Абу-Дабі-2: як експерти оцінили другий раунд переговорів

Стратегія Путіна — затягнути процес на кілька років, вигадуючи все нові нездійсненні умови

Протягом 4–5 лютого 2026 року в Абу-Дабі делегації намагалися намацати контури майбутнього перемир’я, проте реальність виявилася значно прозаїчнішою за очікування оптимістів. Головним і, мабуть, єдиним відчутним результатом зустрічі став масштабний обмін полоненими — перший у 2026 році. Попри відсутність преси та обмеженість офіційних пресрелізів, склад учасників та риторика сторін після завершення раунду дозволяють зробити глибокі висновки про те, куди насправді рухається «дипломатія Трампа» і чи готова Росія до чогось більшого, ніж чергова імітація процесу під акомпанемент ракетних обстрілів українського тилу.

ВІД ГУМАНІТАРНОГО ТРЕКУ ДО «ПАПЕРОВОГО» ПРИПИНЕННЯ ВОГНЮ

Отже, головним досягненням цих двох днів став обмін 157 на 157 військовополонених, серед яких — семеро цивільних, що перебували в неволі з початку повномасштабного вторгнення. Спеціальний посланець президента США Стів Віткофф назвав переговори «продуктивними та детальними». За його словами, сторони змогли досягнути певного прогресу у ключових питаннях, хоча він і застеріг від надмірної ейфорії: «Хоча ще багато роботи попереду, такі кроки демонструють, що стійка дипломатична взаємодія дає відчутні результати та просуває зусилля щодо припинення війни в Україні», — зазначив Віткофф.

Проте експертне середовище закликає не плутати гуманітарні успіхи з політичними проривами. Експерт-міжнародник Максим Ялі вважає, що досягнутий результат є межею можливого на цей момент. «Обмін полоненими — це максимальний результат, який можливо було досягнути на сьогодні, враховуючи розбіжності позицій сторін щодо виводу українських військ з Донбасу. На позицію України в цьому питанні впливає не лише недовіра до РФ, яка не здатна в коротко- та середньостроковій перспективі захопити ці території, але й відсутність домовленостей зі Сполученими Штатами щодо гарантій безпеки Україні», — констатує Ялі. Він також додає, що війна триватиме далі, попри втрати, а реальні перемовини тільки-но почалися, оскільки «існує вкрай багато питань, що потребують узгодження поміж двома сторонами окрім територіальних».

Своєю чергою, військово-політичний експерт Віктор Таран звертає увагу на те, що зустріч в Абу-Дабі — це радше «канал зв’язку», ніж повноцінна мирна конференція. На його думку, «поки що єдиними реальним результатами переговорів в Абу-Дабі стали домовленості між Росією та Україною щодо обміну військовополоненими. І це насправді дуже багато. З іншого боку, а чого можна було очікувати від військово-технічних консультацій? Щодо вирішення великих політичних питань то на них не варто очікувати. Україна не хоче поступатися територією, не хоче скорочувати армію і хоче щоб війська НАТО виступали в ролі миротворців. У росіян принципово інша позиція». Таран також підкреслює, що доки немає стратегічного результату на землі або економічного краху однієї зі сторін, серйозний діалог малоймовірний: «Ця війна ще мінімум до кінця року».

Логіка технічного раунду, за словами політолога Ігоря Рейтеровичa, полягає в опрацюванні механізмів, які знадобляться «колись потім». Він зазначає, що переговори зосереджуються на питаннях так званого третього порядку. «Йдеться про моніторинг, можливе припинення вогню, розведення військ та пов’язані з цим механізми. Усе це важливо і необхідно, але варто чітко розуміти пріоритети. На першому місці має бути припинення вогню. На другому — визначення лінії розмежування. І лише після цього можна говорити про всі інші аспекти», — пояснює політолог. За словами Рейтеровича, в Абу-Дабі обговорювали технічні деталі: як виглядатиме розведення військ та які інструменти контролю можуть бути задіяні. «Коли — і якщо — буде ухвалене політичне рішення щодо лінії розмежування, усе це можна буде досить швидко імплементувати на практиці», — резюмує він.

