«Морфін», сержант 3-ї ОШБр

Сержант 3-ї окремої штурмової бригади на позивний «Морфін» долучився до Сил оборони України добровільно в перші дні повномасштабного вторгнення РФ. У цивільному житті він працював у сфері продажів і навчався маркетингу, а з 2022 року воював на Київщині, Запорізькому, Донецькому та Харківському напрямках. В інтерв’ю Укрінформу боєць розповідає про свій шлях у війську, роль сержанта на війні, трансформацію бойових дій та виклики, з якими сьогодні стикається українська армія.

Позивний «Морфін»: як цивільний став солдатом

- Розкажіть про себе: звідки ви родом, ким були в цивільному житті, яким для вас був ранок 24 лютого 2022 року. І окремо – історія позивного: звідки він узявся?

- Мене звати Михайло. Родом я з Волині, хоча вже тривалий час проживаю в Києві. У цивільному житті працював менеджером із продажу – спершу в охоронному холдингу, згодом в агентстві нерухомості. Паралельно навчався і продовжую навчатися на заочній формі в Міжрегіональній академії управління персоналом за спеціальністю «маркетинг та рекламна діяльність».

Ранок 24 лютого 2022 року був абсолютно неординарним. Я прокинувся від дзвінка дівчини – на той момент ми ще жили окремо – вона сказала: «Прокидайся, почалася війна». До кінця усвідомити почуте було складно, все відбувалося ніби на автопілоті. Я поїхав до неї, ми поговорили. Це були дуже емоційні, навіть сентиментальні моменти. Я озвучив своє чітке бажання долучитися до Сил оборони. Вона ж разом із батьками вирушила в південно-західний регіон України.

Що стосується позивного «Морфін» – я присвоїв його собі сам. З дитинства мене переслідувала алгофобія, тобто страх болю. З часом це переросло у внутрішній виклик – необхідність дивитися своєму страху в очі і йти йому назустріч. Морфін – це потужний знеболювальний засіб, відкритий ще в 1804 році, який широко застосовується у військовій медицині. Для мене цей позивний став символом боротьби зі страхом, прийняття болю і руху вперед, незважаючи ні на що.

- Як почався ваш військовий шлях?

- На той момент мені було 19 років. Рішення я прийняв свідомо й добровільно. Я прагнув потрапити саме до азовського руху, хотів бути серед найкращих. До того ж у підрозділі вже були мої знайомі, тож я мав певне уявлення про принципи цього руху.

Втім, мою кандидатуру двічі відхиляли через відсутність бойового досвіду. Але після тижня наполегливих і, відверто кажучи, дещо нав’язливих спроб я все ж отримав повідомлення з пропозицією прибути з речами на точку збору. Того ж дня мене розподілили до другого батальйону ССО «Азов Київ» під командуванням друга з позивним «Сліп». Уже за кілька днів підрозділ вирушив на виконання бойових завдань у населених пунктах Горенка та Мощун.

- На яких напрямках довелося воювати? Де було найскладніше і яке завдання вважаєте найважчим за час служби?

- Кожен напрямок був складним по-своєму. Я брав участь у бойових діях на Київському, Гуляйпільському (Запорізькому), Бахмутському та Харківському напрямках. Найважчими для мене стали перші бої у складі зведеної «групи ентузіастів». Поруч тоді були справді легендарні постаті – «Дацик», нинішній командир другого штурмового батальйону, друг «Север», один із співзасновників руху Only Wars, а також «Хрест», «Терор», «Мирон» та багато інших гідних воїнів. Це був серйозний іспит як фізичний, так і психологічний.

Особливо складним для мене став Гуляйпільський напрямок. Хоча на той момент його могли вважати відносно «лайтовим», але для мене це був період становлення. Тоді війна була менш технологічною, ніж зараз і при цьому ми мали вкрай обмежені ресурси: низький рівень забезпечення, слабку комунікацію, нестачу вогневої підтримки, розвідувальних даних... Усе це серйозно ускладнювало планування, управління боєм. Ми трималися на тому, що самі називали «вивозити на характері».

Ми були мотивовані, але це був зовсім не той рівень підготовки, злагодження й готовності до виконання завдань, який з’явився у нас пізніше – під час Бахмутської чи Авдіївської кампаній. Саме цей період став для мене переломним, сформував як воїна.

