Гроші є. Миру нема. Час уже грає проти ворога
Чи став тиждень вирішальним? Став. Але не через 90 виділених мільярдів. Європа в особі канцлера Мерца визначилась: ми з Україною проти Росії
Новин про «мирні переговори» так багато, заголовки такі крикливі, що годі й старатися виділити з них головні. Тим більше, за достовірність більшості цих начебто повідомлень в наш інтернет-час ніхто не поручиться. Тож доводиться констатувати очевидне власними словами на основі власних висновків.
- Ніякої угоди про мир «до Різдва» не буде. Прогнозований дедлайн був 19 грудня – і ми його минули. Ті, хто воюють, продовжують воювати. Посередники – йдуть на різдвяні канікули. Це святе. Мінімум до середини січня марно чогось чекати.
- Основний пункт розбіжностей – територіальний. Україна не віддасть Краматорсько-Слов’янську агломерацію, чверть території Донбасу без бою. Це неможливо, з якого боку не подивись – з воєнного, юридичного, суспільного. Це й була б така собі «мініатюризована капітуляція». Україна на таке не піде.
- Росія ще думає, що вона переможе. ЗСУ і партнери України доводять їй, що це ілюзія. Аргументи наводяться потужні – далекобійні «санкції», опір, який не слабшає, економіка, несфальсифікована історія, зрештою. Ворог впирається
- Час, можливо, ще не грає на Україну повною мірою, але він точно вже не грає на Росію. Розраховувати на зміни в цьому на користь рашизму – займатися самообманом.
Переговори в Берліні, схоже, підсвітили важливу деталь: надто складно конструкція «мирної угоди» вимальовується. Тут варто згадати «інженерську мудрість»: чим більше в механізмі усіляких «детальок», тим менше шансів, що він працюватиме. Вранці в понеділок з’явилася новина про п’ять якихось документів у рамках угоди. Цікаво, а чи є там відповідь на очевидне питання: хто буде здійснювати загальне управління в межах заявленої «демілітаризованої зони»? За чиїми законами житимуть люди, громадяни України, які залишаться в ній? Досі про це на офіційному рівні не було сказано жодного слова. І це ще одна відмінність, яка не дозволяє порівнювати цю пропозицію з демілітаризованою зоною між двома Кореями по 38-й паралелі – в ній мирного населення з 1953 року не залишилось і немає досі.
Насправді, демілітаризована зона на Корейському півострові – це вузька (4 км обабіч демаркаційної лінії) і довга (близько 250 км) смуга ламаної конфігурації, яка перетинає лінію 38-ї паралелі і тягнеться уздовж усього півострова. Управління цією територією, як зазначає Вікіпедія, потрійне – КНДР, Республіка Корея і ООН. І це ще можна собі якось уявити, адже цивільного населення там немає, господарська діяльність не ведеться. Цим, до речі, скористалася природа – за 72 роки у зоні знайшли шанс для виживання деякі червонокнижні види, зокрема, японський журавель. А ще там утворилися… туристичні об’єкти. Наприклад, тунелі, які використовувалися не лише для воєнних приготувань, але й для втечі голодних північнокорейців на ситий Південь. Підприємливі південнокорейці якось примудряються возити туди за гроші «ризикових» туристів.
Зрозуміло, що проєктувати щось подібне на українському Донбасі, в густозаселеній агломерації з потужними промисловим об’єктами – це навіть не смішно. Недарма ж путінський радник Ушаков уже заявив, що хоч російська армія туди не зайде, росгвардія – буде там. Тоді яка різниця? Нагадаємо: частини росгвардії йшли на Київ у лютому-березні 2022-го і взяли активну участь в геноциді, зокрема, на Київщині. Як на таке може погодитися Україна? Це виключено. Не кажучи вже про те, що фактично не сказав ще свого офіційного слова Путін, для режиму якого припинення цієї війни – катастрофа, що в Москві давно усвідомили. Путінський режим тепер здатний ще якось існувати лише в умовах війни, яка, в свою чергу, веде Московію до краху. Тож путінські лакеї тепер скоріше шукають формулу «вічної війни обмеженої інтенсивності», аніж дорогу до реального миру.
