Тринадцятий рік російсько-української війни: як штучний інтелект змінює архітектуру глобальних воєн

У новому відліку протистояння шлях і швидкість руху до перемоги вимірюються швидкістю технологічних змін та АІ

Тринадцять років тому Росія розпочала агресію проти України. За цей час ми побачили еволюцію війни від «зелених чоловічків» і гібридних сценаріїв до повномасштабного зіткнення армій, індустріальної мобілізації, ракетного терору і тотальної дронізації фронту. Але за ці роки змінилася не лише інтенсивність боїв. Змінилася сама природа війни. Технології перестали бути допоміжним інструментом. Вони стали структурним фактором, який визначає архітектуру конфлікту. І передусім це стосується штучного інтелекту.

Один зі свіжих аналітичних звітів провідної американської дослідницької структури присвячений тому, як штучний інтелект змінить чотири ключові протистояння у війнах майбутнього. Йдеться не про «розумні приціли» чи автономні дрони як окремі інновації, а про зміну економіки війни, логіки управління, співвідношення маскування і виявлення та балансу між кібератакою і кіберзахистом.

Якщо уважно придивитися, значна частина цих процесів уже проявилася в Україні. Саме тому тринадцятий рік війни став точкою біфуркації входу у нову епоху війни. Масової, автономної, гіпершвидкої та інформаційно перенасиченої. Давайте подивимося як це вже дуже скоро трансформується на полі бою у пяти головних доменах: земля, вода, повітря, космос та кіберпростір.

ПОВЕРНЕННЯ МАСИ: КІЛЬКІСТЬ ЗНОВУ МАЄ ЗНАЧЕННЯ

Після завершення Холодної війни західна військова думка будувалася на припущенні про технологічну перевагу. Західна військова думка робила ставку на якість. Логіка була простою: технологічна перевага компенсує чисельність. Тому кошти вкладувались у надзвичайно дорогі, високоточні, багатофункціональні платформи. Винищувачі п’ятого покоління, високоточні ракети, складні системи ППО, гарно озброєні та укомплектовані сили спецоперацій. Якість мала компенсувати кількість.

Штучний інтелект та реалії в російсько-українській війні перевернули цю формулу. У звіті підкреслюється: розвиток автономності й алгоритмічного управління радикально знижує вартість ефективної бойової одиниці. Якщо раніше створення боєздатної платформи вимагало мільярдних інвестицій, то тепер значну частину функцій (наприклад, навігацію, розпізнавання цілей, корекцію маршруту) може забезпечити програмний код, який масштабується значно дешевше, ніж залізо.

Автономні системи, дрони, роботизовані платформи з алгоритмічним управлінням різко знижують вартість входу. Вони не обов’язково мають бути ідеальними. Вони мають бути достатніми і масовими. Рій недорогих безпілотників може стати ефективнішою відповіддю на складну й дорогу систему противника, ніж одиничний високотехнологічний комплекс. Це змінює економіку конфлікту. Навіть якщо частина цих систем буде знищена, загальний ефект може залишатися позитивним. Вартість обміну (cost exchange ratio) стає ключовим параметром.

Український досвід це підтверджує. Масове виробництво FPV-дронів, адаптація цивільних компонентів, швидка модернізація програмного забезпечення створило новий тип масовості. Це вже не лише мобілізація солдатів у класичному сенсі, а мобілізація алгоритмів і виробничих ліній.

Маса повертається. Але це інша маса. Масовість більше не означає примітивність. Вона означає розподілений інтелект. Цифрова, мережево інтегрована, частково автономна маса. Для держав, які звикли спиратися на обмежені елітні сили та складні дорогі системи, це стратегічний виклик. Якщо економіка війни змінюється, то й оборонна промисловість має змінитися. Потрібна не лише технологічна перевага, а й здатність швидко масштабувати виробництво автономних систем.

ГОНКА ІЛЮЗІЙ: БАЧИТИ, АЛЕ Й ЗАПЛУТУВАТИ

Другий зсув стосується протистояння між виявленням і маскуванням. АІ різко підвищує можливості спостереження. Об’єднання даних із супутників, дронів, радарів, сенсорів у режимі реального часу дозволяє створювати практично безперервну картину поля бою. Алгоритми здатні знаходити аномалії, виявляти рух, прогнозувати наміри.

Але ті самі технології можна використати і для створення ілюзій. Алгоритми можуть генерувати хибні цілі, симулювати активність, маскувати справжні сигнатури, перевантажувати систему противника потоками інформаційного шуму. Виникає те, що можна назвати “машинами туману війни”.

