«Страшна не смерть, а її очікування»

Попри полон і поранення, запорізький пастор, підприємець і волонтер продовжує вивозити людей із прифронтових громад

Владу Маховському – 51 рік, евакуацією займається з 2014-го. За його спиною – надважкі поїздки. Попереду – багато евакуацій і врятованих життів.

ДЕТЕКТОР ДРОНІВ ЗАСІК ВОРОЖИЙ «СУДНИЙ ДЄНЬ»

Із Владом ми познайомились узимку, коли разом із поліцією та «Капеланським патрулем» (громадське формування капеланів) робили репортаж про евакуацію мешканців Юрківки і Таврійського Запорізького району. Під час таких поїздок зазвичай бракує часу, щоби спокійно поговорити, бо постійно доводиться дивитись у небо і прислухатися до кожного звуку. Домовилися зустрітись у Запоріжжі, в міському центрі допомоги ВПО. Зранку Влад виїхав на евакуацію, і ми запланували зустрітись у другій половині дня, але наші плани зірвав дзвінок – волонтер знову поїхав вивозити людей. Цього разу – із села Зарічне. Тож зустрілися зранку наступного дня.

- Владе, а часто їздите на евакуацію ввечері? – запитую.

- Люди попросили, щоби їх забрали саме в цей час. Якщо бути відвертим, то вдень вони свиню мали різати. Банально, але пішли назустріч. Зазвичай зранку евакуюємо, як тільки починає сходити сонце – так менше ризику, – розповідає Махновський.

- А кого вивозили?

- Жінку та її зятя. Вони жили на околиці Зарічного, в дачному кооперативі. Це останні мешканці, які там були. Кооператив зруйнований увесь. От поїхали і вивезли з речами і зі всім, що у них було, доставили до Запоріжжя. Маємо нові заявки від жителів Таврійського, що на Оріхівському напрямку, і Біленького Запорізького району, – говорить волонтер.

Влад додає, що останнім часом у цих населених пунктах стає все небезпечніше. Щоразу, заїжджаючи туди, на дорогах помічають усе більше знищених автівок. На руїни ворог перетворює і Комишуваху, де нещодавно було багато людей на вулицях, працювали магазини. Зараз там літають FPV-дрони.

Співрозмовник ділиться, що у Зарічному його аналізатор дронів зафіксував російський ударник «Судний дєнь», що літав над трасою. В інтернеті знаходжу інформацію, що цей дрон повʼязують із ворожим «батальйоном ім. Судоплатова».

ШІСТЬ ДНІВ ПОЛОНУ

Евакуацією Влад займається з 2014 року. Говорить, що один знайомий попросив тоді допомогти вивезти людей зі Слов’янська, й він не відмовив.

- Ми вивезли сотні людей зі Словʼянська, Краматорська. Спочатку робили це через Ізюм. Потім Словʼянськ звільнили, і евакуація була з Луганської області. Я заїжджав у місто Красний Луч, що нині має назву Хрустальний – зараз окуповане. Перший заїзд на підконтрольну сепаратистам територію був удалий. Я забрав з-під Луганського аеропорту подружжя, привіз до Дніпра. Тоді були так звані «зелені коридори». Удруге виїхав у Красний Луч, і на блокпосту мене затримали, почали перевіряти і вивезли до так званого відділку поліції. Там шість днів тримали, катували, звинувачували в тому, що я провожу диверсійні групи української армії, – розповідає волонтер.

У полон він потрапив до «донських козаків», якими керував генерал Козіцин.

Влад говорить, що найважче в полоні – чекання. Пізніше, після звільнення, він написав у своїх соцмережах: «Страшна не сама смерть, а її очікування. Коли очікуєш, що щось станеться».

- У полоні мене виводили на розстріл. Імітація була. Були тортури, знущання, допити. Цигарками шкіру припалювали, імітували, що зуби виривають, ніж тримали так, що поворухнутись не міг. Це боляче, хоча ти все одно розумієш, що життя рано чи пізно закінчиться, – говорить він.

