Ігор «Варвар», заступник командира 2-го батальйону бригади Нацгвардії "Рубіж"

Офіцер Національної гвардії України з позивним «Варвар» — із тих, хто фактично не мав «довоєнного життя». Військовий ліцей, академія і вже на третьому курсі — повномасштабне вторгнення. З 2023 року у складі бригади «Рубіж» він пройшов ключові гарячі точки Донбасу, отримав бойове поранення, командував ротою, а нині обіймає посаду заступника командира батальйону. Його підрозділ працює на одному з найскладніших відтинків фронту — поблизу Добропілля.

У розмові з Укрінформом «Варвар» розповідає про війну, яка постійно змінюється, і людей, які тримають її на своїх плечах.

Від ліцею до передової: чому обрав бригаду «Рубіж»

- Ігорю, розкажи про себе до війни: звідки ти, чим займався у цивільному житті? Чи планував пов’язати життя з армією?

- Якщо чесно, цивільного в мене було небагато — фактично лише до дев’ятого класу. Я родом із невеликого селища на Полтавщині — тихе й розмірене життя, звичайна громада. Але в родині тема війни була поруч: дядьки воювали ще у 2014–2016 роках, під час АТО і ООС. Служили у серйозних структурах. Один із них залишився без руки.

Тому потяг до війська в мене з’явився ще з дитинства. Просто тоді ніхто не думав, що все переросте в настільки масштабну війну. Втім, бажання долучитися до найкращих… Для мене це завжди було про захист — країни, родини, свого дому. Це була мета номер один.

Після дев’ятого класу я вступив до військового ліцею, провчився там два роки, а далі — Академія Національної гвардії України, командно-штабний факультет. І вже на третьому курсі нас застала війна. Скажімо так, почалося все дуже «динамічно».

Вовчанськ, 24.02.22… На той момент я був командиром відділення. Близько третьої ночі збирають усіх сержантів і кажуть: мовляв, є інформація, що може початися війна, але без паніки, нікого не підіймати, хай хлопці сплять. Я спочатку подумав, що це перебільшення, просто ЗМІ розкрутили тему. Але як людина військова, вирішив діяти на власний розсуд — підняв своє відділення: «Джентльмени, збираємо найнеобхідніше, пакуємо рюкзаки, щоб у разі чого — могли певний час протриматися».

Лягаю, а вже не спиться. Аналізую ситуацію: до кордону з Росією через ліс кілометрів двадцять. І якщо вони вже щось роблять, то стягуються й сюди. Десь під ранок вирішив написати мамі повідомлення, що почалася війна, що зі мною все нормально, щоб не хвилювалася і думала про молодшого брата… Але так і не відправив — зберіг у чернетках.

Близько 4:15–4:20 — перший приліт. Потужно, буквально поруч із нашою казармою. Вона була не бетонна, а зварена з профілю, обшита — тож після першого вибуху одразу вилетіли вікна. Ми підриваємося, швидко вдягаємося. А далі нас почали просто планомірно «розбирати» артилерією та РСЗВ. База була відома — її легко знайти навіть по картах: плац, намети, смуга перешкод, тактичне містечко, а за 800 метрів — повноцінний полігон із траншеями. Очевидно, що це була заздалегідь визначена ціль, вони по-любому проводили дорозвідку.

Ми діяли за планом: взяли зброю, висунулися в бетонні укриття. Звідти нас забрали й виставили на Харківську окружну, напрямок Дергачі. Там тримали оборону – кілька взводних опорних пунктів, близько трьох місяців. Потім вивели, ще місяців вісім ми навчалися, далі — достроковий випуск, і я потрапив уже в бригаду. І от там почалася найцікавіша частина служби.

- Що стало ключовим мотивом піти воювати? І чому обрав саме бригаду «Рубіж»?

- Бо «Рубіж» – це бригада майбутнього. Я спілкувався з побратимами, які там уже служили на офіцерських посадах. Вони постійно скидали відео, як працюють на полігонах, з яким озброєнням. Деякі з них уже виконували бойові завдання на Світлодарській дузі.

