Наступ з Білорусі: реальна загроза чи гібридна ілюзія?

Українська розвідка фіксує активність на білоруському напрямку. Аналізуємо з військовими експертами, що стоїть за діями Мінська

Загроза з боку Білорусі знову нагадує про себе. Президент Зеленський публічно повідомив про вкрай недобрі сигнали у прикордонні. За даними вітчизняної розвідки, поблизу українських рубежів на білоруській території відбувається активна розбудова логістики, прокладання нових доріг та інженерне налагодження артилерійських позицій. У зв'язку з цим військово-політичне керівництво держави припускає, що Росія вкотре намагатиметься втягнути Білорусь у свою загарбницьку війну.

Глава держави доручив по відповідних дипломатичних та розвідувальних каналах чітко застерегти самопроголошеного президента РБ Лукашенка щодо абсолютної готовності України захищати власну землю. Вельми промовистим став і геополітичний натяк українського лідера: «Характер та наслідки нещодавніх подій у Венесуелі повинні стримувати керівництво Білорусі від помилок».

Своєю чергою ексміністр закордонних справ Дмитро Кулеба звернув увагу на низку тривожних тенденцій: у Білорусі безперервно триває інтенсивна бойова підготовка армійських підрозділів, а навесні поточного року там відбулися масштабні командно-військові маневри; мінський диктатор оголосив про мобілізаційну підготовку резервістів; дедалі більш помітною стає активізація системної взаємодії між арміями РФ та РБ. За словами Кулеби, усі ці фактори, якщо розглядати їх відокремлено, можуть не викликати надмірного занепокоєння, проте в сукупності вони формують картину підготовки до відкриття другого фронту.

То що ж насправді відбувається на північних рубежах? Чи є поточна активність реальною загрозою масштабного наступу, чи ми маємо справу з багатошаровою психологічною операцією?

Експертне середовище розділилося на два табори. Одні вважають, що про повноцінний наступ не йдеться – Кремль швидше використовуватиме цю територію для гібридних дій: прикордонних провокацій, сковуючих маневрів та спроб відтягнути українські резерви від гарячих точок Сходу та Півдня. Інші ж категорично застерігають від легковажності, наголошуючи, що заспокоювати себе концепцією «чергового інформаційного шуму» є вкрай небезпечно.

АНАТОМІЯ НАПРУГИ: НАСТУП ЧИ БЛЕФ?

Щоб зрозуміти першопричини нинішньої ескалації, необхідно розібратися у мотивах Москви та Мінська. Очевидно, що стратегічний задум РФ полягає в максимальному розтягуванні української лінії оборони. Проте чи готовий Лукашенко перетнути рубікон?

Офіцер батальйону «Свобода» бригади НГУ «Рубіж» Андрій Іллєнко пропонує дивитися на ситуацію крізь призму фактичної втрати Білоруссю власного суверенітету. За його словами, завдання максимум для Москви полягає в безпосередньому втягуванні білоруських збройних сил у криваву бійню, тоді як мінімальна ціль – це перманентна генерація напруги, що змушує Україну тримати значні сили далеко від фронту.

Аналізуючи мотивацію самопроголошеного очільника Білорусі, Іллєнко висловлює переконання, що той чудово усвідомлює всі ризики свого становища: «Лукашенко покидьок і злочинець, але не ідіот. І він петляє, як може. Його цікавить лише збереження своєї влади. Але тут він на розтяжці. Бо з одного боку, пряме втягування у війну – це колосальний ризик втратити не лише владу, але й життя. З іншого боку, його влада, особливо після кривавого придушення протестів 2020 року, – тотально залежна від підтримки з Москви. Як хтось колись влучно сказав: «вони підтримують його як мотузка підтримує повішеного».

Поточна ескалація може бути наслідком чергового раунду кулуарного тиску Кремля. Це логічно пояснює, чому українське керівництво вирішило вивести цю тему на найвищий публічний рівень, фактично граючи на випередження.