Той, хто тримає підрозділ у бою і поза ним

- Як би ви пояснили цивільній людині: хто такий сержант на війні і за що він реально, а не на папері, відповідає?

- Наш підрозділ загалом відомий системним підходом до процесів і чіткими алгоритмами роботи. Ми намагаємося максимально привести роль сержанта до його реальних функціональних обов’язків – не формальних, а тих, що справді працюють. Вони закріплені у наших внутрішніх статутах, які, по суті, продовжують традиції й доктрину славетного «Азову» ще часів школи Коновальця. Ця школа існує й нині та залишається фундаментом у підготовці як бійців, так і сержантського складу.

Якщо коротко, сержант на війні – це безкомпромісний лідер і постійний ініціатор. Він відповідає не лише за ухвалення рішень, а й за їхню реалізацію – як на полі бою, так і в повсякденному житті підрозділу. Це відповідальність за підготовку кожного конкретного бійця, за його готовність виконувати завдання.

Якщо пояснювати цивільною мовою і в алегоріях сучасного життя, то сержант – це водночас персональний і сімейний психолог, коуч з особистісного та професійного розвитку, фітнес-тренер і навіть дієтолог. Твій ментальний, фізичний і духовний стан – це зона відповідальності сержанта. Він часто замінює і батька, і матір, і брата, і друга. Це людина, яка постійно поруч і тримає підрозділ у тонусі.

- Які рішення сержанту доводиться ухвалювати самостійно, без наказу? Наскільки це впливає на результат бою і виживання підрозділу?

- Тут потрібно розуміти загальну ієрархію, вертикаль управління. Перший, базовий рівень сержантського корпусу – це командир відділення або командир групи. Сержант цього рівня самостійно ухвалює рішення в організації роботи такого «організму», як відділення, група або розрахунок. Він персонально розподіляє зони відповідальності, визначає місце кожного бійця в бойовому порядку, сектори спостереження тощо. Усе це – не за шаблоном, а з урахуванням конкретної ситуації.

Ключову роль у виживанні та ефективності підрозділу відіграє здатність сержанта в критичних, стресових умовах раціонально розподіляти наявні ресурси й об’єднувати людей у єдиний, злагоджений механізм. Основне – бути беззаперечним авторитетом і прикладом для підлеглих, здобувати та утримувати цей статус власними діями.

- Що для вас є сутністю сержантського лідерства? Які речі в цій ролі неможливо прописати в статутах або навчити на курсах?

- Кредо сержантського корпусу: «Слідуй за мною, роби як я». Саме в цьому – вся філософія. Лідерські якості та готовність брати на себе відповідальність за рішення, зберігаючи холодну голову на межі людських можливостей.

Це неможливо просто «викласти» на курсах чи відпрацювати на полігоні, це риси, які формуються з дитинства, у процесі становлення особистості. Часто помилку допускають ще на етапі відбору кандидатів у сержанти, неправильно розставляючи пріоритети. Зазвичай на перше місце ставлять високий рівень бойового досвіду, очікуючи, що людина зможе передати його підлеглим. Але це вже другий етап.

Фундаментом є саме наявність лідерських якостей. А професійні знання, навички управління, тактична грамотність – це те, що можна й потрібно нарощувати згодом: на курсах, під час служби, через самопідготовку. Лідерство ж – це база, кістяк, на який усе інше лише нашаровується. І цього неможливо навчити, якщо цього немає всередині.

- А чим сучасний український сержант відрізняється від російського?

- Насправді відмінностей дуже багато, і вони принципові. Уся російська військова доктрина побудована на пострадянських, навіть на радянських засадах. Там основа – це жорсткий авторитаризм, пригнічення, приниження особового складу й максимально нелюдське ставлення. Боєць там розглядається не як особистість, а виключно як ресурс, який можна використати й списати.

У нашому підрозділі зовсім інші засади. На першому місці – мотивація, ідеологічна підготовка, спільні цінності, те, що нас об’єднує. У нас немає поділу на касти чи «недоторканних». Ми керуємося кредо Primus inter pares – «перший серед рівних». Сержант у цій системі – не каральний орган і не наглядач, а лідер, який веде за собою і відповідає за людей.