УЛЬТИМАТУМИ КРЕМЛЯ ТА «САЛЯМІ-ДИПЛОМАТІЯ» ПУТІНА

Поки українська сторона наголошує на безпекових гарантіях, Росія продовжує грати у свою улюблену гру — поєднання цинічного оптимізму з неприхованими ультиматумами. Спецпредставник російського диктатора Дмитрієв заявив про «позитивний рух уперед» і водночас виставив ЄС та Британію «шкідниками», які заважають діалогу Москви та Вашингтона. Проте за лаштунками цієї риторики ховається вимога міжнародного визнання окупованого Донбасу територією РФ.

Публіцист Віталій Портніков вважає таку стратегію Кремля свідомим затягуванням часу. На його думку, якщо під час перемовин відбувається обмін полоненими, це свідчить про відсутність реальних політичних намірів у Путіна. «Як і раніше, він підмінює відсутність справжнього політичного процесу гуманітарним треком. Звісно, сторони можуть обговорювати деталі, пов’язані з перемир’ям. Але варто згадати так званий «дух Анкориджа», коли Дональд Трамп, по суті, відмовився від концепції «спочатку перемир’я — потім мирний процес» на користь путінської формули: мирні переговори можуть тривати паралельно з війною», — зазначає Портніков.

Він звертає особливу увагу на вимогу міжнародного визнання анексії Донбасу, що є критично небезпечним прецедентом. «Одна справа — домовлятися про фактичний контроль Росії над певною територією, і зовсім інша — погодитися з міжнародним визнанням анексії. Але саме цього прагне Росія. Якщо Сполучені Штати та країни НАТО визнають, що Донецька і Луганська області України є суб’єктами Російської Федерації, це відкриє шлях до застосування тактики «салямі» не лише щодо України, а й щодо інших сусідів Росії. Анексія територій із подальшою вимогою їхнього визнання стане прецедентом», — попереджає оглядач. На думку Портнікова, стратегія Путіна — затягувати процес аж до 2029 року, вигадуючи все нові нездійсненні умови: «Оскільки Кремль прекрасно розуміє, що на такі вимоги ніхто не погодиться або принаймні погодяться далеко не всі, це дозволяє спокійно затягувати переговори, імітуючи процес».

Цю думку поділяє і директор платформи New Geopolitics Research Network Михайло Самусь. Він наголошує, що російські вимоги фактично є вимогою капітуляції, а дії ворога на фронті красномовніші за будь-які слова в Абу-Дабі. «Я б не називав цей процес мирними переговорами. Йдеться радше про консультації з окремих питань. Так, тем для обговорення багато, але ми добре знаємо головну вимогу Росії — і вона залишається незмінною. Фактично це вимога капітуляції України», — переконаний Самусь. Він акцентує на тому, що Росія готує весняно-літню кампанію, накопичуючи резерви на Краматорсько-Слов’янському та Запорізькому напрямках. «За таких умов говорити про швидке завершення війни або про серйозний мирний процес, на мою думку, поки що надто рано», — констатує експерт.

Українська влада в особі Володимира Зеленського тримає жорстку лінію. Президент чітко дав зрозуміти: жодного визнання окупації не буде. Він назвав вимоги щодо всього Донбасу безглуздими, зазначивши, що для завоювання сходу росіянам знадобиться ще 800 тисяч трупів і щонайменше два роки часу, яких у них немає. Зеленський підкреслив: «Наша українська позиція дуже чітка: війну треба завершувати реально. Саме Росія повинна бути готова до цього. І також партнери мають бути готовими забезпечити це своїми реальними гарантіями — гарантіями безпеки, своїм реальним тиском на агресора». Водночас президент зазначив, що готовність України до заморожування війни на лінії фронту — це вже велика поступка.

