ніч. Так, я розумію, що, можливо, інша б жінка сказала: "Ну, хіба це домовитись, домовитися – це орендувати красиву квартиру". Ні, це були б не Пилип і не я, це були б не наші історії. Чи можна з цього сказати, що я була тоді дорослою? Я думаю, що ні. Ми були десь приблизно однолітки. Такими двома підлітками, скільки б нам не було, які просто беруть від життя все”, – говорить Марина.

ФІЗИК. РОМАНТИК. МАНДРІВНИК

Марина посмішки згадує, що коли Пилип закінчив магістратуру університету, вирішив, що треба нарешті визначитися, ким хоче стати. Робота за спеціальністю на атомній станції його не приваблювала через чіткий графік, Коді ж любив свободу і подорожі. Марина розповідає про спільну мандрівку до Грузії.

“Ми поїхали на три місяці. Переміщалися автостопом, ночували у горах у наметі. За три місяці я зрозуміла, що мені потрібно трішки більше комфорту, їсти і спати нормально”, – каже вона.

Водночас, одні з найтепліших спогадів – саме про Грузію. Підйом на гору у причепі з вівцями, мандри селищами, вкрадене коханим пиво зі столу, куди не пускали жінок.

“Нас приймав удома якийсь грузин. Зранку він сказав, що нам потрібно залишити його будинок. Я заварювала чай на кухні та плакала, така я була втомлена. Пилип підійшов до мене, обійняв. Він наспівував нашу з ним улюблену пісню з Гаррі Поттера, де той танцює з Герміоною. Пилип теж закружив мене у танку. Він не міг перенести мене до дому, але зробив усе, щоб я відчула безпеку”, – згадує Марина.

Повернувшись до дому Коді вирішив продовжити мандри, взяв 500 доларів, намет і відправився у велику подорож світом.

“Він їздив переважно країнами Азії та туди, де мене б навіть не пустили. В кожній жив близько 4-6 місяців, вивчав мову, культуру, знайомився з людьми і потроху заробляв. Він продавав свої фото, працював фермером у Туреччині – доїв кіз, будівельником в Ізраїлі. Одним із його величезних талантів було вміння говорити з людьми”, – розказує жінка.

Весь цей час Марина чекала на Пилипа вдома. Інколи приїжджала до нього в різні країни, орендувала житло і давала йому час перепочити від життя “дикуном”.

"Я дивилася, як він сильно змінюється тілесно, душевно. Він прямо ріс у цій подорожі. Це була його мрія і я хотіла, щоб вона здійснилась”, – каже вона.

Але час від часу дівчину зсередини точила думка про несправедливість до неї з боку коханого, вона відчувала, що Пилип обирає не її. Марина вирішила “помститися” Коді та сама почала мандрувати Європою.

“Тоді я робила це, щоб довести Пилипу, що прекрасно можу обійтися без нього. Але він не сприймав мої мандри як щось образливе, навпаки – щиро радів за мене”, – зазначає вона.

З мандрів Пилип повернувся у 2017 році через артроз, хвороба не давала йому можливості підійматися у гори. Опинившись удома, хлопець не знав, що робити далі, й навіть замислювався над тим, щоб поїхати працювати таксистом у Польщу. Тоді Марині вдалося відговорити його від цього задуму. Вона порадила Пилипу почати викладати англійську, якою він відмінно володів. Першими учнями стали друзі, потім за рекомендаціями зверталося все більше людей. Паралельно Коді працював у кав’ярні – він був великим поціновувачем кави.

“Він дуже любив експериментувати, просив мене займатися капінгом (метод дегустації кави для оцінки її смаку, аромату та якості, – авт.) Оскільки я кави загалом не п'ю, він використовував мене в якості чистих рецепторів. Давав мені ложку: "Ану, а що ти відчуваєш?" Все, що ми робили з ним, було схоже на пригоду. Він думав створити фільтр, який можна було би пити зранку. Водночас кава мала бути не занадто важкою», – розповідає Марина.

НЕ БІЙТЕСЯ ПОВІСТОК, БІЙТЕСЯ ПРОЖИТИ ЖИТТЯ ЖАЛЮГІДНО

Коли почалася війна, Коді вирішив долучитися до війська. У цьому намірі його не підтримали ні батьки, ні спочатку Марина.

