«Хочу встигнути зробити якомога більше хорошого»

Історія захисника Данила Мельника, який після полону й ампутацій навчається на психолога

Данило Мельник пішов на фронт майже одразу після випуску з військового коледжу. Десятий день боїв на Київщині закінчився для нього пораненням і полоном: спочатку – Білорусь, потім – Курщина. В Україну він повернувся під час обміну наприкінці квітня 2022 року. Через поранення та обмороження втратив дві стопи, ліву долоню, а на правій руці має лише один уцілілий палець. Нині Данило навчається на психолога в Національній академії внутрішніх справ України, розповідає в соцмережах про життя з протезами і допомагає побратимам.

ФРОНТ ПІСЛЯ ВИПУСКНОГО

Данило закінчив Військовий коледж сержантського складу Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного за спеціальністю «Механізовані підрозділи». Військову освіту, каже, обрав майже випадково.

- У школі я довго думав, куди вступати, і нічого для себе не знайшов. Потім перестав шукати, просто працював. А влітку після випускного почав цікавитися, куди йти, і згадав, що в коледжі при академії навчаються мої товариші. Подумав, що варто спробувати, – пригадує він.

Протягом останніх пів року навчання Данило готувався до служби вже свідомо. Передивився багато документальних фільмів про війну в Чечні, бо хотів зрозуміти, хто такі росіяни, як із ними воювати. Планував їхати в район операції Об'єднаних сил, але повномасштабне вторгнення внесло свої корективи. Данило потрапив на Київщину заступником командира взводу в 14 окремій механізованій бригаді. Сьомого березня 2022 року його підрозділ потрапив у засідку поблизу Бородянки. Пораненого Данила взяли в полон.

ПІДВАЛ – У БІЛОРУСІ, ЛІКАРНЯ – НА КУРЩИНІ

- Спершу нас, полонених, майже два тижні тримали в Білорусі, у підвалі старої, імовірно, ще радянської будівлі. Цегла наполовину кришиться, підлога земляна. Видається, це була якась стара військова частина, – описує Данило. Потім їх вивезли на Курщину, де він перебував у СІЗО та в цивільній лікарні.

- Що з полону досі найважче переказувати?

- Найстрашнішого, мабуть, не застав. Я був молодий і важко поранений, тож жорстоких знущань, слава Богу, на собі не відчув. Та й сприймав тоді все не зі страхом, бо був занадто молодий. Це вже тепер, коли минуло кілька років, розумію, що полон – це дуже страшно. Це абсолютна ізоляція від зовнішнього світу. Це надія, поєднана з безнадійністю. Це страшні голод і холод, а ще антисанітарія і відчуття, що ти ні на що не можеш вплинути. Ти втрачаєш здоров'я, твоє тіло руйнується лише тому, що комусь так захотілося. Та навіть там траплялися люди, які поводилися по-людськи. На Курщині був лікар, який щодня заносив нам у палату кефір та печиво. Казав: «Їжте, хлопці, поки ви в мене, набирайтеся сил, вам ще жити», – згадує Данило.

- Що допомагало вам триматися в найгірші дні?

- Я все приймав таким, яким воно є, і не хотів поринати в смуток. Якщо вже Бог дав можливість жити, нею треба користуватися: зберегти себе при здоровому глузді й повернутися додому. Це як у книжці психологині Едіт Еґер «Вибір»: є тільки один вибір – домовлятися зі собою, бо зовні нічого немає, є тільки те, що в тебе всередині.

А ще поруч був товариш Іван, старший за Данила років на десять. Разом вони заспокоювали інших полонених та мріяли про смаколики.

- Ми говорили про машини, про жінок, про те, як це мати сім'ю, бо Іван вже був одружений і мав дитину. Та найбільше говорили про їжу. Годували нас дуже погано, і ми місяцями мріяли про улюблені страви. Оселедець під шубою, курячі відбивні, печінковий торт. Хотілося чогось простого, домашнього, – розповідає він.

Іван після полону та реабілітації повернувся в лави ЗСУ.

Уже в лікарні, коли з'явилися книжки, Данило читав їх уголос товаришам і змушував усіх робити зарядку.

- Навколо було багато людей, які перебували в хаосі й нічого не могли робити, навіть старші, цивільні. Мабуть, саме тоді в мене виникло бажання стати психологом, – каже він.

- Про що українцям варто знати більше, коли йдеться про полонених?

- Про те, що в полоні не лише військові, а й дуже багато цивільних. У Білорусі з приблизно 65 людей у підвалі, у якому мене тримали, 40–45 були цивільними. Військових – десь 15.

За словами Данила, частину цивільних поранили випадково. Але переважно травми з'явилися вже через поводження з ними: їх тримали в ямах на холоді, і люди відморожували кінцівки.

- Брали кого завгодно. Я пам'ятаю чоловіка, який ішов із Києва в область, туди, де безпечніше. З дружиною, собаками і повним пакетом документів: хто він, де працює. Після того як вони потрапили у полон, дружина зникла, собак застрелили, а чоловік опинився разом з нами у підвалі. Яка його доля тепер, невідомо, – розповідає Данило.