ЕКОНОМІЧНІ ПРЯНИКИ ТА ЯДЕРНИЙ БАТІГ

Роль США у цьому раунді виглядає найбільш багатошаровою. З одного боку, Трамп хоче швидкої перемоги («угоди століття»), з іншого — держсекретар Марко Рубіо тверезо оцінює ситуацію: «Прогрес, ймовірно, не буде помітним, поки ми дійсно не досягнемо прориву. Наша мета — залишатися відданими цьому».

Політичний експерт Ілля Котов вважає, що США намагаються застосувати економічний інструментарій, щоб збити пиху з Кремля. «Мені здається, США намагаються запропонувати Кремлю можливість повернення РФ у певні економічні відносини. Це передусім інтерес самої Росії, оскільки її економічна ситуація надзвичайно складна. США в межах економічного аспекту переговорів пропонують можливість поступового пом’якшення санкцій і часткового повернення до торгівельних відносин. І тут, скоріше, не Росія щось “продає”, навпаки, саме їй слід було б просити про такі можливості, оскільки подальше посилення санкцій може остаточно добити економіку», — аналізує Котов. Він вважає, що Вашингтон створює умови, за яких Росія відмовилася б від «завищених вимог» в обмін на виживання власної економіки.

Проте за економічними пропозиціями стоїть і глобальний безпековий контекст. Віталій Портніков нагадує про завершення дії російсько-американської угоди про ядерні озброєння. «Фактично Росія, Сполучені Штати і Китай входять у фазу нової ядерної конкуренції. Для Росії це означає потребу знайти конкретні мільярди доларів на модернізацію і розширення ядерного арсеналу — ресурсів, яких у неї сьогодні об’єктивно бракує. Натомість Сполучені Штати мають для цього фінансові можливості. І Трамп може виходити з припущення, що в таких умовах Путін буде зацікавлений у порозумінні з Вашингтоном», — зазначає Портніков, водночас сумніваючись у раціональності російського диктатора.

Перспектива перенесення переговорів до США, про яку згадував Зеленський, може стати індикатором реального наближення до компромісу. Ігор Рейтерович пояснює: «Для Трампа логічно приймати переговори у себе вдома лише у випадку, якщо він може продемонструвати серйозний результат. Якщо буде оголошено, що зустріч справді відбудеться у США, це означатиме, що у фокусі опиняться саме ключові питання — передусім територіальні. Хоча коректніше говорити не про «території», а про лінію розмежування: де і як вона проходитиме. Саме тут можливе реальне наближення до певних рішень».

Проте наразі Росія намагається використати будь-який привід, як-от замах на генерала Алексєєва, щоб затягнути час або зірвати процес. Рейтерович вважає, що формула Кремля — «давайте подумаємо кілька тижнів, а там подивимося» — спрямована на очікування кінця холодного сезону. «Це дає Кремлю можливість тягнути час. Не виключено, що цей період пов’язаний із завершенням холодного сезону, після якого стане очевидно: Росія не досягла тих результатів, на які розраховувала. Принаймні один із її так званих козирів тоді зникне, і доведеться думати вже в зовсім іншій логіці», — резюмує політолог.

***

Другий раунд в Абу-Дабі залишив після себе стійке відчуття дежавю: гуманітарні перемоги на тлі політичного залізобетону. Росія продовжує мацати «червоні лінії» Вашингтона, висуваючи абсурдні вимоги про міжнародне визнання анексії, тоді як Україна наполягає на реальних, а не паперових гарантіях безпеки.

Головним підсумком зустрічі є не стільки обмін полоненими, скільки остаточне оформлення переговорного процесу як «технічного марафону». Сторони готові обговорювати, як розводити війська, але не готові домовитися, де проляже ця лінія. Для України важливо, що підтримка партнерів залишається стабільною, а США починають задіювати економічні важелі впливу. Однак, як показує аналіз, швидкого завершення війни чекати не варто. На нас чекає виснажливий дипломатичний процес, успіх якого залежатиме не лише від майстерності переговорників в ОАЕ чи США, а передусім від міцності нашої оборони на фронті. Тож мир у 2026 році все ще залишається рівнянням з багатьма невідомими...

Мирослав Ліскович. Київ