Гроші є. Миру нема. Час уже грає проти ворога

Чи став тиждень вирішальним? Став. Але не через 90 виділених мільярдів. Європа в особі канцлера Мерца визначилась: ми з Україною проти Росії

Новин про «мирні переговори» так багато, заголовки такі крикливі, що годі й старатися виділити з них головні. Тим більше,  за достовірність більшості цих начебто повідомлень в наш інтернет-час ніхто не поручиться. Тож доводиться констатувати очевидне власними словами на основі власних висновків.

  1. Ніякої угоди про мир «до Різдва» не буде. Прогнозований дедлайн був 19 грудня – і ми його минули. Ті, хто воюють, продовжують воювати. Посередники – йдуть на різдвяні канікули. Це святе. Мінімум до середини січня марно чогось чекати.
  2. Основний пункт розбіжностей – територіальний. Україна не віддасть Краматорсько-Слов’янську агломерацію, чверть території Донбасу без бою. Це неможливо, з якого боку не подивись – з воєнного, юридичного, суспільного. Це й була б така собі «мініатюризована капітуляція». Україна на таке не піде.
  3. Росія ще думає, що вона переможе. ЗСУ і партнери України доводять їй, що це ілюзія. Аргументи наводяться потужні – далекобійні «санкції», опір, який не слабшає, економіка, несфальсифікована історія, зрештою. Ворог впирається
  4. Час, можливо, ще не грає на Україну повною мірою, але він точно вже не грає на Росію. Розраховувати на зміни в цьому на користь рашизму – займатися самообманом.

Переговори в Берліні, схоже, підсвітили важливу деталь: надто складно конструкція «мирної угоди» вимальовується. Тут варто згадати «інженерську мудрість»: чим більше в механізмі усіляких «детальок», тим менше шансів, що він працюватиме. Вранці в понеділок з’явилася новина про п’ять якихось документів  у рамках угоди. Цікаво, а чи є там відповідь на очевидне питання: хто буде здійснювати загальне управління в межах заявленої «демілітаризованої зони»? За чиїми законами житимуть люди, громадяни України, які залишаться в ній? Досі про це на офіційному рівні не було сказано жодного слова. І це ще одна відмінність, яка не дозволяє порівнювати цю пропозицію з демілітаризованою зоною між двома Кореями по 38-й паралелі – в ній мирного населення з 1953 року не залишилось і немає досі.

Насправді, демілітаризована зона на Корейському півострові – це вузька (4 км обабіч демаркаційної лінії) і довга (близько 250 км) смуга ламаної конфігурації, яка перетинає лінію 38-ї паралелі і тягнеться уздовж усього півострова. Управління цією територією, як зазначає Вікіпедія, потрійне – КНДР, Республіка Корея і ООН. І це ще можна собі якось уявити, адже цивільного населення там немає, господарська діяльність не ведеться. Цим, до речі, скористалася  природа – за 72 роки у зоні знайшли шанс для виживання деякі червонокнижні види, зокрема, японський журавель. А ще там утворилися… туристичні об’єкти. Наприклад, тунелі, які використовувалися не лише для воєнних приготувань, але й для втечі голодних північнокорейців на ситий Південь. Підприємливі південнокорейці якось примудряються возити туди за гроші «ризикових» туристів.

Зрозуміло, що проєктувати щось подібне на українському Донбасі, в густозаселеній агломерації з потужними промисловим об’єктами – це навіть не смішно. Недарма ж путінський радник Ушаков уже заявив, що хоч російська армія туди не зайде, росгвардія – буде там. Тоді яка різниця? Нагадаємо: частини росгвардії йшли на Київ у лютому-березні 2022-го і взяли активну участь в геноциді, зокрема, на Київщині. Як на таке може погодитися Україна? Це виключено. Не кажучи вже про те, що фактично не сказав ще свого офіційного слова Путін, для режиму якого припинення цієї війни – катастрофа, що в Москві давно усвідомили. Путінський режим тепер здатний ще якось існувати лише в умовах війни, яка, в свою чергу, веде Московію до краху. Тож путінські лакеї тепер скоріше шукають формулу «вічної війни обмеженої інтенсивності», аніж дорогу до реального миру.

