Стратегія м’ясорубки та високоточний скальпель: як ЗСУ ламають весняний наступ Кремля

РФ втрачає понад 1500 солдатів за добу заради тактичних ілюзій, тоді як українські війська перехоплюють ініціативу

Що відбувається, коли імперська машина, яка звикла до масових піхотних валів, стикається з мережево-центричною війною та високоточними технологіями? Навесні 2026 року лінія фронту в Україні стала не просто місцем бойових зіткнень, а гігантською лабораторією виснаження. Останні тижні березня принесли парадоксальну, на перший погляд, картину: на тлі анонсованого російського наступу Сили оборони України не лише успішно тримають удар, але й системно контратакують, звільняючи території на півдні та сході.

Офіційні зведення Генерального штабу фіксують безпрецедентні цифри втрат окупантів – 1610, 1520, 1710 осіб за добу. Де і як розгортаються найзапекліші бої? Чому тактика малих груп стала ключем до успіху, і чи дійсно Кремль спалює свої стратегічні резерви заради медійної картинки? Аналізуємо ситуацію на фронті разом із провідними військовими експертами, препаруючи реальність без зайвих емоцій.

СИНЕРГІЯ ТЕХНОЛОГІЙ ТА ТАКТИКИ: АНАТОМІЯ УКРАЇНСЬКИХ КОНТРАТАК

Протягом останнього часу інформаційний простір рясніє повідомленнями про успішні контратакувальні дії Збройних сил України. Деякі західні та вітчизняні аналітики поспішили заявити, що українська армія нібито перейняла «тактику ворога», роблячи ставку на малі піхотні групи. Проте такий погляд є вкрай поверхневим і грішить історичною амнезією.

Насправді концепція використання малих, автономних та мобільних підрозділів не є ноу-хау російських окупаційних військ. Її коріння сягає тактики німецьких штурмових підрозділів (Sturmtruppen) часів Першої світової війни, японської піхоти в джунглях під час Другої світової, а також методів ведення асиметричної війни у В’єтнамі, Афганістані чи Іраку. В умовах сучасного поля бою, де панує тотальна прозорість завдяки розвідувальним дронам, а скупчення техніки чи великих з’єднань миттєво стає мішенню для високоточної артилерії, саме невеликі гнучкі групи є єдиним дієвим інструментом.

Однак різниця між діями росіян та українців полягає у філософії застосування. Якщо ворог використовує малі групи як одноразовий біологічний ресурс для виявлення вогневих точок (метод «м'ясного конвеєра»), то Сили оборони України інтегрують їх у складну технологічну екосистему, де кожен крок штурмовика координується з повітря, а вогнева підтримка забезпечується роями FPV-дронів та автоматизованими системами управління боєм.

Військовий оглядач групи «Інформаційний спротив» Олександр Коваленко зазначає, що українські сили перейшли до системних контратак ще наприкінці січня, і зараз ми бачимо результати цієї планомірної роботи: «Сили оборони України перейшли до системних і, що важливо, результативних контратак, які фактично тривають із 29 січня. [...] Сьогодні основні контратакувальні дії розгортаються на Південнодонецькому напрямку. Йдеться про Степногірську локацію, Гуляйпільський напрямок, район річки Гайчул, а також міжріччя Вовча–Ворона. [...] Загалом із кінця січня завдяки цим діям було звільнено понад 440 км² української території. Зокрема, значна частина раніше окупованих районів Дніпропетровщини вже повернута під контроль України».

За словами експерта, українські війська не просто відтісняють ворога, а перерізають життєво важливі логістичні артерії окупантів, зокрема в районі річки Янчул, з виходом на трасу Темирівка – Новоселівка. Коваленко категорично відкидає тезу про сліпе копіювання ворожої тактики: «Російська армія також намагається діяти малими тактичними групами, але робить це вкрай неефективно – по суті, використовуючи їх як витратний ресурс. [...] Українські підрозділи діють інакше. Так, використовуються також невеликі штурмові групи, але їхня роль чітко визначена: виявлення та ураження позицій противника, після чого відбувається зачистка й закріплення. Ключову роль тут відіграє синергія – насамперед підтримка FPV-дронів і безпілотних систем, які забезпечують точність, координацію та зменшення втрат серед особового складу».

Керівник безпекових програм Центру глобалістики «Стратегія ХХІ» Павло Лакійчук підкреслює, що несподіваність наших контрударів стала головним фактором успіху, адже ворог готувався зовсім до іншого сценарію – до нашого повного виснаження: «Саме на неспроможність виснаженої української армії до активної оборони робили ставку путінські генерали – маючи подавляючу перевагу в силах максимально розтягнути фронт. При цьому сторона, яка має перевагу, матиме можливість концентруватись на напрямках головних ударів, а той, хто обороняється, не зможе згрупувати на критичних ділянках, виснажуючись на «латанні дірок» в обороні. Тактика «трішкіного кафтану». Те, що ЗСУ змогли приховано не просто накопичити сили, а й створити боєздатні тактичні групи, стало для них несподіванкою. Так було і з ліквідацією Добропільського виступу і Куп’янського прориву. Несподіваними стали і контрудари на Олександрівському і Лиманському напрямках».

