Геннадій Шаповалов, командувач Сухопутних військ ЗСУ

19 червня цього року Геннадій Шаповалов очолив Сухопутні війська ЗСУ – головний і найбільший компонент української армії. Його призначення відбулося в момент, коли війна стрімко змінює характер: роль великих механізованих з’єднань зменшується, а тактика малих мобільних груп і технологій – дронів, РЕБ та роботизованих платформ – стає визначальною.

У першому інтерв’ю для Укрінформу на новій посаді Шаповалов пояснює, якою він бачить адаптацію Сухопутних військ, що для нього означають помилки на фронті, чому «мотивація не менш важлива за техніку» та якою має бути армія, що здатна перемагати.

«ПІДХОДИ ДО ВЕДЕННЯ БОЙОВИХ ДІЙ ЗМІНИЛИСЯ ДОКОРІННО»

- Ви часто зазначаєте, що війна сьогодні – це постійна адаптація. То яка адаптація була найскладнішою за останній рік?

- Найскладніше – це безперервна адаптація до змін у тактиці як противника, так і наших військ, бо хто вміє змінюватися, той має успіх. З 2014 року багато чого змінилося. Досвід, що ми здобули тоді, ще працював у 2022-му разом із людським потенціалом, який ми мали. Але сьогодні бойові дії, підходи до управління, застосування сил і засобів кардинально трансформувалися. Найважчим є завдання постійно відповідати новим вимогам, які визначає сучасне поле бою.

- Які найскладніші вимоги?

- Раніше підрозділи діяли у складі взводів, рот, батальйонів, бригад як цілісні формування. Сьогодні домінує тактика малих груп: двійок і трійок, які використовують легку мототехніку: квадроцикли, мотоцикли, зокрема електричні, скутери. Невелика кількість осіб діє на високих швидкостях, що значно підвищує маневреність.

Використання бронетехніки стало набагато складнішим через масове застосування дронів, від яких важко захистити броню як нам, так і ворогу. – Тому підходи до ведення бойових дій змінилися суттєво і змінюються постійно.

- Чи є в нас ділянки фронту, де нам вдалося переламати ініціативу завдяки новим підходам?

- Так, звичайно. Є напрямки, де нам вдалося змінити ситуацію саме завдяки впровадженню нових підходів і технологій. Йдеться про широке застосування різних видів безпілотних систем.

Окремо також відзначу застосування дронів на оптоволокні, з якими дуже важко боротися. Сучасні засоби РЕБ та РЕР, що за останній час суттєво розвинулися, також відіграють важливу роль. Завдяки комплексному використанню нашими військами цих засобів противник втрачав темп, був змушений змінювати свої плани й завдання вже в ході операцій. Це давало нам змогу якісніше виконувати свої завдання, утримувати чи покращувати позиції, зменшувати наші втрати й збільшувати ефективність ураження противника.

- Що українська армія зрозуміла про сучасну війну за останні шість місяців?

- Ми остаточно переконалися, що сьогодні на полі бою практично немає місця «вчорашнім» рішенням. Те, що працювало ще пів року тому, далеко не завжди спрацьовує тепер. Швидкість ухвалення рішень стала основним фактором.

Ми живемо в умовах, де часу на роздуми просто немає. Реагувати потрібно миттєво, інколи спираючись на досвід, інколи на інтуїцію та інстинкти, тому що не завжди є повна картина для ідеально зваженого оцінювання обстановки і всіх ризиків. Сьогодні і командир, і простий боєць мають ухвалювати рішення дуже швидко. Це надзвичайно складно й завжди пов’язано з ризиками, адже противник також навчається й адаптується.

Ми протистоїмо регулярній армії ворога з більшими ресурсами, мобілізаційними можливостями та ширшою матеріальною базою. Тому як висновок можу зазначити, що нам постійно доводиться шукати асиметричні рішення, які дають змогу компенсувати перевагу противника в чисельності та ресурсах.

«НАСИЛЬСТВО ПРОТИ ВІЙСЬКОВОГО ПІДРИВАЄ ОБОРОНОЗДАТНІСТЬ»

- З ваших слів зрозуміло, що ви бачите армію зсередини, знаєте всі проблеми та нюанси не з аналітики, а саме з передової. То які рішення на сьогодні реально мотивують особовий склад, на вашу особисту думку?