- Як на фронті працює взаємодія сержантів і офіцерів? Чи трапляється, що сержант бере на себе більше, ніж дозволяє ієрархія?

- Ієрархія – це надзвичайно важлива складова військової справи. Без чіткої вертикалі управління армія просто не може функціонувати. Водночас саме взаємодія сержанта й офіцера є запорукою якісного планування та управління боєм.

Зазвичай це симбіоз: у офіцера – системні знання, ширше бачення обстановки, відповідальність за прийняття остаточного рішення; у сержанта – практичний досвід, безпосередній контакт з особовим складом і розуміння реального стану справ «на землі». Остаточне рішення завжди залишається за офіцером, ключове слово – за ним. Але думка сержанта є важливим і часто вирішальним фактором.

Ієрархія – це як єдиний організм: не може, умовно кажучи, шия почати діяти всупереч голові. Кожен має свою функцію і свою зону відповідальності. Саме в цьому балансі й полягає ефективність.

- А чи буває так, що бачення офіцера і сержанта щодо того чи іншого питання різняться? Або сержант розуміє помилковість наказу офіцера, що це може призвести до втрат особового складу. Як це вирішується?

- У нас не буває так, що на посаду командира взводу приходить номінальний офіцер «по паперах». Процес відбору зовсім інший: доки ти не доведеш свій професіоналізм, не здобудеш авторитет серед особового складу й не покажеш відповідний набір якостей, ти просто не станеш на цю посаду.

Тому всі наші командири взводів – це кваліфіковані офіцери, і проблем такого типу в нас фактично не виникає. Але якщо вже трапляється ситуація, коли бачення ведення бойових дій чи тактичне рішення офіцера і сержанта певною мірою розходяться, то сержант діє відповідно до своєї ролі. Він аргументовано пояснює, чому конкретне завдання може бути небезпечним або призвести до невиправданих втрат.

І тут працює добре відомий простий принцип: «критикуєш – пропонуй». Сержант не просто вказує на проблему, а одразу пропонує альтернативний план, інше рішення, яке дозволяє виконати завдання з меншими ризиками для особового складу. Саме так і формується здорова, професійна взаємодія всередині підрозділу.

- От ви кажете про те, що сержант – це, по суті, і фітнес-тренер, і коуч, і психолог... Як сержант працює з бійцями, які бояться, виснажені, вигоріли, але при цьому всьому залишаються на позиціях? Де межа між вимогливістю й людяністю?

- Ключове завдання сержанта – постійне спостереження за станом бійців і вміння завчасно помітити ті сигнали, які можуть призвести до страху, виснаження чи вигоряння. Це не реакція «постфактум», а постійний аналіз і профілактика.

Для подолання страху лідер насамперед формує відповідну атмосферу в підрозділі: підтримує, тримає моральний тонус і, що найважливіше, показує все власним прикладом. Сержант має чітко відчувати момент, коли бійцю потрібна психологічна підтримка, додаткова мотивація або просто відпочинок, відновлення.

Межа між вимогливістю та людяністю якраз і проходить по цій тонкій лінії аналізу. Коли сержант бачить, що боєць на межі, він ініціює допомогу. Але бувають ситуації, коли хтось недопрацьовує або намагається прикриватися станом, не викладаючись повною мірою. Завдання сержанта – розрізнити ці випадки. Це дуже тонка матерія, і без аналітичного складу мислення, без розуміння людей тут не обійтися.

- В українській армії часто говорять про брак сержантів. У чому, на вашу думку, головна причина?

- Головна причина – недопрацювання на етапі відбору кандидатів на сержантські посади. Через це страждає загальна якість сержантського корпусу. Друга проблема – небажання або неготовність перспективних бійців брати на себе відповідальність і розвиватися в цьому напрямку.

У багатьох підрозділах роль сержанта знецінюється. Їх не залучають до управління, не дають впливати на рішення, і це чудово бачить особовий склад. У результаті зникає мотивація рости й брати на себе сержантську роль.

Насправді все починається з найменшого організму – групи, відділення, рівня командира відділення. Саме тут формується сержант як лідер. Так, безпосередній вплив на нього мають командири, рівень їхньої кваліфікації та підходи до роботи з особовим складом. Але вирішальним є саме якісний, правильний підхід: відбір кандидата, його підготовка, робота з морально-психологічним станом і донесення критичної важливості ролі першого командира.