"Я дуже тривожна людина, я боялася за його життя. Вмовляла, плакала, лякала прогресуванням артрозу. Йшов час, але Пилип був налаштований рішуче. Він не міг почуватися добре вдома, працюючи та допомагаючи війську донатами. Хотів бути корисним і був упевнений, що на війні кожен може знайти собі справу", – згадує Марина.

Поціновувач музики і трішки музикант, на початку 2024-го Коді продав свої колекційні гітари й узагалі більшість власних речей – та вирішив розпочати нове життя. Поїхав до Києва, спочатку намагався долучитися до «Азову». У бригаді йому сказали почекати на відповідь два тижні, але чекати Коді не міг. Тоді він звернувся до батальйону "Вовки Да Вінчі", де його того ж дня прийняли до своїх лав. У своєму блозі він писав: “Не бійтеся повісток, бійтеся прожити життя жалюгідно”. Коли Пилип повідомив про це Марину, вона вирішила йти поряд із ним, а не проти нього. Тоді, додає жінка, коханий наче розправив плечі та остаточно знайшов себе у житті. Марина впевнена, що тоді він побачив у ній жінку, яка повноцінно приймає його і не намагається змінити.

“Це любов, яка витримує і страх, і тривогу. Я навмисне кажу не кохання, бо я вважаю, що любов більша за кохання і вона містить не тільки ці романтичні стосунки, а також підтримку, дружбу, вдячність. Він це в мені побачив, і здається, що це були найкращі роки наших стосунків, коли ми вже повністю підтримували одне одного як два повноцінні дорослі партнери”, – розказує Марина.

ШЛЮБНИЙ ДОГОВІР ПРО ЛЮБОВ, ПРИЙНЯТТЯ І ВИБІР

Під час відпустки по стану здоров’я чоловік зробив коханій пропозицію.

“Він сказав: «Ну що, одружуємося?». За всі роки наших стосунків ми кілька разів розходилися, але все одно підтримували теплі дружні взаємини. Доля зводила нас знову і знову.

Ми сіли і склали “шлюбний договір”. Це не про гроші, а про те, що ми зобов’язуємося робити у шлюбі. Приймати, поважати одне одного – загалом, десь 15 пунктів”, – згадує Марина.

Пара побралася 14 червня 2024 року. Купили обручки і вишиванки, й відправилися до РАЦу.

“Це було зовсім не святкове місце. Лунала тривога, тому нас завели в маленьку кімнатку. За іншим столиком розлучали когось, а нас розписували. Я була з букетом білих пахучих півоній. Після розпису нас сфотографувала на мій телефон працівниця. Після цього ми заїхали в кав'ярню, одну з наших улюблених в Одесі. Потім Пилип пішов на заняття з реабілітації, а ввечері випили шампанського біля моря", – розказує Марина.

МРІЯ, ЯКА ВЖЕ НЕ ЗДІЙСНИТЬСЯ

Велике весілля молодята хотіли провести пізніше, під час наступної відпустки Пилипа, у селі на Чернігівщині, де живе бабуся Марини. Там же планували згодом побудувати будинок – подалі від великого міста, в якому Пилипу стало некомфортно перебувати після участі в бойових діях. Чоловік уже працював над схемою майбутньої оселі, а Марина подумки гралася з двома собаками та пекла пиріжки з вишнями.

“Не встигли. Ця мрія існувала тільки поряд із чоловіком, який би будував хату, готував каву та їв мої пиріжки”, – каже жінка.

Коді працював на посаді тактичного медика, діловода, водія, ремонтував НРК та кулемети, але прагнув перевестися у піхоту. Часто він виступав у ролі перекладача для іноземців, які також долучалися до війська.

Зрештою чоловік домігся свого переводу у піхоту. Коли Пилип повертався з бойових виходів, завжди розповідав Марині смішні історії, в такий спосіб він оберігав її чутливе серце, хизуватися бойовими успіхами не любив.

“Він вислав мені фото, де був весь у бруді, навіть зуби. З ним була сокира, яку ми колись придбали для подорожей. Ніколи б я не могла уявити, що ця сокира десь на Донеччині рубатиме взимку окоп”, – згадує Марина.

ПИШАЮСЯ ТОБОЮ БІЛЬШЕ, АНІЖ ТРИВОЖУСЬ

Коді загинув під час відбиття російського штурму 2 квітня 2025 року. Тоді на виконання бойового завдання вийшла група з п’яти захисників. Вижили лише двоє, яким Коді встиг накласти турнікети, – попри важкі поранення, які отримав сам.