- Передусім мотивують виважені рішення, в яких немає вагань. Солдат, сержант, офіцер не повинен бачити сумнівів в очах свого командира. Коли командир упевнений, бере на себе відповідальність і чітко формулює завдання та вживає заходів щодо забезпечення всім необхідним, це додає підлеглим стійкості та віри в успіх. Ще одна важлива складова частина – це забезпечення. В ідеалі боєць має розуміти, що держава й командування роблять усе можливе, щоб дати йому потрібні засоби для виконання завдань. Але тут багато залежить від обставин. Тож я впевнений, що мотивований військовослужбовець з менш дієвими засобами інколи здатен зробити більше, ніж немотивований із найсучаснішою технікою. Тому мотивація – це те, із чого все починається. А вже потім дрони, РЕБ, сучасна зброя, допомога від партнерів, інші технологічні переваги. Вони необхідні для вмотивованих бійців, які вміють ними користуватися. Звісно, питання мотиваційних чинників дуже дискусійне в нинішній ситуації, але я роблю все можливе, щоб саме таким був результат.

- Вбивства та напади на військовослужбовців ТЦК, чому суспільство так неоднозначно реагує на такі інциденти?

- Коли військових, які виконують свою роботу з обліку й комплектування, демонізують, принижують, на них нападають фізично, – це злочин. Це напад на військовослужбовця. Крапка. Не має значення, де він служить – у штурмовій бригаді, в артилерії чи у ТЦК. Кожен на своєму місці виконує свої важливі завдання. Особливо, якщо зважати на той факт, що здебільшого в ТЦК та СП служать ті військовослужбовці, які мають поранення і не можуть продовжувати проходження служби в бойових підрозділах.

Військовий у формі, який виконує завдання в тилу, – це також частина Сил оборони, і злочинні дії проти нього підривають обороноздатність так само, як удар по військових на фронті.

Також потрібно визнати, були і є випадки, коли певні військовослужбовці ТЦК поводилися грубо, перевищували повноваження чи порушували закон. Щодо кожного такого епізоду мають працювати правоохоронні органи й мають бути вироки.

Люди болісно реагують на такі теми, бо на кону – долі, сім’ї, здоров’я. І я не буду заплющувати очі на такі випадки. Держава вже змінює саму систему: створені рекрутингові центри, оновлюється законодавство, вводяться контрактні механізми із чіткими термінами, змінюються підходи до відбору й підготовки.

Але є базовий принцип: проблеми ТЦК не розв’язуються самосудом. Вони розв’язуються в правовому полі, наглядом, інспекціями й вироками. Військовим ТЦК визначив завдання: працюйте з повагою до людей, пам’ятайте, що за кожним рішенням є чиєсь життя.

А суспільству хочу сказати: без поповнення війська ми не втримаємо фронт. Нам потрібна співпраця, а не війна всередині країни між «пікселем» і «цивільними».

- Чи вважаєте ви, що членство в НАТО, про яке всі говорять, мотивує наших бійців?

- Фактично за озброєнням, технікою і значною частиною стандартів підготовки ми вже давно інтегровані у простір НАТО. Наші військові проходять курси, тренування, беруть участь у програмах підготовки з інструкторами країн-партнерів.

Тобто ми воюємо західною зброєю, застосовуємо стандарти, яких нас навчали наші партнери. А формальний статус членства – це політичне рішення, яке виходить за межі суто військової площини. Для нас головне – зробити так, щоб кожен воїн, який пройшов відповідну підготовку, міг застосувати ці знання максимально ефективно на полі бою. НАТО – це не лише стандарти для армії, а стандарти для всієї країни. Так само нашим партнерам буде корисно вивчати наш досвід для інтегрування та внесення змін у свої військові доктрини. Тож у відповідь на питання можна коротко сказати – це наші бійці мотивують НАТО своїми результатами та здобутками.

«СУЧАСНА ВІЙНА ПОТРЕБУЄ РІЗНИХ ЛЮДЕЙ»

- Які кроки ви вважаєте критичними, щоб підсилити Сухопутні війська?

- По-перше, це якісне комплектування. Ми ставимо тепер мету – щоб не було «механічного» заповнення вакантних посад. Керівництво ухвалило відповідні рішення про впровадження контрактів із чіткими термінами та вигідними умовами та гідною оплатою, тож, вважаю, це сприятиме нашому посиленню. Щоб часи та обставини, коли військовослужбовців, мобілізованих чи контрактників направляли куди завгодно, залишилися в минулому. Сьогодні ми намагаємось враховувати: попередній досвід, освіту, професійні навички людини, тобто те, де вона реально може бути найефективнішою. Якісні зміни не впроваджуються миттєво, тож ми намагаємося це робити максимально швидко, зважаючи на непрості обставини.

По-друге, ми робимо все, щоб у людей був вибір, можливість свідомо обрати напрямок служби, рід військ, спеціальність, – це також елемент мотивації. Тож тепер є безліч способів виконати свій обовʼязок. Для мене кадрова політика в Сухопутних військах сьогодні – це більше про якість, а не про формальну «кількість заповнених посад».