Керівник безпекових програм Центру глобалістики «Стратегія ХХІ» Павло Лакійчук зазначає, що штучна напруга на цьому напрямку генерується ще з кінця 2022 року, і корінь проблеми лежить у демографічних та мобілізаційних провалах самої Росії. За його словами, російський диктатор через катастрофічні втрати живої сили опинився у пастці, що змушує його шукати гарматне м'ясо за межами своєї країни. «У Путіна є два базові шляхи: або купувати найманців, як це відбувається з африканцями, наприклад, або ж силоміць вилучати ресурс у підконтрольного Мінська. Водночас російські спецслужби настільки глибоко інфільтрувалися в силовий блок Білорусі, що ситуація може вийти з-під контролю самого Лукашенка. Звісно, Лукашенко хитрий і маневруватиме до останнього. Але Путін може зробити це сам, використавши білоруську армію без його згоди. Ось у чому справжня проблема – і це серйозний виклик», – попереджає Лакійчук.

Генерал-майор запасу СБУ Віктор Ягун зі свого боку закликає відкинути ілюзії щодо виключно демонстративного характеру маневрів. На його переконання, інфраструктурна підготовка є цілком конкретним маркером переходу від пасивного спостереження до формування плацдарму. Оцінюючи політичні маневри Мінська, зокрема указ №132 щодо призову офіцерів запасу, експерт пропонує дивитися на них не як на рутинну бюрократію, а як на фрагмент великого пазла.

«Варто розуміти просту річ. Дороги до кордону не будують “для краси”. Артилерійські позиції не готують “про всяк випадок”. Офіцерів запасу не повертають у стрій лише для статистики. Усе це разом означає підготовку інфраструктури, командного кістяка і можливості швидкого розгортання сил тоді, коли на це надійде політична команда», – наголошує генерал-майор. Він визнає, що це не є індикатором наступу прямо завтра, проте є чітким свідченням створення інструментарію для шантажу.

Щодо позиції Лукашенка, Ягун теж позбавлений будь-яких ілюзій: «Лукашенко вкотре намагається сидіти на двох стільцях. Назовні він грає роль того, хто “не хоче війни” і “тримає ситуацію під контролем”. Але факти впертіші за риторику. Саме Білорусь надала Росії свою територію для вторгнення у 2022 році... Тобто Білорусь давно вже не нейтральний сусід, а військово залежний простір, який Кремль використовує настільки, наскільки дозволяє політична витривалість Лукашенка».

ЕВОЛЮЦІЯ РИЗИКІВ: ЧИМ НИНІШНЯ СИТУАЦІЯ ВІДРІЗНЯЄТЬСЯ ВІД ЛЮТОГО 2022-ГО?

Одним із найпоширеніших страхів в українському суспільстві є фантомний біль спогадів про перші дні повномасштабного вторгнення, коли бронетанкові колони ворога сунули на Київ та Чернігів саме з білоруських лісів. Однак об'єктивна реальність зразка 2026 року кардинально відрізняється від диспозиції чотирирічної давнини.

Військовий оглядач групи «Інформаційний спротив» Олександр Коваленко здійснює детальний математичний та структурний аналіз поточних сил противника. Він підтверджує, що територія Білорусі є перманентним джерелом небезпеки, однак закликає розділяти теоретичну загрозу та практичну можливість її реалізації. Наразі, як переконує експерт, сценарій масштабного загальновійськового прориву виглядає мінімально можливим. Головна причина – критичний дефіцит ударного компонента. Інженерні роботи, якими б активними вони не були, не здатні трансформуватися у наступ без десятків тисяч підготовлених штурмовиків.