Можемо зробити сумний висновок: переговори тривають, заяви час від часу обнадіюють, але все це скоріше схоже на дипломатичний спектакль, який має сподобатися одній особі, бо від неї все ще багато залежить у світі.

Між тим, Трамп знову поговорив з Путіним і знову «надихнувся». Він тепер говорить про те, що Україна «де-факто» втратила території, хоча здається доречніше було б сказати, що це Росія унаслідок агресивної війни, засудженої на рівні ООН, де-факто захопила українські території і хоче захопити ще – хоч у воєнний спосіб, хоч у дипломатичний. І саме в цьому прагненні її треба зупинити.

Щодо останнього, були й обнадійливі новини. Польський прем’єр Дональд Туск сказав: «Вперше я почув від американських перемовників – і пан Стів Віткофф був дуже однозначним, – що Америка залучиться до гарантій безпеки для України в такий спосіб, щоб росіяни не мали сумнівів, що американська відповідь буде військовою, якщо росіяни знову атакують Україну». Так, раніше про це з-за океану не говорили, але ми добре знаємо ціну слів у сучасній політиці, тим більше, коли їх каже така особа, як «друг Путіна» Стів Віткофф.  

Між тим, США пригрозили Гаазькому трибуналу санкціями через ймовірне переслідування Трампа, повідомив Reuters. А в Росії «суд» і зовсім втратив береги, «засудивши» заочно суддів і прокурорів МКС, які висунули Путіну звинувачення у злочинах проти українських дітей. Заради справедливості треба додати, що суд у Гаазі і сам посприяв такому ставленню до себе, коли виписав ордер на арешт ізраїльського прем’єра Нетаньягу за висмоктаний з антисемітського пальця начебто «геноцид» у Газі. Насправді, це означає крах міжнародного правосуддя. Спеціальний трибунал щодо злочину агресії Росії проти України формально до всього цього стосунку не має, але те, що відбувається – маркер безсилля міжнародної юстиції. Її зруйновано і коли буде започатковане щось нове – запитайте щось простіше.

Про відмову України від НАТО. Чи йдеться про вилучення цього пункту з української Конституції? Ні. Проти виступив і Президент Зеленський. І на цьому можна заспокоїтися. НАТО – це сьогодні такий собі символ і не більше того. Не дарма ж точаться дискусії щодо того, чи буде спроможний Альянс захистити своїх уже наявних членів. От якби Сполучені Штати надали Україні статус «основного союзника поза НАТО», це була б інша розмова. Цим статусом користуються Японія, Австралія, Південна Корея, Ізраїль, Єгипет, Йорданія, Філіппіни, Саудівська Аравія, Кувейт… Але чи погодиться на це нинішня адміністрація США з огляду на намагання встановити «особливі стосунки» з путінською Росією і мати з нею «взаємовигідний бізнес»? Наразі це питання без відповіді, тобто як завжди залежить від Китаю.

А найважливіші, на мій погляд, слова навіть не тижня, а усього 2025 року були сказані в Європі, в Німеччині. На партійному з'їзді ХСС у Мюнхені, канцлер ФРН Фрідріх Мерц сказав буквально таке: 

«Десятиліття Pax Americana для нас завершилися. Ностальгія не допоможе (…)

Це майже тектонічний зсув у політичних та економічних центрах сили у світі». Канцлер додав, що німці та європейці загалом опинилися «посеред цього процесу» і, як і США, повинні захищати свої інтереси.

І нарешті: «Німеччину потрібно оновити з нуля».

Це означає те, що Україна вже точно не одна. Європа в особі країни-лідера нарешті усвідомила і сформулювала принцип, з якого витікає, що спротив оскаженілій Росії з її маніакальним прагнення до відновлення імперії – це і її життєво важливий інтерес. Європа прийняла виклик і триматиметься цього рішення, хто б не приходив у них до влади.