Це такі цифрові системи, які не просто приховують, а активно конструюють реальність для супротивника. І якщо раніше маскування було переважно фізичним (камуфляж, димові завіси, хибні позиції)  то тепер він стає алгоритмічним. Противнику можна нав’язати картину світу, яка не відповідає реальності. Це означає, що майбутні війни перетворюються на змагання моделей даних. Хто краще обробляє інформацію, хто швидше адаптує алгоритми, хто ефективніше фільтрує шум.

У такій гонці не існує остаточної перемоги. Вона залежить від середовища, від типу конфлікту, від здатності сторони не лише бачити більше, а й ефективніше плутати. Український досвід знову показовий. Протистояння дронів і систем радіоелектронної боротьби, постійна адаптація алгоритмів наведення, використання хибних позицій і цифрових пасток стають елементами нової війни сенсорів і обману.

Майбутні конфлікти дедалі більше нагадуватимуть боротьбу алгоритмів. Перемагатиме не той, хто має більше камер і радарів, а той, хто швидше оперуватиме моделлю даних. До речі, саме у цьому напрямку рухається американська компанія Palantir, яка перебирає функцію основної цифрово-аналітичної платформи американської армії.

КОМАНДУВАННЯ МАЙБУТНЬОГО: МІЖ ЦЕНТРОМ І ПОЛЕМ

Третій зсув це питання управління. Існує поширене припущення, що штучний інтелект неминуче приведе або до повної централізації (коли штаб у реальному часі контролює кожну одиницю) або до повної автономії на тактичному рівні. Проте аналітики наголошують: жодна з крайнощів не є оптимальною. Насправді ні те, ні інше не стане оптимальною моделлю і несе загрози.

Алгоритми можуть обробляти величезні масиви даних у штабах, допомагаючи ухвалювати стратегічні рішення. Водночас автономні системи на тактичному рівні здатні діяти самостійно, скорочуючи час реакції. Але швидкість обробки не усуває фундаментального обмеження неповноти інформації. Обмеженням стає не швидкість обробки інформації, а її повнота. Центр може не бачити деталей тактичної ситуації, а підрозділ на місці не розуміти стратегічного контексту.

Тому зберігає актуальність принцип “командного управління”. Це коли вищий рівень визначає мету і рамки, а нижчий має автономію у способах її досягнення. І таким чином замінює не командира, а інструментарій прийняття рішень. Тож гарнож новиною є те, що АІ не ліквідовує потребу в людському рішенні, а змінює співвідношення між контролем і автономією. Організаційна трансформація стає ключовою. Технології самі по собі не гарантують переваги, а лише забезпечують здатність інтегрувати їх у структури прийняття рішень.

Армії, які не перебудують процеси управління, ризикують втратити перевагу навіть за наявності сучасних систем. Для України це особливо актуально. В умовах постійної адаптації до противника гнучкість і швидкість зворотного зв’язку стають критичними. Алгоритми можуть допомогти, але вони не замінять культуру ініціативи й довіри.

КІБЕРПРОСТІР: ШАНС ДЛЯ ЗАХИСТУ

Четвертий зсув – це кіберпростір. Кіберпростір довгий час вважався доменом, де нападник має структурну перевагу. Логіка проста: достатньо знайти одну вразливість, щоб паралізувати складну систему. Захисник же змушений закривати тисячі потенційних точок входу. Ця асиметрія десятиліттями формувала уявлення про кіберсферу як про територію постійного ризику. Штучний інтелект змінив архітектуру цієї асиметрії.

Аналітики звертають увагу на три ключові слабкості кіберзахисту: масштаб, швидкість реакції та залежність від людського ресурсу. Сучасні мережі настільки складні, що люди фізично не можуть постійно моніторити всі процеси. Атаки відбуваються за секунди, а іноді автоматично, без прямої участі людини (ми про це вже писали).

Алгоритми АІ здатні постійно сканувати мережі в режимі реального часу, виявляти аномалії на основі поведінкових моделей, а не лише відомих сигнатур, автоматично ізолювати підозрілі сегменти, пропонувати або навіть застосовувати патчі, адаптуватися до нових типів атак без прямого втручання оператора.

Фактично йдеться про перехід від реактивної оборони до проактивної та адаптивної. Якщо класична кібербезпека це спроба закрити виявлені проломи, то система з елементами АІ може прогнозувати, де пролом імовірний, ще до його експлуатації.

Проте це лише одна сторона. Інша та, що нападник також використовує АІ для автоматизації фішинговихкампаній, генерації шкідливого коду, пошук вразливостей за допомогою машинного навчання. Тож кіберпростір стає середовищем змагання автономних систем, де швидкість алгоритму визначає результат.

Саме тут постає принципове питання: чи здатен АІ структурно змістити баланс на користь оборони? У довгостроковій перспективі це можливо з кількох причин.