Аналітик наводить промовисті цифри: «Російський контингент у сусідній країні є мізерним порівняно з потребами фронту й оцінюється приблизно у 2–2,2 тисячі військових. Це представники ППО, РЕБ, персонал, який обслуговує авіацію. Це точно не штурмові елітні підрозділи». Збройні сили самої Білорусі теж не вражають своїми масштабами: їх сухопутний боєздатний компонент налічує близько 14 тисяч осіб. Коваленко нагадує, що на початку повномасштабної агресії ворог зосередив там угруповання з 40 тисяч відбірних російських військових (елітні десантники, морпіхи, спецназ), але навіть ця армада зазнала стратегічної поразки на півночі України. «У цьому контексті виникає цілком логічне питання: чи здатне значно менше за чисельністю білоруське угруповання, до того ж без реального бойового досвіду, виконати подібні завдання? Відповідь виглядає очевидною», – підкреслює оглядач.

Втім, принципова відмінність полягає не лише у слабкості ворога, а й у силі самої України. Наша держава пройшла етап колосальної мілітарної трансформації. Сьогодні українські Сили оборони здатні не лише зустрічати ворога на кордоні, але й завдавати превентивних та симетричних ударів у глибокий тил противника. Коваленко робить особливий акцент саме на цьому: «Якщо Білорусь безпосередньо долучиться до агресивних дій проти України, відповідь буде неминучою. Йдеться, зокрема, про можливість створення безпекової або буферної зони вже на території Білорусі. І тоді об’єкти критичної інфраструктури, зокрема нафтопереробні підприємства, можуть стати цілями для ударів – із усіма відповідними наслідками для економіки та стабільності режиму Лукашенка (натяк на вразливість життєво важливого для Мінська Мозирського НПЗ, – ред.)».

Військовий оглядач Денис Попович також вбачає суттєву різницю між підготовкою до реальної війни та нинішніми гібридними танцями. За його словами, створення класичного наступального угруповання неможливо приховати від супутникової та агентурної розвідки. Він наголошує, що поточні маневри мають скоріше інформаційно-психологічне забарвлення. «Росія може намагатися використовувати білоруський напрямок як інструмент тиску, щоб створювати напруження і змушувати українське командування розпорошувати увагу та сили. Наразі основні ознаки, які фіксуються, це не бойова підготовка у повному сенсі, а радше інфраструктурні та організаційні кроки», – пояснює Попович.

ЧЕРВОНІ ЛІНІЇ ТА ІНДИКАТОРИ: ЩО СВІДЧИТИМЕ ПРО СЕРЙОЗНІСТЬ НАМІРІВ?

Якщо наразі ми спостерігаємо здебільшого за підготовкою плацдарму та інформаційно-психологічним тиском, то які фактори стануть беззаперечним доказом того, що рубікон перейдено? Буквально всі експерти погоджуються у головному: сучасну війну неможливо розпочати непомітно.

Денис Попович зауважує, що повноцінна кампанія вимагає гігантської механізованої логістики. Стягування важкої бронетехніки, паливозаправників, розгортання польових шпиталів та пунктів управління – все це залишає величезний цифровий та фізичний слід. «Якщо уявити, що вони щось будуть планувати, – стягувати війська, формувати ударні угруповання, то ми це побачимо. Наразі таких ознак не спостерігається. Є лише окремі заяви та демонстративні кроки, які варто розглядати як елемент інформаційного тиску», – підкреслює він.

Олександр Коваленко виводить чітку кількісну формулу загрози. Він вважає, що різке нарощування саме російського угруповання стане головним тригером: «Чи може ситуація змінитися? Так. Але лише у разі, якщо йтиметься вже не про 2 тисячі, а про десятки тисяч особового складу окупаційних військ – 20-25 тисяч і більше – це стане чітким сигналом про зростання рівня загрози».

Крім того, Коваленко звертає увагу на загрозу ракетно-дронового терору. Розміщення систем «Іскандер» або пускових установок для «Шахедів» є цілком імовірним сценарієм, проте усе це також вимагає тривалого часу на логістику. Переміщення таких систем неможливо приховати від розвідки НАТО та України. І в разі появи такої зброї біля наших кордонів, Київ реагуватиме максимально жорстко. «Якщо з території Білорусі здійснюватимуться обстріли України, це автоматично створить підстави для ударів у відповідь по військових цілях: пускових майданчиках, місцях розгортання ракетних комплексів, складах із боєприпасами. Ну і, звісно, під удар можуть потрапити й критично важливі об’єкти інфраструктури, які забезпечують функціонування економіки та військової машини», – додає він.