“Я пам'ятаю, що в одній із наших останніх розмов я сказала йому, що пишаюся ним завжди більше, ніж тривожуся. І для нього це було дуже великим здивуванням, бо він не впізнавав свою Марину. Я рада, що встигла це йому сказати і рада, що він устиг відчути, що я повноцінно його підтримую, максимально вірю, що б не сталося. Він загинув рано, у 31 рік. Але мені здається, що йому просто видали життя у ширину і глибину, а не в довжину по часу”, – розказує Марина.

ОДИН ЗІ ЗГРАЇ

Поховали Пилипа у Славутичі. Під ту саму пісню з Гаррі Поттера, під яку він колись кружляв утомлену Марину в танку десь у далекому селищі між горами Грузії...

“Мені здається, що найбільшим набуттям у війську для нього стало те, що він нарешті отримав собі родину. Це правда, Вовки Да Вінчі стали для нього родиною, він був частиною зграї. Його побратими приїхали проститися з Пилипом, хоча ми всі розуміємо, як важко за день приїхати з Донеччини, – каже вона.

РОЗПОРЯДЖЕННЯ ПИЛИПА

Ще за життя Пилип вирішив написати розпорядження щодо виплат у випадку його смерті. У документі він вказав єдиним отримувачем грошей Марину. Попри це, його воля не була виконана, і кошти за чинним законодавством розподілили між дружиною та батьками.

“У нього були важкі стосунки з батьками через розбіжності у поглядах. Вони не підтримували його і я бачила, як важко переживає це мій чоловік. Я розумію державу в плані того, що нам треба забезпечувати непрацездатних людей і турбуватися про них, водночас це суперечило останній волі мого чоловіка”, – каже Марина.

Щоб підтримати інших людей, які опинилися у схожій ситуації, Марина з однодумцями-військовими створила петицію до Кабінету міністрів про перегляд законодавства щодо розподілення коштів після смерті військовослужбовця за наявності відповідного документа. Тоді петиція не набрала потрібної кількості голосів.

“Вийшло трошки змінити цей закон для людей, які перебувають у полоні. Для них уже це розпорядження працює повноцінно. Це маленька перемога, але я сподіваюся, що вона буде колись повноцінною”, – каже Марина.

МАЯЧОК У ТЕМРЯВІ

Після розголосу цієї історії на Марину у соцмережах почали підписуватися військові та їхні дружини.

“Я дивлюся на цих дружин. Чудових, прекрасних. Бачу, як вони хвилюються за своїх чоловіків. Деякі втратили коханих. Вони потребують підтримки. Ми товаришуємо, я для них стала своєрідним маячком, який підказує, як можна справлятися з цим величезним горем. Я рада, що вони є в моєму житті, що я їм щось можу підказати, підтримати і відправити шматочок тортика, навіть якщо вони в іншому місті, щоб вони відчували, що про них турбуються. Нас доволі багато. Шкода, що ми є, але, з іншого боку, я рада, що ми зустрілися, хоча й через таку важку причину”, – ділиться Марина.

Вона згадує, як одного дня поверталася з кладовища та зрозуміла, що хоче відчувати не розпач та безсилля, а вдячність. За те, що Пилип відкрив їй цілий світ, навчив жити так, як колись лише обережно мріяла.

“Мені би хотілося, щоб мій чоловік продовжував звучати, але як не крути, він звучить крізь мене, крізь те, як я його пам'ятаю. Тоді я вирішила “підсвітити” деякі факти про нього і поділитися ними зі світом”, – розказує Марина.

ШТРУДЕЛЬ, ШКАРПЕТКИ, КАВА Й ОКЕАН

Вона звернулася до маленької пекарні у Славутичі, тої, де колись на перших побаченнях вони їли смачний штрудель. З бананом і шоколадом. Вона розказала власникам історію коханого і про те, як він любив саме їхній десерт. Так у Славутичі з’явився десерт із назвою “Штрудель Пилипа”.

Також Марина вирішила випустити серію шкарпеток з улюбленими висловами Пилипа. Одним із написів стала цитата з пісні Бітлз “Весь світ – це торт на День народження. Тож бери шматок, але не занадто багато”.