МАТЕМАТИКА ВИСНАЖЕННЯ: 50 ТИСЯЧ НА МІСЯЦЬ ЯК СТРАТЕГІЧНИЙ ІМПЕРАТИВ

Тенденція до стрімкого зростання втрат серед окупантів стала візитною карткою березня 2026 року. Показники у понад півтори тисячі ліквідованих росіян за добу викликають логічне запитання: чи є це наслідком свідомої стратегії Сил оборони України? Нещодавно очільник Міноборони Михайло Федоров озвучив амбітну мету – вийти на показник у 50 тисяч ліквідованих окупантів щомісяця. Враховуючи поточну динаміку, ця цифра вже не здається недосяжною.

Щоб зрозуміти логіку цієї стратегії, варто звернутися до сухої математики мобілізаційного потенціалу РФ. Російська репресивна машина здатна рекрутувати, екіпірувати (на базовому рівні) та відправити на фронт близько 30 тисяч осіб щомісяця. Відповідно, будь-яка цифра втрат, що перевищує цей показник, означає неминучу деградацію ворожого угруповання.

Павло Лакійчук пояснює цей механізм так: «Росіянам зараз треба вирішити двоєдину задачу – відновити боєздатність задіяних в боях частин, тобто покрити поточні втрати, і накопичити резерви для створення переваги. Відповідно, задача СОУ – знищувати більше орків щодня, ніж може поставити в стрій російська мобілізаційна машина. Зараз це приблизно 30 тисяч на місяць. Якщо ми будемо «двохсотити» не 50, а хоча б 35-40 тисяч окупантів щомісячно – задача буде виконана. 50 тисяч – це максимальна планка поставлена командуванням».

Олександр Коваленко підтримує цю тезу, нагадуючи, що подібні показники вже фіксувалися раніше. Експерт вважає, що вихід на рубіж у 50 тисяч знищених ворогів є абсолютно реалістичним, посилаючись на досвід кінця 2024 року, коли за місяць було ліквідовано понад 48 тисяч окупантів. Хоча обставини на фронті змінюються, сам прецедент доводить технічну та операційну можливість досягнення таких результатів.

Прискорити цей процес можна лише одним шляхом: масштабуванням технологічної переваги. Йдеться про насичення фронту високоточними артилерійськими боєприпасами, розширення виробництва вітчизняних ударних дронів та впровадження систем зі штучним інтелектом для автоматичного розпізнавання і знищення цілей. У цій парадигмі кожен російський солдат перетворюється на математичну змінну в рівнянні, яке ЗСУ вирішують щодня.

Єдиним фактором, що може врятувати Кремль від цього «штопора втрат», на думку Павла Лакійчука, є екстрене залучення зовнішніх або прихованих ресурсів. Експерт попереджає, що Путіну для перекриття «мобілізаційної ями» потрібне одноразове вливання близько 50-60 тисяч багнетів: «Отримати її Путін може «купивши» відповідну кількість «готового гарматного м’яса» у того ж Ким Чен Ина. Альтернатива – білоруська армія, за неї Лукашенку можна не платити, просто «віджати» і вперед… За цими рухами Кремля варто стежити особливо ретельно. Це можуть бути його «карти в рукаві» на літо».

ФАЛЬСТАРТ КАМПАНІЇ: АГОНІЯ ЗИМИ ЧИ ПОЧАТОК ВЕСНЯНОГО НАСТУПУ?

Попри катастрофічні втрати, російське командування не полишає спроб прорвати українську оборону. Ближче до кінця березня активізувалися бої на півночі Донеччини, Харківщині та Луганщині. Яскравим прикладом стала нещодавня масштабна атака на Лиман та селище Борова, яку росіяни готували півтора місяця. Залучивши півтори тисячі піхотинців та майже три десятки одиниць бронетехніки, ворог зіткнувся із жорсткою відсіччю 3-го армійського корпусу. Результат виявився показовим: близько 300 ліквідованих окупантів, знищена половина техніки і жодного просування.

Ця ситуація викликає дискусію серед експертів: чи є ці атаки початком анонсованої весняно-літньої кампанії РФ, чи це лише передсмертні судоми їхнього провального зимового наступу?

