Валентина зі 121 бригади ТрО: Працюємо на пушці!

У розрахунку гармати вона - єдина жінка, але ніколи не відчуває себе слабшою за хлопців

Валентина служить на бойовій посаді у 121 окремій бригаді ТрО ЗСУ – в підрозділі зенітно-ракетно-артилерійського взводу в розрахунку гармати. В армії вона з 2018 року: починала служити ще під час АТО/ООС, виконувала завдання на сході та півдні країни, нині – на Запорізькому напрямку. За цей час у її житті були і поранення чоловіка, і перерва через шпиталі, й повернення до строю. Вона говорить про службу без прикрас – про втому, страх, втрати. І водночас – про рівність у підрозділі, підтримку побратимів та родину, заради якої й виконує свою бойову роботу.

ПОСТАВИЛА ЧОЛОВІКА НА НОГИ І ПОВЕРНУЛАСЯ У ВІЙСЬКО

На запитання щодо служби Валентина одразу з посмішкою відповідає:

- Працюємо на пушці! Це гармата С-60. Тобто у мене безпосередньо бойова посада. У розрахунку нас п’ятеро.

Вона розповідає, що служить із 2018 року, спершу – в 57 бригаді, ще в період АТО/ООС. Виконувала завдання на Донеччині, Луганщині. Згодом, вже в складі 121 бригади, була й на Херсонщині. Зараз підрозділ працює на Запорізькому напрямку.

- Прийшла в армію добровільно. У мене чоловік служив. У 2022 році він отримав поранення, я звільнилася, сім місяців безперервно були по госпіталях, поставила його на ноги – і повернулася назад, – говорить військовослужбовиця.

Валентина каже, що до війська працювала на підприємстві, виховувала дітей. Має доньку 12 років і маленького сина. Рішення піти служити пояснює і родинною традицією – багато родичів у війську, – і власною позицією.

- Досвіду спершу не було. Поїхала в навчальний центр, там обирали фах. Я отримала відношення на стрільця – і весь цей час працюю по цій спеціальності, – розповіла Валентина.

Щодо своєї нинішньої роботи вона пояснює, що розрахунок гармати працює за координатами, які отримує від пункту управління: відпрацьовують по цілях і вже потім дізнаються про результати. Каже, що уражень ворожих позицій було багато – і на Херсонщині, й на Запорізькому напрямку.

- Наразі ми більше працюємо як ППО. Для наземних цілей у тому місці, де ми зараз, ця гармата менш доцільна, а як протиповітряна – ефективна, – каже військова.

Валентина зазначає, що облік результатів ведеться, але без публічних деталей. За її словами, головне – не “засічки”, а виконане завдання і те, що ціль не долетіла:

- Ми постійно на позиції. Обстріли регулярні. Якщо працюємо як ППО – це означає, що весь час чергуємо і чекаємо цілі.

У розрахунку п’ятеро людей, і кожен виконує свою роботу. Один отримує та вводить координати, наводить, інші працюють із механікою – обертання, підйом, заряджання, після пострілу – підготовка до наступного. Щодо хвилювання під час бойової роботи Валентина говорить, що це вже в минулому:

- Зараз уже все відпрацьовано. Але перший раз, коли сіла за установку, адреналін був шалений. Там педаль – натискаю, і гармата працює.

Вона пояснює, що робота в районі виконання завдань інтенсивна – обстріли не вщухають:

- Якщо на початку повномасштабного вторгнення поява дронів була чимось новим, то тепер це масове явище. Те, що раніше було поодиноким, зараз – сотнями. Тактика ворога змінюється, техніка змінюється. Ми теж десь вчимося новому, а десь адаптуємося.

СТРАХ ПОТРІБЕН, ЩОБ ВИЖИТИ

На запитання про страх відповідає прямо: він є і він потрібен, оскільки все ж допомагає міркувати тверезо і зберегти своє життя.

- Звісно, буває страшно. Це постійна загроза життю. Літає все – і «шахеди», і «ланцети», й інше. Я думаю, безстрашних немає. Зрештою, у нас задача – залишитися живими, при цьому вразивши ворога, – каже Валентина.

Але найбільш важкою емоцією називає не страх, а моменти втрат побратимів:

- Тяжко переживати втрати. Бо це вже рідні люди – можна так сказати. Ми весь цей час пліч-о-пліч, разом на позиціях. І коли когось втрачаєш – це дуже тяжко, хоча й розумієш, що мусиш іти далі.