По суті, єдиний і справді перший командир для бійця – це командир відділення. Саме він безпосередньо керує особовим складом. Усі інші посади – сержант взводу, командир взводу і вище – мають уже більш адміністративний характер і керують підрозділами як організмами. А ключову роль усередині цього організму відіграє саме командир відділення. Тому посилення сержантського корпусу потрібно починати саме з цієї, першої ланки.

Війна малих груп і дронів: нова реальність фронту

- Як за час Великої війни змінилися тактика і характер бойових дій? Яку роль у цьому відіграли дрони та нові технології?

- Тактика ведення бойових дій за час Великої війни змінилася кардинально – як з нашого боку, так і з боку противника. Війна масованих механізованих штурмів із залученням великої кількості піхоти поступово трансформувалася в роботу малими групами, інфільтрацію по кілька бійців і точкові дії.

Ключову роль у цій трансформації відіграли безпілотні авіаційні комплекси та роботизовані наземні системи. Саме вони змінили швидкість, точність і економічність ураження живої сили й техніки противника. Нові технології дозволили значно зменшити ризики для особового складу та суттєво підвищити ефективність виконання бойових завдань.

- Як би ви описали нинішній стан російських військ – моральний, тактичний, організаційний? Як оцінюєте противника зараз у порівнянні з початком війни? Що змінилося, а що залишилося незмінним?

- Перше і головне: противника ніколи не можна недооцінювати. Недооцінка спотворює реальність і робить неможливими раціональні розрахунки під час планування. Це прямий шлях до помилок.

Стан російських військ неоднорідний. Серед них є як демотивовані, дезорганізовані та тактично слабкі підрозділи чи окремі бійці, так і навпаки – зухвалі, добре підготовлені, професійні військові. Противник загалом досить швидко адаптується, переорганізовується й підлаштовується під реалії цієї війни.

Водночас із початку повномасштабного вторгнення у них фактично не змінилася базова пострадянська доктрина управління особовим складом. Вона й досі ґрунтується на пригніченні, жорсткій ієрархії та поділі військовослужбовців за рангами, де людина не є цінністю, а лише ресурсом. Тому я не можу сказати, що противник повністю демотивований чи дезорганізований. Є окремі напрямки, окремі підрозділи – але загалом ворог залишається сильним. Це потрібно чітко усвідомлювати.

Ще раз наголошу: не всі там «чмобіки». Такі узагальнення знецінюють і роботу Сил оборони, і подвиг моїх побратимів, які віддали свої життя, воюючи з серйозним противником.

- Що зараз у ворога виходить найкраще?

- З мого особистого досвіду й спостережень, за весь період війни найкраще ворогу вдається швидко аналізувати обстановку та адаптуватися до нових умов. Особливо – реагувати на наші інновації.

Є багато прикладів, коли щойно з нашого боку з’являється новий підхід або технологічне рішення, противник у максимально короткі терміни вибудовує тактику протидії. Так, ці рішення часто примітивні на початковому етапі, але вони працюють.

Усі пам’ятають ті самі «мангали» чи «саркофаги» на важкоброньованій техніці. З цього багато хто сміявся, але вони таки зменшували ризик ураження. Те саме стосується сіток та інших засобів маскування.

- Чи правда, що росіяни воюють «м’ясом»? Це міф, чи реальність?

- Реальність полягає в тому, що росіяни справді не роблять акценту на збереженні особового складу. Про це свідчать численні випадки, коли бійців відправляють на завдання з мінімальним боєкомплектом або навіть без повноцінної зброї. Також це видно в циклічних штурмах на одних і тих самих ділянках, де втрати є абсолютно неспівмірними з результатом.

Водночас варто розуміти, що противник паралельно робить ставку і на технологічність. Попри те, що піхоту там не шкодують, рівень застосування технічних засобів, БПЛА, артилерії й інших інструментів у них залишається досить високим. Тобто це поєднання маси й технологій, а не щось одне.

- Чого сьогодні на фронті критично не вистачає – людей, техніки, боєприпасів, часу на підготовку?

- Критично не вистачає людей. Свідомих, вмотивованих людей, яким ми – я і мої побратими — могли б передати досвід і дати достатньо часу на підготовку. Для мене це ключове.