Можемо зробити сумний висновок: переговори тривають, заяви час від часу обнадіюють, але все це скоріше схоже на дипломатичний спектакль, який має сподобатися одній особі, бо від неї все ще багато залежить у світі.
Між тим, Трамп знову поговорив з Путіним і знову «надихнувся». Він тепер говорить про те, що Україна «де-факто» втратила території, хоча здається доречніше було б сказати, що це Росія унаслідок агресивної війни, засудженої на рівні ООН, де-факто захопила українські території і хоче захопити ще – хоч у воєнний спосіб, хоч у дипломатичний. І саме в цьому прагненні її треба зупинити.
Щодо останнього, були й обнадійливі новини. Польський прем’єр Дональд Туск сказав: «Вперше я почув від американських перемовників – і пан Стів Віткофф був дуже однозначним, – що Америка залучиться до гарантій безпеки для України в такий спосіб, щоб росіяни не мали сумнівів, що американська відповідь буде військовою, якщо росіяни знову атакують Україну». Так, раніше про це з-за океану не говорили, але ми добре знаємо ціну слів у сучасній політиці, тим більше, коли їх каже така особа, як «друг Путіна» Стів Віткофф.
Між тим, США пригрозили Гаазькому трибуналу санкціями через ймовірне переслідування Трампа, повідомив Reuters. А в Росії «суд» і зовсім втратив береги, «засудивши» заочно суддів і прокурорів МКС, які висунули Путіну звинувачення у злочинах проти українських дітей. Заради справедливості треба додати, що суд у Гаазі і сам посприяв такому ставленню до себе, коли виписав ордер на арешт ізраїльського прем’єра Нетаньягу за висмоктаний з антисемітського пальця начебто «геноцид» у Газі. Насправді, це означає крах міжнародного правосуддя. Спеціальний трибунал щодо злочину агресії Росії проти України формально до всього цього стосунку не має, але те, що відбувається – маркер безсилля міжнародної юстиції. Її зруйновано і коли буде започатковане щось нове – запитайте щось простіше.
Про відмову України від НАТО. Чи йдеться про вилучення цього пункту з української Конституції? Ні. Проти виступив і Президент Зеленський. І на цьому можна заспокоїтися. НАТО – це сьогодні такий собі символ і не більше того. Не дарма ж точаться дискусії щодо того, чи буде спроможний Альянс захистити своїх уже наявних членів. От якби Сполучені Штати надали Україні статус «основного союзника поза НАТО», це була б інша розмова. Цим статусом користуються Японія, Австралія, Південна Корея, Ізраїль, Єгипет, Йорданія, Філіппіни, Саудівська Аравія, Кувейт… Але чи погодиться на це нинішня адміністрація США з огляду на намагання встановити «особливі стосунки» з путінською Росією і мати з нею «взаємовигідний бізнес»? Наразі це питання без відповіді, тобто як завжди залежить від Китаю.
А найважливіші, на мій погляд, слова навіть не тижня, а усього 2025 року були сказані в Європі, в Німеччині. На партійному з'їзді ХСС у Мюнхені, канцлер ФРН Фрідріх Мерц сказав буквально таке:
«Десятиліття Pax Americana для нас завершилися. Ностальгія не допоможе (…)
Це майже тектонічний зсув у політичних та економічних центрах сили у світі». Канцлер додав, що німці та європейці загалом опинилися «посеред цього процесу» і, як і США, повинні захищати свої інтереси.
І нарешті: «Німеччину потрібно оновити з нуля».
Це означає те, що Україна вже точно не одна. Європа в особі країни-лідера нарешті усвідомила і сформулювала принцип, з якого витікає, що спротив оскаженілій Росії з її маніакальним прагнення до відновлення імперії – це і її життєво важливий інтерес. Європа прийняла виклик і триматиметься цього рішення, хто б не приходив у них до влади.