І я загорівся… Зрозумів, що «Рубіж» – це рівень, що там все, як треба – сучасна зброя, підготовка, забезпечення…

Я прийняв для себе рішення, що треба рухатися по «спецназу», ну, бо взагалі не бачу себе в якихось підрозділах охорони громадського порядку чи конвойних частинах — це не моє. Навіть коли закінчиться повномасштабна війна, я планую залишатися у війську. Я з тих людей, які на полігоні стріляють з усього, що є, показують приклад особовому складу і постійно навчаються. І коли мене питають: «Ти стільки воюєш, ти що, ще не настрілявся?» — я відповідаю: «Ні». Я знайшов себе. І поки є цей потужний колектив, я буду з ним до кінця.

- Як реагували рідні, щонайперше мама, на твоє рішення?

- Як реагує будь-яка мама — переживає. Після першої ротації я почав казати їй, що сиджу глибоко в тилу, в штабі. Хоча насправді був у найгарячіших точках. Мене хотіли вбити безліч разів, по мені працювало майже все, що в них було — хіба що прямих прильотів з «Піона» чи КАБів не було, а так летіло все. Але мамі я говорив: «Все спокійно, тут не стріляють». Я взагалі рідко телефонував першим. Бо розумів: тільки-но наберу, і в цей момент почнеться обстріл. А вона почне нервувати ще більше.

Був показовий епізод під Макіївкою. Я вже тоді був командиром роти. У мене КСП (командно-спостережний пункт, - ред.) знаходився буквально за 200 метрів від позицій пі***ів — одна посадка, сто метрів до нашої піхоти і ще сто до мене. Піхота тоді була придана, не наша штатна, і мотивація в них кульгала. Ми сидимо на КСП, це звичайний бліндаж в один накат — я чудово розумію, що одне пряме влучання, і ми всі там залишаємося. У мене розгорнутий пункт управління: Starlink, ноутбук, радіостанції.

І тут приліт. Чую, як по даху нашого бліндажа хтось пробіг. Піхота не витримала і відійшла. Я усвідомлюю, що мій КСП автоматично став передньою позицією. Ми повиходили, почали їх повертати до тями, пояснювати: «Мужчини, ми ж не десь за 40 кілометрів сидимо. Я командир роти, я сиджу ось тут, біля вас. Якщо буде бій, ми теж будемо працювати!». У нас були підствольники, ми готові були накидувати прямо з КСП. Ситуацію стабілізували. А мамі я в цей час розповідав, що перебираю папери в безпечному місці. Їй так було спокійніше.

-  Ти пройшов шлях від командира взводу до заступника командира батальйону… Як це відбувалося?

- У бригаду я прийшов у 2023 році. Приблизно рік-півтора прослужив на посаді командира взводу. Спочатку виконував задачі в одному батальйоні, але мав бажання перевестися в інший, який більше спеціалізувався на штурмових діях — скажімо так, любили «двіжувати по спецназу». Спочатку вони не брали кадрових, але зорі зійшлися, і я туди потрапив.

Виконував задачі, і наприкінці ротації отримав поранення. Причому максимально безглузде — на тій ділянці взагалі нікого ніколи не «трьохсотило». Посікло ноги, бік, руки. Слава Богу, не критично, кістки залишилися цілі. Я навіть на своїх двох «циркулях» з горем пополам вийшов звідти сам. Підлікувався — і як тільки почав нормально ходити, одразу повернувся і вийшов зі своїм взводом на позиції.

А от шлях до вищих посад почався несподівано. Після виводу на ППД виникла службова необхідність: треба було перевести одного офіцера разом із чималою групою людей до іншого підрозділу. Замкомбата каже: «Хтось із вас двох взводних поїде». Я вирішив, що швидко закрию ці бюрократичні питання, передам людей і повернусь у свій бойовий колектив. Зробив усе на максимальних швидкостях. Приходжу і кажу: «Все, задача виконана, я повертаюся до своїх». А мені заступник командира батальйону відповідає: «Ні, ти залишаєшся тут. Ми побачили твою роботу».