Питання техніки й боєприпасів – це радше проблема перших місяців повномасштабного вторгнення. Ті, хто був тоді на фронті, прекрасно пам’ятають, у яких умовах ми починали: один бронежилет на кількох бійців, інколи – один магазин у бійця і жодної гранати. І попри це ми виконували завдання на ентузіазмі, бо розуміли ціну моменту.

Зараз рівень забезпечення зовсім інший. У плані засобів ураження, техніки, вогневої підтримки й загального забезпечення ситуація цілком прийнятна, а подекуди – достатня. Але з’явилася інша проблема, яка залишається критичною, – це люди. Саме людський ресурс і його якість сьогодні є вирішальними.

Національна свідомість — єдине, що здатне по-справжньому нас об’єднати

- Чи відчуваєте ви прірву між цивільними і військовими? Як, на вашу думку, її можна зменшити після війни?

- Я б сказав, що прірва існує не між військовими та цивільними, а між свідомими й тими, хто відірваний від реальності. Серед цивільних є величезна кількість людей, які максимально залучені до підтримки Сил оборони, але з об’єктивних причин не можуть долучитися безпосередньо.

Єдине, що може нас об’єднати і зараз, і після війни, – це пробудження національної свідомості. Усвідомлення того, що на кону стоїть саме існування нашої нації. Об’єднання зусиль навколо національної ідеї, розвитку культури, формування справжнього українського ренесансу – це той фундамент, який здатен прибрати будь-які штучні розриви між людьми.

- Що на фронті найсильніше ламає людину – страх смерті, втрата побратимів чи постійне напруження? І що допомагає залишатися людиною?

- Це дуже індивідуально. Я можу говорити лише за себе, зі свого досвіду. Найбільше мене ламає втрата братів по зброї, братів по духу, а також знецінення їхнього подвигу людьми, для яких нормальними є фрази на кшталт: «Ми вас туди не відправляли», «Це не наша війна», «Воюють лише бідняки».

Що допомагає залишатися людиною? Для мене – це вміння абстрагуватися. Коли я перебуваю в постійному русі, в роботі, максимально занурений у процес, це допомагає тримати себе в тонусі й не втрачати сенс. Я постійно думаю про те, чому і заради чого я тут.

Безумовно, величезну роль відіграють близькі й рідні – ті, заради кого я стою тут. Це один із найпотужніших стимулів, який допомагає втриматися, не озлобитися й зберегти людяність.

А якщо говорити про мрію… Моя мрія дуже проста – прогулятися Маріїнським парком теплим весняним вечором. Це справді важливо для мене.

- Як війна змінила ваше сприйняття життя, дружби, любові? Чи залишилось щось від «мирного вас» – хобі, звички, мрії?

- Війна кардинально змінила моє сприйняття життя. Вона відкрила очі на справжню цінність кожного моменту. Багато речей, які раніше здавалися серйозними проблемами, тепер виглядають просто смішними.

Зовсім по-іншому відчувається цінність вірності – тим людям, для яких ти є опорою, своїм ідеям і переконанням. Дуже сильним для мене стало усвідомлення того, що межі людських можливостей значно ширші, ніж здається. Те, що раніше я бачив лише в мотиваційних фільмах, стало частиною реальності.

Я також чітко побачив різницю між справді близькими людьми й ситуативними союзниками – це абсолютно різні речі.

Від «мирного мене» залишилося чимало. Я все ще, напевно, залишаюся сентиментальним і педантичним. Залишилася пристрасть до фізичного розвитку й постійне прагнення пізнання нового. Я займався спортом із дитинства, і сьогодні це один із найкращих інструментів абстрагуватися, тримати себе в тонусі – як фізично, так і ментально.

- Якщо уявити, що це інтерв’ю прочитають через багато років: яку головну річ про цю війну ви хотіли б, щоб люди зрозуміли? І що для вас особисто буде справедливим завершенням цієї війни?

- Історія циклічна. І стагнація національної свідомості не залишає нації шансів на виживання. Це головне, що мають усвідомити наші нащадки.

А щодо справедливого завершення цієї війни... Втрата близьких мені людей унаслідок неспровокованої агресії окупанта не має нічого спільного зі справедливістю. Тому для мене справедливого фіналу просто не існує.

Мирослав Ліскович. Київ