Практичне підтвердження не забарилося. Ще до чергового онлайнового «Рамштайну» Німеччина передала ЗСУ одразу дві системи ППО Patriot (раніше на подібне йшли роки) та вже дев'ятий комплекс Iris-T. Про це заявив міністр оборони Німеччини Борис Пісторіус, а ще, за його словами, наступного року Німеччина передасть України «значну кількість» ракет AIM-9 Sidewinder з німецьких арсеналів. Що це означає? Те, що в українських F16, нарешті, з’являться «зуби» і ворожа авіація більше не зможе відносно безпечно для себе скидати КАБи на українські міста.

Про реальні перспективи ворога. Ціни на російську сиру нафту впали до найнижчого рівня з початку повномасштабної війни в Україні. Bloomberg пише, що в середньому російські експортери отримують трохи більше $40 за барель. Так, це ринок, завтра ціни можуть піти вгору, але ми – про тенденцію. Збори ворога від нафтоторгівлі на 28% менше, ніж три місяці тому. При цьому собівартість важкої нафти марки URALS, яку ворог виставляє на продаж, коливається нині в межах $35-$40…

Між тим, Путін продовжує робити єдине, що він може на зовнішній арені – залякує, аби затягувати час.  Про те, що Росія буде воювати, бо він досі вважає, що перемагає, він повторив у виступі в середу. Аналізувати ці слова немає жодного сенсу. Колеги-оглядачі вважають, що у випадку з Путіним, ми маємо справу з «ідеологічним» безумством. Не будемо ставити діагноз, я не психіатр, але погоджусь із «призначеннями»: такому «пацієнту» не допоможуть ані пігулки, ані ін’єкції – тільки гамівна сорочка. Власне це, схоже, зрозуміли і в Європі. Залишається дочекатися, поки подібний висновок не стане очевидним і для більшості американського політикуму. Чи вже став?

Новина, яка прийшла з Брюсселю під ранок у п’ятницю була й справді довгоочікуваною. Президент Євроради Антоніу Кошта дотримався слова, яке дав у четвер: засідання закінчилося прийняттям рішення про виділення Україні безпроцентного кредиту обсягом 90 мільярдів євро для підтримки бюджету у 2026-2027 роках. Чи вистачить цих грошей ще на два роки жорстокої війни? Не знаю, нехай спеціалісти рахують. Виходячи з того, що говорили про суму у два рази більшу, щодо цього є сумніви. Але немає сумнівів в тому, що союзники розуміють все правильно і стоятимуть поруч з Україною, а значить, коли грошей дійсно не вистачатиме – дадуть ще, скільки треба.

Так, від цієї процедури в цілому залишився неприємний осад. Не лише через меншу суму. Кредит погоджено не на базі заморожених російських мільярдів: Бельгія і кілька країн-однодумців домоглися свого – гроші для України виділятимуть із внутрішніх резервів ЄС. Але з іншого боку, тут є й позитивний момент. Агресору залишили шпаринку: мовляв колись, після закінчення війни і виплати репарацій, можна розраховувати на розмороження авуарів. А якби цього не було, в оскаженілої постімперїї з’явився б додатковий стимул, щоб скаженіти далі.

Демарш депутатки Безуглої – включно з бійкою з іншим депутатом в парламентській залі – це маркер проблем, які на перший погляд, суперечать одна одній. Про що мова? По-перше, про комунікації між державними відомствами, передусім, пов’язаними з війною і громадянським суспільством. Про те, що вона є незадовільною, йдеться давно. По-друге, проблема із законодавством, яке забезпечує дію воєнного стану. Ну, не може невідомо хто (а в даному разі це Мар’яна Безугла, незважаючи на статус народного депутата) викидати подібні коники. Парламентська трибуна під час війни – це не місце для публічних неаргументованих наїздів на головнокомандувача ЗСУ.

То в чому суперечливість? А в тому, що, повторюю, не може бути такого й близько в державі, яка веде війну за право жити. Припиняти це потрібно на рівні закону і надійних засобів для його виконання без винятків.

Олег НОВИЧЕНКО, Київ

Фото: Володимир Зеленський / Фейсбук