Практичне підтвердження не забарилося. Ще до чергового онлайнового «Рамштайну» Німеччина передала ЗСУ одразу дві системи ППО Patriot (раніше на подібне йшли роки) та вже дев'ятий комплекс Iris-T. Про це заявив міністр оборони Німеччини Борис Пісторіус, а ще, за його словами, наступного року Німеччина передасть України «значну кількість» ракет AIM-9 Sidewinder з німецьких арсеналів. Що це означає? Те, що в українських F16, нарешті, з’являться «зуби» і ворожа авіація більше не зможе відносно безпечно для себе скидати КАБи на українські міста.
Про реальні перспективи ворога. Ціни на російську сиру нафту впали до найнижчого рівня з початку повномасштабної війни в Україні. Bloomberg пише, що в середньому російські експортери отримують трохи більше $40 за барель. Так, це ринок, завтра ціни можуть піти вгору, але ми – про тенденцію. Збори ворога від нафтоторгівлі на 28% менше, ніж три місяці тому. При цьому собівартість важкої нафти марки URALS, яку ворог виставляє на продаж, коливається нині в межах $35-$40…
Між тим, Путін продовжує робити єдине, що він може на зовнішній арені – залякує, аби затягувати час. Про те, що Росія буде воювати, бо він досі вважає, що перемагає, він повторив у виступі в середу. Аналізувати ці слова немає жодного сенсу. Колеги-оглядачі вважають, що у випадку з Путіним, ми маємо справу з «ідеологічним» безумством. Не будемо ставити діагноз, я не психіатр, але погоджусь із «призначеннями»: такому «пацієнту» не допоможуть ані пігулки, ані ін’єкції – тільки гамівна сорочка. Власне це, схоже, зрозуміли і в Європі. Залишається дочекатися, поки подібний висновок не стане очевидним і для більшості американського політикуму. Чи вже став?
Новина, яка прийшла з Брюсселю під ранок у п’ятницю була й справді довгоочікуваною. Президент Євроради Антоніу Кошта дотримався слова, яке дав у четвер: засідання закінчилося прийняттям рішення про виділення Україні безпроцентного кредиту обсягом 90 мільярдів євро для підтримки бюджету у 2026-2027 роках. Чи вистачить цих грошей ще на два роки жорстокої війни? Не знаю, нехай спеціалісти рахують. Виходячи з того, що говорили про суму у два рази більшу, щодо цього є сумніви. Але немає сумнівів в тому, що союзники розуміють все правильно і стоятимуть поруч з Україною, а значить, коли грошей дійсно не вистачатиме – дадуть ще, скільки треба.
Так, від цієї процедури в цілому залишився неприємний осад. Не лише через меншу суму. Кредит погоджено не на базі заморожених російських мільярдів: Бельгія і кілька країн-однодумців домоглися свого – гроші для України виділятимуть із внутрішніх резервів ЄС. Але з іншого боку, тут є й позитивний момент. Агресору залишили шпаринку: мовляв колись, після закінчення війни і виплати репарацій, можна розраховувати на розмороження авуарів. А якби цього не було, в оскаженілої постімперїї з’явився б додатковий стимул, щоб скаженіти далі.
Демарш депутатки Безуглої – включно з бійкою з іншим депутатом в парламентській залі – це маркер проблем, які на перший погляд, суперечать одна одній. Про що мова? По-перше, про комунікації між державними відомствами, передусім, пов’язаними з війною і громадянським суспільством. Про те, що вона є незадовільною, йдеться давно. По-друге, проблема із законодавством, яке забезпечує дію воєнного стану. Ну, не може невідомо хто (а в даному разі це Мар’яна Безугла, незважаючи на статус народного депутата) викидати подібні коники. Парламентська трибуна під час війни – це не місце для публічних неаргументованих наїздів на головнокомандувача ЗСУ.
То в чому суперечливість? А в тому, що, повторюю, не може бути такого й близько в державі, яка веде війну за право жити. Припиняти це потрібно на рівні закону і надійних засобів для його виконання без винятків.
Олег НОВИЧЕНКО, Київ
Фото: Володимир Зеленський / Фейсбук