Павло Лакійчук схиляється до другого варіанта, вважаючи, що ми бачимо не початок нового наступу, а «агонію» попереднього: «Багато колег, у нас і на Заході, говорять про те, що відбувається на фронті – це початок весняно-літнього наступу росіян. Я з таким трактуванням не згоден. Стратегічна операція – це складна комбінація послідовних битв, ударів, переміщень військ та ресурсів, об’єднаних єдиним задумом. Є одна особливість, яка свідчить, що «операція пішла не за планом»: коли вона стопориться на тому чи іншому етапі, в топку бою доводиться раз за разом кидати людські та матеріальні ресурси, призначені для виконання наступних етапів операції – таймінг збивається, ресурси тануть. Зрештою може наступити момент, коли начебто перша задача виконана, треба переходити до наступного етапу… а ресурсів, достатніх для його реалізації вже немає, «стерлись». Так стало і з цією «осінньо-зимовою кампанією» росіян: задум був фланговими ударами охопити основні сили оборони України на донецькому напрямку, розгромити їх і розвивати успіх далі. Але для того, щоб ті «стрілочки» замкнули оточення треба було прорвати оборону СОУ на Лиманському напрямку і, головне, ліквідувати вузол спротиву на півдні, на Покровсько-Мирноградській ділянці. Ось тут зуби русня й зламала – за п’ять місяців задача захопити Покровськ з Мирноградом, вийти у фланг обороні України не виконана. Але на неї покладено все, що мало б забезпечити розгром всього українського війська на північному заході Донбасу… реалізувати задум операції тими силами, що залишились, неможливо».

Експерт резюмує характер нинішніх дій ворога як спробу бодай якось покращити позиції перед реальною літньою кампанією: «Тому поточну ситуацію на фронті я б охарактеризував не як початок весняного наступу росіян, а як агонію їх «зимової кампанії» – усвідомлюючи неспроможність наявними силами досягти стратегічних цілей операції, противник намагається максимально раціонально використати ті ресурси, що залишилися, для формування зручних вихідних позицій для можливої наступної операції. Одночасно накопичуючи ресурси для подальшого наступу».

Натомість Олександр Коваленко розглядає поточні події саме як перший, хоч і вкрай невдалий, етап весняно-літньої кампанії 2026 року. Він наголошує, що ворог розпочав наступ із відверто невигідних позицій, що є наслідком суто політичних наказів, а не військової доцільності. Росіянам було б логічніше перейти в оборону та перегрупуватися, але Кремль вимагає результатів тут і зараз.

Коваленко виокремлює два ключові пріоритети для окупантів: Запорізький та Слов’янсько-Краматорський напрямки. Всі інші (Лиманський, Куп’янський тощо) виконують функцію відвертання уваги. Проте ціна, яку росіяни платять за мінімальні здобутки, просто шокує. Експерт наводить нищівну статистику перших днів активної фази (17-19 березня):

• 17 березня: 286 штурмів, 1710 втрат, просування на ~8 км² (понад 200 осіб за кожен квадратний кілометр).

• 18 березня: 235 штурмів, 1520 втрат, просування на ~1,6 км² (майже 950 осіб за квадратний кілометр).

• 19 березня: 201 штурм, 1610 втрат, просування на ~2 км² (близько 800 осіб за кілометр).

У своїх підрахунках Коваленко констатує, що за перші 96 годин наступальної кампанії ворог втратив понад 6 тисяч осіб заради контролю над жалюгідними 12 квадратними кілометрами: «Фактично в ці дні противник втрачав рівень батальйону за кожен кілометр території, де йому вдавалося хоча б частково закріпитися. І тут важливо розуміти, про які саме «здобутки» йдеться. Це не ключові висоти, не транспортні вузли і не рубежі, які відкривають оперативні перспективи. У більшості випадків це об’єкти виключно тактичного значення – лісосмуги, окремі поля, невеликі села або навіть залишки забудови».

Запорізький плацдарм для росіян поступово набуває ознак катастрофи, адже саме там вони зазнають критичних втрат без жодного результату. Складнішою залишається ситуація на сході, зокрема на колишньому Сіверському напрямку, який нині трансформувався у східний фланг Слов’янсько-Краматорського плацдарму. Саме тут Силам оборони доводиться докладати титанічних зусиль для стримування тактичних просувань противника.

***

Аналізуючи поточну ситуацію на фронті, можна констатувати парадоксальний, але закономірний факт: російська воєнна машина, розпочавши весняну кампанію за політичним інерційним сценарієм, потрапила у власну пастку. Намагаючись конвертувати масу в кілометри, окупанти зіткнулися з українською концепцією розумної оборони та точкових контратак. Іронія долі полягає в тому, що «друга армія світу» нині змушена розмінювати повноцінний батальйон живих людей на кілька сотень метрів випаленої лісосмуги, яка не має жодного стратегічного значення.

Сили оборони України успішно нав'язують ворогу математику тотального виснаження. Концепція знищення 50 тисяч окупантів щомісяця – це не просто гучне гасло, а цілком досяжна військова мета, підкріплена інноваційною тактикою малих груп та безпрецедентною технологізацією поля бою. Водночас попереду ще надзвичайно важкі місяці. Здатність України остаточно помножити на нуль плани агресора залежатиме не лише від майстерності військового командування на оперативному рівні, а й від ефективності воєнно-політичного керівництва у забезпеченні армії необхідними технологічними та матеріальними ресурсами для досягнення стратегічного перелому.

Мирослав Ліскович. Київ