По-перше, захисник має перевагу в доступі до власної інфраструктури. Алгоритм, інтегрований у внутрішні процеси, має більше даних для навчання, ніж атакуюча сторона.

По-друге, захист масштабується краще, ніж атака, якщо автоматизація працює ефективно. Один правильно налаштований алгоритм може захищати тисячі вузлів одночасно.

По-третє, інтеграція кіберзахисту з фізичною інфраструктурою створює новий рівень стійкості. Наприклад, автоматичне переключення енергетичних мереж, ізоляція сегментів зв’язку, автономні резервні системи.

Україна вже кілька років живе в умовах постійної кіберагресії, де майже щодня відбуваються атаки на енергетику, державні реєстри, банки, медіаінфраструктуру. У таких умовах кіберпростір перестає бути «п’ятим доменом» поряд із сушею, морем, повітрям і космосом. Він стає базовим шаром, який підтримує функціонування всіх інших.

Втім, є й інший вимір. Зростання ролі ШІ в кіберзахисті означає збільшення залежності від програмного забезпечення, хмарних сервісів, обчислювальних потужностей. Тобто зростає критичність цифрової інфраструктури. А отже, її привабливість як цілі. Крім того, алгоритмічні системи можуть помилятися. Хибне спрацювання, автоматичне блокування критичних сервісів, некоректна інтерпретація поведінкових даних може створювати ризики не менші, ніж сама атака. Кібероборона майбутнього потребуватиме не лише технологічної досконалості, а й складної системи контролю, аудиту й відповідальності.

Глобально це означає новий етап гонки озброєнь. Держави мають інвестувати не лише в ракети й дрони, а й у центри обробки даних, у власні моделі штучного інтелекту, у захищені хмарні архітектури. Кіберстійкість стає елементом стратегічного стримування. Якщо країна демонструє здатність витримати масовану кібератаку без паралічу інфраструктури, це вже фактор безпеки. У цьому сенсі АІ може вперше за довгий час створити можливість для реваншу «оборони.» Проте ключовим буде не сама технологія, а її організація.

Кіберзахист із використанням АІ вимагає інтеграції держави і приватного сектору, швидкого обміну інформацією про інциденти, постійного оновлення алгоритмів, інвестицій у власні дослідницькі можливості. Інакше навіть найсучасніша система залишиться набором інструментів без стратегічного ефекту.

Тринадцятий рік війни показує: кіберпростір став повноцінним бойовим доменом, де від стійкості цифрової інфраструктури залежить функціонування енергетики, логістики, фінансів, військового управління. І якщо у ХХ столітті війни вигравалися завдяки контролю над територією, то у ХХІ столітті дедалі більше значення мають контроль над потоками даних і стійкість мереж.

РОСІЙСЬКО-УКРАЇНСЬКА ВІЙНА ЯК ТВОРЕЦЬ МАЙБУТНЬОЇ ВІЙСЬКОВОЇ АРХІТЕКТУРИ

Відлік тринадцятого року війни змушує дивитися не лише назад, а й уперед. Війна в Україні стала полігоном не лише для артилерії, безпілотників чи кіберпростору, а є лабораторією майбутньої воєнної архітектури. Світові армії уважно аналізують досвід масового застосування дронів, швидкої адаптації програмного забезпечення, інтеграції комерційних технологій у військові системи. І от якими є перші висновки:

• знижується бар’єр входу. Держави з меншими ресурсами можуть створювати ефективні автономні системи, якщо мають доступ до технологій і виробничої бази.

• пришвидшується цикл прийняття рішень. Алгоритми скорочують час від виявлення до ураження.

• розмивається межа між військовим і цивільним сектором. Багато компонентів автономних систем – комерційні. Приватні компанії стають стратегічними гравцями.

• організаційна здатність адаптуватися стає важливішою за номінальну кількість техніки.

Майбутні війни не обов’язково будуть схожими на нинішню. Але вони точно будуть масовими, мережевими і алгоритмічними де в основі буде масове не дороге виробництво, управління на АІ, кіберзахист, повноцінна інтеграція людини і машини. Для України гарною новиною є та, що ми вже всередині цієї трансформації. Поганою: Росія, Китай та їхні союзники по вісі зла – так само в цьому процесі трансформації.

І зараз питання лише в тому, хто швидше перебудує військову систему та включить його у повсякденну бойову діяльність, поєднавши масу і алгоритми, централізовану стратегію і тактичну автономію, кібератаку і кіберзахист – Україна з союзниками чи ворог?

Тож тринадцятий рік війни відкриває новий відлік протистояння, де шлях і швидкість руху до перемоги вимірюються швидкістю технологічних змін та АІ.

Віктор Таран, експерт з оборонних та військово-технічних інновацій, спеціалізується на безпілотниках та кібербезпеці