- Що від вас хотіли ті «козаки»-сепаратисти?»

- Хотіли, щоби дав покази. Давали папір, але я писав, що волонтер, служитель церкви і приїхав, щоби допомагати людям. Тоді змушували їсти цю бумагу, – відповідає співрозмовник.

Влада відпустив бойовик, командир «козачого полку», «ЛНРівець» Павло Дрьомов на позивний «Батя». У 2015 році його ліквідували російські спецслужби.

Бойовики забрали у Влада авто, його побитого, із поламаними ребрами вивезли за місто Ровеньки, залишили за блокпостом, звідти він мав іти пішки до українського блокпоста. Памʼятає, що йшов близько півтори години. Прибувши, переночував із українськими військовими, і вже наступного дня його відвезли до Лисичанська, звідки забрали знайомі. Потім евакуаційні коридори на цьому напрямку закрили.

- Як думаєте, ті, хто взяли вас у полон, – слабкі люди?

- Деякі з них слабкі, так. Вони у своєму житті були ніким і нічим, а тут їм дали зброю і вони почали себе відчувати сильними. Саме такі й знущалися, завдавали болю.

“ВАЖКО ВИВОЗИТИ ЛЮДЕЙ, ЯКІ ТРИМАЮТЬСЯ ДО ОСТАННЬОГО”

Потім розпочалися поїздки до Марʼїнки, Красногорівки, Авдіївки. Влад відвозив туди гуманітарну допомогу, співпрацював із місцевими церквами та через них допомагав людям.

На початку повномасштабної війни, маючи досвід евакуації, він вивозив людей із Донеччини разом з іншими волонтерськими командами. Їздили по три рази на тиждень.

Із Авдіївкою його повʼязують важкі історії. Згадує про тих, кого не зміг вивезти. Люди, яких він хотів урятувати і неодноразово пропонував виїхати, не встигли прийняти рішення.

- Отже, Авдіївка. Коли я виїздив у місто, звідти ще не було примусової евакуації дітей. Я вмовляв людей, щоб вивозили дітей. Там була дівчина Еля Федоренко, 5 років. Вона жила з дідусем і бабусею, які не хотіли виїжджати, хоча я вмовляв. Еля померла в Авдіївці, в підвалі. Були постійні обстріли, у неї не витримало серце. Це важко, коли людина, яку ти бачив, допомагав, іграшки привозив, утратила своє життя через те, що її рідні відмовилися від евакуації. В Авдіївці також була жінка з дитиною. Останній раз, коли бачив їх, говорив про евакуацію. І жінка вже вагалася, контакти мої мала. Ми приїхали через тиждень і побачили зруйнований будинок, жінка загинула. Вона не встигла добігти до підвалу, її наздогнав осколок. Дитина залишилася без матері, – згадує події дворічної давнини волонтер.

Він каже, що частіше за все люди погоджуються на евакуацію, коли все навколо та їхній будинок знищені, сусіди загинули, а їм самим нема за що триматись. От тоді їдуть.

- Чим ближче війна, чим більше руйнування – тим більше бажаючих виїхати, – зауважує волонтер.

- Але у вас тоді менше можливостей, – додаю.

- Так, заїжджати в населені пункти стає небезпечніше. Взагалі важко вивозити людей, які тримаються до останнього.

«Я ДИВЛЮСЬ НА ДРОН, А ВІН – НА МЕНЕ»

6 лютого 2024 року при заїзді в Авдіївку Влада Маховського помітив ворожий FPV-дрон. Чоловік вийшов із автівки, тоді ще не мав детектора дронів, і зупинився, почувши характерне дзижчання. Виявилося, що безпілотник висів прямо над ним.