Як я не пручався, як не сварився з вищим командуванням — рішення було остаточним. Спочатку мене поставили заступником командира роти, потім командиром роти (на цій посаді я був близько року). І тільки-но я збив залізний кістяк роти – зібрав справжніх «рексів» – як мені пропонують посаду заступника командира батальйону. Не хотів іти, але наказ є наказ.

- Що входить у твої обов'язки зараз?

- Ну, по статуту — все чітко і красиво розписано. Але реалії війни вносять свої корективи. Якщо коротко виділити головне, за що я відповідаю, то це: підготовка особового складу за різними фахами, виконавча дисципліна та безпосередньо виконання бойових поставлених задач підрозділом. Окремий і дуже важливий елемент у зоні бойових дій — це управління бронегрупою. Тобто три ключові кити: бойова робота, фахова підготовка людей та бронегрупа. А всередині цього — сотні підпунктів, які щодня треба тримати під контролем.

- Звідки взявся позивний «Варвар»?

- Історія дуже проста. Є такий бренд тактичного одягу — «Varvar Clothing». Ми тоді тільки-но прийшли в бригаду, молоді, зелені офіцери. Заходимо з моїм побратимом (на жаль, він уже на щиті) на співбесіду до ротного. Той запитує про позивні. А я про це навіть не думав. Кажу: «Мене Ігор влаштовує». Ротний відповідає: «Ну думайте».

Поки він спілкувався з іншим офіцером, я намагався щось вигадати — в голову нічого не лізе. Кажу ротному: «Давайте ви щось придумаєте». Якраз стою перед ним, а на мені футболка з великим написом «VARVAR». Він подивився на мене, на мої татуювання і каже: «Ну от, будеш Варваром. У тебе вже навіть позивний на грудях написаний». Так і приліпилося просто через футболку.

Серебрянський ліс, Кліщіївка, Макіївка: найгарячіші точки війни

- Які епізоди війни та бої запам’яталися найбільше? Де було найважче і чому?

- Кожна ротація має свою родзинку. Я починав воювати ще тоді, коли не було масового використання FPV-дронів. Ти міг йти посадкою, чути, як над тобою дзижчить «пташка», і знати: вона тебе не вб'є, вона просто коригує арту. Чуєш «вихід» — падаєш, чекаєш 5-10 секунд, щоб осколки розлетілися, і йдеш далі. Тобто ти пересувався буквально «від виходу до приходу».

Зараз тенденція змінилася. Війна стала набагато технологічнішою. Додаються БПЛА, скиди, роботи — і кожна наступна ротація йде по наростаючій складності. У нас немає «тихих» рубежів, де можна розслабитись у футболці без броні і смажити м'ясо. Коли ти стоїш на спостережному пункті, тебе прасують з усього наявного арсеналу. За кілька годин ландшафт перед тобою змінюється до невпізнання.

Тому сказати, де було фізично найважче — складно. Мабуть, фізично найважче — це постійно носити на собі броню або безкінечно копати землю Донбасу. А от морально найважче — це втрати. Коли ти був на позиції з хлопцями, і хтось гине. І потім тобі треба пояснювати батькам, як це сталося.

Я ніколи не брешу і не даю порожніх надій. Кажу як є: «Загинув. Не вийшло витягнути». Цивільним важко зрозуміти, як це — «не вийшло». Бувають такі обстріли, коли ти сам себе ледве можеш врятувати. Звичайно, ми своїх ніколи не залишаємо, ми й по 8 кілометрів на собі поранених носили. Але найгірше — це коли батьки на емоціях питають: «Чому ти там не загинув, а мій син загинув?». І я не маю відповіді. Не всі розуміють природу війни і долі.

Мене, наприклад, «затрьохсотило» там, де взагалі ніколи не прилітало. Ми йшли траншеєю з дистанцією у півтора метра. Прилітає два ВОГи — я їх усі приймаю на себе. Того, хто йшов переді мною, і того, хто йшов позаду — навіть не подряпало. А мені посікло все. Це просто доля.

- А по напрямках: де тебе вже життя поносило за ці роки?