«НЕ ДУМАЙТЕ ПРО ОБМІН, ПОКИ НЕ ПОБАЧИТЕ МАМУ»

Про обмін росіяни почали говорити заздалегідь, кілька разів він зривався. Товаришам, з якими Данило був разом, він радив не плекати марних надій. Ще наприкінці навчання, коли готувався йти в район операції Об'єднаних сил, він передивився багато відео про полонених, яких із 2014-го роками тримали в Росії. Їх вивозили в поле, імітуючи обмін, щоб зламати психологічно.

- Я казав: коли сидітимете вдома біля мами, тоді це й буде обмін. А поки що навіть не думайте про це, – пригадує Данило.

Перед обміном ставлення до полонених змінилося – стало більш людяним. Їх доправили літаком до Криму.

- Нас завели у велику кімнату, де вже було 20 наших хлопців. Там стояв чайник, були чай, кава, цигарки, яблука, печиво. Після голоду в Білорусі й Росії це дуже дивувало.

Обмін відбувся 21 квітня 2022 року. Звільнених автобусом довезли до пункту неподалік лінії розмежування. У швидкій допомозі місць уже не було, тож Данило сів в автобус.

- Я покурив, поговорив із мамою по телефону і поїхав. Мене привезли не в лікарню, а в санаторій. Там усі були в шоку: як я взагалі туди потрапив? Кажу: місць не було, сів і поїхав. Мені треба в Київ, – усміхається він.

Наступного дня Данила відправили у столицю.

- Що було найскладнішим у перші тижні після повернення?

- Найскладнішого не було. Був піднесений настрій, азарт до майбутнього. У перші дні їв страви, про які мріяв у полоні. А ще телефон, коли одразу після обміну дзвонив мамі, було враження, що тримав його в руках уперше.

У Києві Данилові ампутували відморожені стопи. Перші дні після операції, за його словами, минали однаково: сон, кілька ложок каші, легка розминка і знову сон. Сили повернулися швидко.

- Наскільки важко було адаптуватися до нових реалій життя?

- Тут є дві дороги. Можна жаліти себе й думати про те, що ти втратив. А можна думати про те, що маєш, і з цим щось робити. Я не думав про негатив.

Протезували Данила пів року в США. Туди він потрапив через волонтерські фонди. Жив у родині президента протезного фонду.

ЧОМУ ПСИХОЛОГІЯ?

Цікавість до психології з'явилася в Данила ще тоді, коли він перебував у полоні. А під час реабілітації, коли почав допомагати іншим пораненим, зрозумів, що психологія може стати його опорою в майбутньому.

- Ветеранів у нас дедалі більше, з ними необхідно працювати і робити це правильно. Можна з людиною сісти й випити, їй стане легше на 15 хвилин. Але це не допомога.

Данило проходив американські та українські курси з психології, зокрема ті, що були після початку повномасштабного вторгнення. Вступати на психолога хотів ще першого року після повернення, але три роки вагався, чи витримає постійне навчальне навантаження.

- Зрештою зрозумів, що треба вступати, бо час іде, – каже він.

Нині Данило – на другому курсі Національної академії внутрішніх справ України. Працювати психологом у класичному розумінні він поки що не планує, а цікавиться власною справою. Деталей не розкриває.

- Психологія допоможе мені волонтерити, допомагати людям, ухвалювати правильні рішення.

Данило веде TikTok та Instagram, де розповідає про життя після поранення. Водночас блогером себе не вважає.

- Я не викладаю рилзи щодня. Мета в тому, щоб висвітлювати своє щоденне життя: хай люди бачать і розуміють, як це – жити з обмеженими можливостями, – пояснює він.

Разом із подругою зі США він проводив вебінари для цивільних і збирав кошти на протезування для побратимів. Наприкінці кожної зустрічі просив ставити будь-які питання, навіть «дурні».

- І багато було «дурних» запитань?

- Та, ні. Загалом дурних запитань не було. Була цікавість, яку треба задовольнити.

- На вашу думку, що держава і суспільство роблять для ветеранів із тяжкими пораненнями правильно, а що досі не працює?

- Коли я лікувався, виплати не зникали. Їх отримували всі, хто лікувався після бойових поранень. Була спроба це змінити, але її відбили. Цим питанням займався Олег Симороз, він теж ветеран з ампутаціями. Вважаю, що ці виплати мають бути. Адже людина, яка мала повноцінне життя, втрачає змогу навіть трохи заробити й допомогти рідним і фінансово, і фізично. І це неймовірно важко.

Позитивом Данило вважає те, що відкривається дедалі більше ветеранських хабів. Водночас, за його словами, два чи чотири тижні реабілітаційних пакетів вистачає не всім.

- Буває, що людині не вистачає часу відновитися. І такі люди повертаються на службу недолікованими. Це недобре, – каже він.

Водночас, коли я проходив реабілітацію з бійцями з «Азова» та Третьої штурмової, бачив, як чітко працюють патронатні служби цих підрозділів: у них усе детально розписано і підготовлено. Хлопці не думають про те, кому як записатися до того і чи того лікаря, їхнє завдання – якомога швидше відновитися.

- Яким ви бачите своє життя через 5–10 років?

- Не планую нічого наперед. Живу «тут» і «зараз». Життя цікаве: можна спати вдома, гуляти в лісі, читати книжки, спілкуватися з друзями. Хочу встигнути зробити якомога більше хорошого. Не шукати винних, а починати зі себе.

Марина Ситник

Фото: Павло Багмут