- Він дивиться на мене, а я – на нього. Я почав показувати, що волонтер. На мені був синій (некомбатантський) бронежилет, синя каска, на «бусі» – червоний хрест і великими літерами написано «ЕВАКУАЦІЯ». Але дрон на мене полетів, я відстрибнув. Він вибухнув за мною. Я отримав поранення (показує ногу, на якій безліч шрамів, – авт.). Автівка не завелась, і я десь кілометр пішки йшов. Нікого не було, над головою все летіло: важка артилерія, міномети. Потім хлопці з «Білого янгола» надали мені першу допомогу і вивезли. Моє авто тоді добили, – розповідає Влад.

У телефоні він знаходить фото згорілого «буса», зруйнованого міста.

Запитую, а як удома ставляться до таких екстремальних поїздок.

- Жінка переживає, але ми завжди разом по життю йдемо. Я кілька разів уже писав заповіти – й тоді в Авдіївці, коли снаряд поруч упав. Ми обговорюємо моменти на випадок, якщо щось станеться. Звичайно, хочеться ще багато чого зробити. Хоча я не жалкую, коли щось утрачаю, бо розумію, що життя тимчасове, – говорить Влад не як волонтер, а, здається, як пастор.

Пригадує й смішний випадок, що стався на Донеччині. Влад був разом із військовими, коли побачили на вулиці російського солдата без зброї.

- Загубився. Побачивши нас, сказав: “Отвєзіте меня в Красногоровку”. Він думав, що ми росіяни. Коли сів у нашу автівку, то сказав: “Я что, в плєн попал?”. Ми відповіли: “Так, тобі пощастило, ти потрапив у полон”, – з усмішкою розповідає Влад.

А ще в його евакуаційному броньованому авто якось вивозили з Покровського православного батюшку і стадо кіз. Батюшка доглядав за тваринами, відмовлявся без них виїжджати.

- Завантажили їх у маленьку автівку. Поки їхали, то вони там усі свої справи робили, і ще з місяць після цього козячий дух залишався в тому авто, – сміється волонтер.

ОБРАТИ ЖИТТЯ

Влад бачить війну вже більше 10 років. Якщо у 2014-му та на початку 2022-го їздив у евакуаційні рейси здебільшого сам, то зараз – входить до «Капеланського патруля»: вони більше співпрацюють із поліцією і часто проводять спільні евакуації. До самих заявок, які залишають люди, ставляться прискіпливіше. Намагаються перевірити, хто ті люди, що просять допомогти виїхати, щоб не натрапити на диверсійні групи. Ретельніше ставляться й до планування маршрутів на випадок, якщо не працюватиме навігатор і не буде звʼязку.

- Ворог продовжує бомбити. Це війна, і краще найближчим часом не буде, – зауважує волонтер.

Чоловік зізнається, що від поїздок він і його команда фізично втомлюються, але є бажання продовжувати цю справу.

- Я віруючий, і моя мотивація – християнські цінності, Бог, служіння людям. Ось це надихає і дає сили йти вперед. Є приказка: «Як тривога – то до Бога». Коли людям важко, вони більше звертаються до Бога, шукають вихід зі складних ситуацій. Спасіння людей – це поклик. Коли ти живеш у своєму поклику, це дуже добре, – ділиться співрозмовник.

Влад повторює всім відому фразу, що евакуація зберігає життя, а саме воно і є найціннішим, що має людина.

- Коли постійно зустрічаєш людей, особливо літніх, по 70-80 років, і є речі, які для них важливі, але вони не можуть їх забрати; коли людина виїжджає з одним пакетом із документами, або бере із собою лиш необхідне, – то в очах цих людей бачиш біль і трагедію. У такі моменти розумієш, що бачиш людей, які втрачають усе, обравши життя, – пояснює він.

Влад живе у селі неподалік Запоріжжя. Ділиться, що дуже любить це місто. Під час евакуацій відкрив для себе чимало красивих місць, наприклад, село Зарічне. Говорить, що там – мальовнича місцевість, річка, але війна все руйнує, і серце болить, що така краса нищиться, а долі людей калічаться.

Ольга Звонарьова

Фото надані Владом Маховським