- Починали з Харківського напрямку — тримали рубіж, ловили прильоти ФАБів і РСЗВ з Бєлгорода. Пам'ятаю, якось вночі з побратимом чергували під навісом. Раптом серед ночі ніби сонце сходить. Дивимося — а на нас падає вогняна хмара. Мабуть, ППО збило ракету зі «Смерча», і величезна болванка впала буквально за пару дворів від нас, і дивом не здетонувала.

Потім був Серебрянський ліс — там був повний хардкор. Далі Кліщіївка, де я думав, що стану «двохсотим» стовідсотково. Ми тільки прийшли на позиції мінятися, як чуємо гул техніки. Прямо на нас, на наш одинокий ДОТ посеред поля, виїжджає колона з 6-7 одиниць: танки, БМП з десантом. Нам просто неймовірно пощастило, що ці дол***оби підірвалися на своїх же протитанкових мінах. Перший танк став за 300 метрів. У нас було два гранатомети «Форт-600», і ми на адреналіні гатили з них так, ніби це був наш останній бій. Нормально їх тоді розібрали.

Потім Макіївка, Удачне під Покровськом, Лозова-Надія... Зараз стоїмо на Добропільському напрямку. Не був хіба що на Запорізькому.

- Яка обстановка на Добропіллі? З якими основними викликами стикаєтеся?

- Там противник помирає регулярно і в промислових масштабах. Бригада робить для цього максимум. Але найскладніше — це те, що вони діють як бронелобі барани. Їм сказали йти — вони йдуть. Є місця, де прориті протитанкові рови і залишено вузькі проходи. У радіусі 150-200 метрів там усе засипано їхніми жмурами, спаленими мотоциклами і квадроциклами. Їм по цимбалах — вони йдуть прямо по своїх.

Я питав одного полоненого, який відразу здався: «Ти ж бачив, що там робиться. Чого йшов?». А він відповідає: «При мені мого товариша обнулили свої ж за те, що він отримав поранення і спробував повернутися. Якби я не пішов, мене б хлопнули».

Але помилкою буде вважати, що ми воюємо з дурнями. Технологічно вони теж розвиваються. Якби це було стадо дикунів, війна б давно закінчилася. Вони мають величезний ресурс живої сили. Бувають дні — особливо в туман чи дощ, коли наші дрони працюють гірше — вони намагаються протиснути максимальну кількість піхоти. За одну таку ніч на ділянці фронту в кілометр-півтора ми можемо перебити 22-25 пі***ів. Вони йдуть групами по 6-8 чоловік, як зомбі. Якби у нас було стільки ж людей, воювати було б значно легше.

Проти ми теж «сипемо» нормально, робимо точкові контрнаступи. Як тільки виявляємо противника – туди летять усі засоби. Навіть якщо ми не можемо там закріпитися, то не дамо там закріпитися нікому.

- Багатьох брав у полон?..

- Буває… Коли окупант потрапляє до нас, зрозуміло, йому одразу треба зробити кілька фізичних зауважень, щоб до нього дійшло, що він незаконно зі зброєю перетнув кордон і хотів мене вбити. Але без дикунства чи якогось жорсткого насилля, як це роблять вони. Це професійна робота, а не садизм.

Спілкуючись з полоненими, я бачу контингент: когось мали посадити, хтось вийшов достроково, зеки, маргінали. Вони просто підчищають країну від соціально небезпечних елементів. Звичайно, є винятки — наприклад, ті ж хлопці з РДК, громадяни РФ, які є абсолютно безбашенними воїнами і допомагають нам. Але в масі своїй російська армія зараз — це збірник тих, кого державі не шкода пустити на фарш. Нам, звісно, від цього зовсім не легше, але будемо перемелювати їх далі.

Пухнасті антистреси та бойова дисципліна: фронт зсередини

- Як виглядає побут підрозділу на війні? Наскільки справедливе твердження, що “війна — це теж життя”?