“Він висміював брутальність у війську і носив рожеві шкарпетки. Я звернулася до одного з брендів, який випускає шкарпетки з принтом. Вони підтримали мою ідею. Так з’явилися рожеві шкарпетки з його шевроном та з пінгвіном-серфінгістом. Тепер ці шкарпетки подорожують по світу, як колись робив він”, – каже Марина.

Вона додає, що Коді мріяв посерфити на океані. Але його мрію за нього втілила в життя вона. Навесні цього року Марина побачила океан і стала на дошку.

Окрім того жінка втілила у життя давній задум коханого – разом із власником кав’ярні, де колись працював Коді, вона створила каву-фільтр, яку назвала його ім’ям. Продукт добре продавався, гроші ж Марина спрямовувала на підтримку побратимів загиблого чоловіка, які продовжували нести службу. Окрім коштів вона час від часу відправляє їм штрудель і каву.

“Це так дивно дивитися, коли вони посеред закинутих напівспалених хат варять каву, смакують солодке... Так Пилип наче і досі з ними”, – розказує Марина.

ВДОМА МЕНІ НЕ БУТИ

Марина в різних містах України організовує виставки світлин з подорожей Коді – “Вдома мені не бути”.

“Коли на комп’ютері я відкриваю кожну папку, здається, що нарешті подорожую разом із ним. Тоді він був сам, а тепер ми разом. Є ще кілька папок, які я поки що не наважуюся відкрити...”, – каже жінка.

Фотографії представили вже в шести містах, першим стала Одеса. Попри побоювання Марини, виставка пройшла успішно, її відвідали близько 70 людей.

“Мені аплодували, мене обіймали, мені було приємно. Мені би дуже хотілося, щоб чоловік це бачив. Сподіваюся, він бачив. Натхненна таким успіхом, я вирішила, що буду їздити з виставкою по інших містах”, – ділиться Марина.

Наступним став Львів. Виставка проходила у бібліотеці в середмісті. Там до Марини підійшла жінка і подарувала їй маленького зв’язаного з ниток пінгвіна із серфом. Іграшка стала талісманом для Марини і тепер подорожує з нею всюди.

“У Львові я почала вперше продавати його фотографії. Тепер ці світлини дуже дивно бачити в різних квартирах по всій Україні. Коді навіть не міг би уявити, що його фото буде десь, крім як на жорсткому диску”, – сміється Марина.

Три виставки пройшли у Києві, одна у Славутичі. Ще одну виставку Марина провела спеціально для родин загиблих військових. Разом із психологом присутні вчилися, як переживати втрату.

“Одна з виставок у столиці пройшла на Золотих воротах. Люди приходили через те, що їм цікаво, хто є ці військові. І мене це дуже підтримує, дуже хотілося, щоб ми цікавилися людьми, які захищають нас і завдяки кому ми досі живемо”, – ділиться Марина.

Наступним містом, яке побачить світлини Пилипа, має стати Чернігів. Марина планує показати фото у будівлі старовинної церкви, яка функціонує зараз як музей.

Жінка зазначає, що рік без чоловіка її дуже змінив.

“Мені здається, що раніше в мене було більше надії, але зараз я бачу, що єдиний цілющий спосіб пробиратися крізь темряву, крізь цей біль і горе – це покладатися більше на любов, на вдячність, на повагу. Пам’ятаю, коли сповістила про загибель Пилипа його батьків, вони почали звинувачувати всіх навколо. Так говорить горе. Я ж хочу культивувати в собі любов, плекати спогади, де я щаслива. Хочу пам’ятати, що в мене були такі стосунки, така пригода і любов. Хоч паралельно з цими почуттями йде і сум. Вони намагаються вжитися разом, мені важко, але я вірю, що в мене вийде. Я би хотіла, щоб культура пам'яті в Україні розвивалася саме так”, – додає Марина.

* * *

Зараз Марина продовжує викладати англійську, робить проєкти памʼяті в різних містах України, пише спогади-листи до коханого, які згодом обов’язково стануть книгою. Починаються вони однаково: “Дорогий мій чоловіче...”.

Мені ж хочеться навести цитату з пісні тої групи, на концерті якої ми познайомилися: “Та Світло моє не згасне ніколи, ніколи не підведе”. Бо це саме про її внутрішнє світло. За яким ідуть інші.

Ганна Бодрова, Одеса

Фото надані Мариною Мотуз