Зі свого боку, Віктор Ягун зазначає, що провокації на кордоні у вигляді дій диверсійно-розвідувальних груп цілком можливі й без створення великих угруповань. Проте він наполягає на тому, що керівництво України має діяти на випередження. Експерт вважає, що саме тому заяви Президента пролунали так різко і вчасно. «Тут важливо не впадати ні в паніку, ні в самообман. Паніка – це коли кричать, що “завтра знову йдуть на Київ”. Самообман – це коли кажуть, що “нічого не буде, це просто навчання”. Реальність жорсткіша: Росія системно формує білоруський інструмент тиску, а Лукашенко надає для цього територію, інфраструктуру і людський ресурс... Для України висновок очевидний: північний напрямок не можна вважати другорядним. Для білорусів сигнал також прямий: статус “ми ні при чому” більше не працює», – констатує генерал-майор. Ягун підкреслює: все залежить виключно від того, чи ризикне Москва знову використати цей «балкон», враховуючи, що Київ вже попередив Мінськ про фатальні наслідки.

Як влучно підмічає Олександр Коваленко, росіяни вже намагаються масштабувати тактику прикордонного терору, яку вони застосовують на Сумщині та Харківщині, на білоруський напрямок. «Завдання – спровокувати паніку, мовляв, “Суми можуть опинитися в оточенні”. Варто одразу підкреслити: на сьогодні у російських окупаційних військ немає ані сил, ані засобів для реалізації подібних сценаріїв», – заспокоює він, наголошуючи, що для режиму Лукашенка подібні провокації не матимуть жодної стратегічної користі, а от відповідь ЗСУ може виявитися для нього смертельною.

***

Аналізуючи оцінки експертів, можна припустити, що активність на білоруському напрямку на сьогоднішній день є радше класичною операцією гібридного тиску, аніж прелюдією до широкомасштабного наступу в стилі початку 2022 року. Кремль, відчуваючи гострий дефіцит власних ресурсів, методично викручує руки мінському режиму, змушуючи його формувати інфраструктурний плацдарм для можливих військових операцій. Головний задум Москви є кристально зрозумілим: створити стійку ілюзію високої загрози, щоб змусити українське військове командування зняти боєздатні бригади з гарячих ділянок фронту й перекинути їх на охорону тисячокілометрового північного кордону.

Відмінність нинішньої ситуації полягає у тотальній відсутності на території Білорусі необхідного для вторгнення військового угруповання. Мізерні сили росіян та неперевірена у реальних боях і малочисельна білоруська армія не здатні прорвати глибоко ешелоновану оборону ЗСУ, які за ці роки набули колосального досвіду. Більше того, змінилася сама парадигма української реакції: тепер агресія з півночі зустріне не лише відсіч на землі, а й гарантовані превентивні та руйнівні удари безпілотними системами та ракетними комплексами по критичній економічній інфраструктурі самої Білорусі.

Втім, незважаючи на відсутність ознак формування ударних колон, військово-політичне керівництво України діє абсолютно вивірено, не дозволяючи собі розслаблятися. Серйозним індикатором зміни статусу-кво стане лише раптове і масоване перекидання на білоруські полігони десятків тисяч російських солдатів та розгортання оперативно-тактичних ракетних комплексів. До того моменту будь-які мілітарні рухи Мінська залишатимуться небезпечною, але контрольованою грою на нервах. Україна готова до будь-яких сценаріїв, а попередження з Києва пролунало більш ніж переконливо: час безкарного використання білоруського «балкона» безповоротно минув.

Мирослав Ліскович. Київ