- В армії є багато позитивних моментів, не все так похмуро, як іноді розганяють у соцмережах чи ЗМІ. У нас молоде управління, своєрідна родина. Ми постійно жартуємо, підколюємо одне одного. Коли виходимо на відтяжку для відновлення, можемо зібратися всією бандою і грати в мережеві ігри по типу «Squad».

Спорт для мене — святе. Я все життя тренувався, виступав на змаганнях з єдиноборств. Навіть на передовій знайшов пару гантелей і гриф — цього вистачає, щоб розім’яти спину й ноги після втоми від броні. Спочатку займався я, потім підтягнувся ще побратим, і так потроху люди долучаються. Звичайно, коли йдуть жорсткі бої, не до спорту — тільки робота 24/7.

Є в нас і пухнасті «антистреси». До штабу прибилася кішка, недавно народила кошенят. Хлопці-розвідники, зокрема наш боєць на псевдо «Форест», зробили їй круту лежанку, трусяться над нею. Є і собака, якого ми вигодували. Це все дуже розряджає атмосферу.

Також не можу не сказати про наших командирів — це реально топ. Люди, які пройшли все: і Крим, і Рим, і ті самі мідні труби. Це не про «теорію» і не про свіжих випускників кафедр, які пороху не нюхали — це про тих, хто знає війну зсередини. Вони строгі, інколи жорсткі — але завжди по справедливості. І що найважливіше — вони не просто командують, вони поруч. Підкажуть, підтримають, прикриють, коли треба. І ти розумієш: за такими можна йти.

Я на собі знаю, що таке підтримка. Ми якось витягували дуже важкого «трьохсотого». Йшли через суцільні руїни, розбиті бетонні траншеї, арматуру. Спека, ми виснажені після тижня на позиціях, несемо його на жорстких ношах, які неможливо взяти зручно. 300-й починає втрачати свідомість, треба прискорюватись. Сили на нулі. І тут я чую в рації голос комбата: «Давайте, хлопці, бачимо вас! Нормально йдете, молодці, так тримати!». Я тоді ще подумав, переступаючи через колючий дріт: «Як ми нормально йдемо, якщо це просто пиз***...». Але сам факт, що командир не відриває очей від стріму, веде тебе і підбадьорює — дає колосальний ресурс.

- Як усе це може завершитися, на твою думку? За столом переговорів чи тільки на полі бою?

- Будь-яка війна закінчується перемовинами, якщо тільки одна нація повністю не стирає іншу в нуль. Я не вірю балакаючим головам в інтернеті, усяким «тік-токерам» чи експертам, які під лірикою розказують, що війна закінчиться завтра.

Фронт говорить зовсім інше. Противник не відмовляється від своїх планів. Вони хочуть Покровськ, хочуть зайти в Добропілля. Вони пруть вперед і постійно вдосконалюють свої технології. Я не бачу в них жодного бажання закінчувати цю війну.

Але й у нас немає наміру їх пускати. Якщо ми розслабимось, вони пройдуть далі, і завтра ці виродки будуть у моїй рідній Полтавській області. Мені цього не треба.

- Як війна змінила тебе — уявлення про життя, дружбу, страх, любов?

- Змінила кардинально. Було багато ситуацій, коли я розумів: от зараз точно кінець. І це прочищає мізки. Я почав жити тут і зараз.

У мене з дитинства була мрія завести собаку породи стаффордширський тер’єр. Я все відкладав. А потім подумав: скільки того життя? Я постійно виїжджаю на задачі і не знаю, коли моя лінія обірветься. Пішов і взяв собаку. Назвав Найтом. Це кардинально змінило мій відпочинок. Тепер, коли я на ППД, я не шукаю шумних компаній — війна мене виснажила морально, рожевих окулярів давно немає. Я беру Найта, воду — і ми йдемо в ліс. Проходимо по 15-20 кілометрів. Без навушників, у повній тиші. Я його сам виховав, він розуміє мене з півслова. Комбат якось сміявся: «Тобі не набридли ті ліси і посадки на фронті?». А я там реально відпочиваю.