Військова говорить, що іншого механізму немає: біль залишається, але служба триває. Переживати складні моменти допомагає особистий тил – велику підтримку, каже Валентина, відчуває від родини:

- Чоловік, батьки мої ­– з дітьми. Донька розуміє, що і як. Дзвонять, переживають, підтримують.

Говорячи про родину, жінка додає, що військових загалом надихають моменти, пов'язані з дітьми, – прикладом, коли отримують дитячі листівки й малюнки, які передають у посилках зі шкіл:

- Дуже приємно, коли приходять сердечка, листи, малюнки. Бережемо, фотографуємо на згадку. Дитячі ручки – це класно. Такі речі мають значення. Їх зберігають, фотографують. Це прості знаки підтримки, але вони нагадують, заради кого і заради чого все.

НА СЛУЖБІ ВСІ РІВНІ, АЛЕ ЩОСЬ ВАЖКЕ ПІДНЯТИ ДОПОМОЖУТЬ БЕЗ ЗАЙВИХ РОЗМОВ

Щодо того, чи складно виконувати бойову роботу саме як жінці, відповідає, що всі в підрозділі рівні.

- Ми вчимося одне в одного, хлопці мені багато допомагають. Я одна жінка в підрозділі, але вони ніколи не підкреслюють, що я слабша, немає такого, що до мене особливе ставлення, – зазначає Валентина.

Але все ж додає, що коли йдеться про фізично важкі речі, допомога є:

- Є моменти, в яких фізично чоловікам легше – це факт, і тут не посперечаєшся. Якщо треба щось важке підняти, прикладом, звісно, допоможуть, без зайвих розмов.

Але тут же уточнює, що саме на бойовій посаді завжди хотіла бути, тож складнощі не лякали з самого початку:

- Я завжди з хлопцями була. Ще в попередній бригаді – постійно на ВОПах сиділа з ними. У мене ніколи такого відчуття про себе не було, що «дівчинка, принцеса». Я ще з дев’ятого класу думала про армію.

При цьому Валентина зазначає, що у бажанні виконувати бойову роботу в неї ніколи не було додаткової романтизації чи потреби щось доводити – це просто її внутрішній вибір і характер.

МОТИВАЦІЯ – ПОБРАТИМИ Й РОДИНА

Окремо говоримо все ж про те, чи є нюанси, які треба враховувати жінкам, які планують долучитися до лав ЗСУ.

- Чесно, навіть не знаю, що тут можна порадити. Якщо людина вмотивована і вирішила йти до війська – я не бачу в цьому проблем. Ключове – це внутрішня готовність. Якщо є мотивація й розуміння, навіщо ти це робиш, то інші нюанси відходять на другий план, – відповідає Валентина.

Але водночас додає, що варто бути готовими до того, що одним зі складних етапів буде базова загальновійськова підготовка:

- Так, БЗВП – важко фізично. Є нормативи, їх треба здати. Але це треба пройти, взяти необхідні навички. А коли вже потрапляєш у підрозділ, стає простіше – ти розумієш, де ти, з ким і що маєш робити.

Говорячи про свій армійський колектив – побратимів, Валентина підкреслює, що надійні люди поруч – найбільша цінність у службі й водночас найбільша потреба:

- У нас немає кращих чи гірших, немає своїх чи чужих, немає тих, хто важливіший і тих, хто десь збоку. Ми всі рівні й кожен на своєму місці. Кожен робить свою роботу і кожен цінний. Наша бригада пройшла дуже важливі напрямки. Було все: втрати, біль, виснаження, були злети, були падіння, було всього. І зараз хочу сказати кожному, хто ще чекає, хто думає, хто відкладає рішення – час приймати його свідомо. Нам потрібні люди і на тилові посади, і на бойові. Не чекайте, поки за вас вирішать, зробіть свій вибір самостійно.

На запитання про те, що тішить і мотивує, військовослужбовиця відповідає, що найбільше надихають побратими і рідні:

- Дуже підтримує братерство. І родина, яку треба захищати. Свій дім, свою землю, своїх дітей – от це головне.

Мирослава Липа, Кропивницький

Фото авторки та з особистого архіву Валентини