Щодо страху і задач — у мене старий принцип, якому мене навчили в бригаді: «На задачу не просись, від задачі не відмовляйся». І тоді все буде гладко. Я бачив хлопців, які дуже рвалися в бій, випрошували виходи — і саме вони поверталися на щиті. Війна не про героїзм — вона про витривалість і холодну голову. Я обрав цей шлях і буду йти ним до кінця. Поки в мене є люди на передньому краї, за яких я відповідаю, я залишатимусь із ними.

- А дружба?..

З початком війни половина тих, хто був "друзями", просто відсіялася або втекла. Справжній друг завжди буде один. У мене був такий друг, але він, на жаль, загинув. Офіційно він безвісти зниклий, бо на війні це такий термін: коли прилітає прямий постріл з СПГ, і люди можуть витягнути лише пару кінцівок, або коли від людини після влучання залишається тільки голова і бронежилет... Рідні ще вірять, що він живий чи в полоні, але я військова людина і розумію реалії. Це дуже важко.

Решта мого кола — це бойовий колектив. З цими джентльменами я готовий іти на будь-який «двіж», я їм довіряю на мільйон відсотків і знаю, що вони мене не кинуть. Є ще кілька цивільних товаришів. Один з них — успішний бізнесмен. Він чесно мені зізнався: «Мені страшно воювати, я там користі не принесу. Але я буду допомагати фінансово». Коли нам потрібен був пікап — він просто пішов, купив і передав нам. Відкриваємо збір — він збирає весь свій офіс і закриває потреби. Оце я поважаю: людина об'єктивно оцінює свої сили і робить максимум там, де може.

- Що залишилося від “довоєнного тебе” — звички, мрії, хобі?

- Спорт. До війни я важив 96 кілограмів чистих м'язів, без краплі жиру. Зараз форму тримати важче, але я стараюся. Собака теж була великою мрією — тепер він зі мною. А суперглобальних мрій немає — є тільки "хотілки". Головна мрія, з розряду фантастики — щоб усі втрачені пацани воскресли. А з реального — закінчити війну, щоб хлопці виконали бойову задачу і живі-здорові повернулися до сімей.

- Дай коротку відповідь: російський солдат — це…

- Це пі***. Який повинен або повернутися назад до себе в «обєзьяннік» і далі жерти багнюку з лопати, або здохнути у нас в полях Донбасу, Запоріжжя, Сум чи Харкова. Іншого варіанту немає.

- Що б ти порадив цивільним, які вагаються — йти чи не йти до Сил оборони? Де шукати вакансії в «Рубіж»?

- Не треба боятися, треба просто проаналізувати свої навички і те, що ти можеш.  Якщо ти крутий айтішник — тебе заберуть з руками і ногами, такі посади є в кожному батальйоні, бо зараз війна дронів і технологій. Якщо ти водій фури, ремонтник, зв’язківець — долучайся.

Кухар — це взагалі крута тема. У нас кухарі на відтяжці готують котлети, смажать картоплю, все це вакуумують, і піхотинцю дроном скидають на позицію. Він відкриває — і їсть нормальну гарячу їжу, а не сухпайок. Як сказав один офіцер з нашого батальйону: «Людині потрібна вода, їжа, покурити і чути свого командира — і вона виконає тобі всі задачі».

У нас є представники в ТЦК. Людина пройшла ВЛК, заходить — ми з нею спілкуємось. Питаємо, куди хоче. Робимо туди відношення і забираємо в нашу бригаду. Програма контракту 18-24 роки теж працює на всі 100%. Був у нас хлопчина — зовсім молодий, виглядає як дитина, але з такими, вибачте, "яйцями", що дай Боже кожному. На задачу залітав першим, справжній воїн.

Тому якщо хтось хоче до нас потрапити — пишіть на офіційні сторінки в соцмережах. Найкраще писати в Instagram нашого батальйону "Vanguard" (Вангард) — там швидко відповідають і допомагають з оформленням. Або заходьте на офіційний сайт бригади, там є всі контактні номери та чат. Ми людину заберемо, одягнемо, взуємо, навчимо і покажемо як воювати.

Мирослав Ліскович. Київ

Фото: Юлія Овсяннікова