- Яка категорія людей найкраще, так би мовити, адаптується і входить у війська?

- Сьогодні, в умовах, коли російська армія продовжує наступальні дії, не зважаючи на свої втрати, намагаючись посилити тиск і на фронті, і в інформаційному просторі, будь-яка людина, що приходить до війська, може принести користь.

Окремо можна виділити тих, хто працює з безпілотними системами. Тут справді видно, як дається взнаки досвід із цивільного життя. Наприклад, молоді люди з навичками у сфері комп’ютерних ігор, робототехніки, програмування досить швидко адаптуються до керування дронами різних типів та розроблення технологічних рішень. Їхній досвід «з комп’ютера» переноситься на реальний полігон і поле бою. Вони швидко опановують інтерфейси, логіку управління, здатні працювати в стресових умовах й ухвалювати рішення за секунди.

Тому скажу так: сучасна війна потребує різних людей: як тих, хто може боронити країну від ворога в штурмовій піхоті, так і тих, хто максимально ефективний за пультом безпілотника чи на робочому місці, організовуючи роботу тилу.

- Але якої підготовки сьогодні критично не вистачає, хто приходить до війська?

- Будь-яка підготовка сьогодні критично важлива. Треба мати базові навички: як поводитися зі зброєю, як вести бій – оборонний чи наступальний, як здійснюються штурмові дії та маневри. Але все це має виконуватися в умовах постійної присутності безпілотних роботизованих платформ у просторі, у великій кількості, як розвідувальних, що передають у режимі онлайн реальну картину і допомагають ухвалювати рішення чи завдавати ураження, так і ударних.

Також потрібно вміти діяти в умовах активного застосування засобів РЕБ та РЕР, коли засоби звʼязку або навігації можуть бути пригнічені чи повністю виведені з ладу. Також враховувати, що постійно перебуваєш під загрозою застосування керованих авіабомб (КАБів), які завдають великих руйнувань.

Крім того, часто доводиться працювати в умовах відриву від основних сил: передові позиції зазвичай розташовані значно далі, ніж точки медичного, логістичного та іншого забезпечення саме через загрозу дронів. І треба бути готовим працювати та організовувати роботу в таких тяжких умовах. Тому сьогодні важливі всі навички без винятків, і потрібно враховувати всі фактори, які можуть вплинути на перебіг бою.

- У такому разі, чи є в планах змінити стандарти?

- Так, і ми цим займаємося постійно. Наше завдання – не просто «щось змінювати», а системно адаптуватися. Ми щоденно збираємо й аналізуємо бойовий досвід: які ситуації виникають на полі бою, як реагують підрозділи, що спрацювало, а що ні. На основі цього формуються рекомендації, які ми оперативно впроваджуємо в програми підготовки.

Ми постійно вдосконалюємо програми базової підготовки, фахової підготовки, курси для офіцерів. Ми дивимось, чого потрібно вчити офіцера сьогодні, до чого він має бути готовим завтра, які нові методи і підходи з’явилися за останні місяці. Погляди 2014 року, побудовані на масованому застосуванні бронетехніки та великих з’єднань, сьогодні вже не є визначальними. Правила бою змінилися. І ми змушені змінювати стандарти навчання разом із ними.

Важливо пам'ятати: на території України воюють дві держави регулярними збройними силами, обладнані всіма засобами та застосовуючи всі види та роди військ. Лише наша армія захищає свою землю та своїх людей, а ворожа – руйнує все навколо та вбиває всіх, хто трапляється на шляху. На сьогодні не лишилося, напевно, жодного виду зброї, яка б не була застосована. За винятком, мабуть, лише ядерної.

«СУЧАСНІ ТЕХНОЛОГІЇ МАЮТЬ МАКСИМАЛЬНО ЗАМІНЮВАТИ ВІЙСЬКОВОГО НА ПОЛІ БОЮ»

- Як ви ставитеся до ізраїльського підходу «підготовка понад усе»? І чи реально це зробити в Україні?

- Це не просто реально, це необхідно. Підготовка справді має бути понад усе. Непідготовлений військовослужбовець на полі бою завжди вразливий. Підготовлений солдат, навпаки, має більше можливостей зберегти своє життя, виконати завдання й допомогти своїм побратимам. Це стосується не лише солдатів. Для сержантів та офіцерів підготовка є основою професійності. Від рівня підготовки командира залежить, наскільки ефективно він здатен керувати підрозділом, ухвалювати рішення вчасно та якісно, враховуючи всі ризики та можливі зміни в обстановці. Тому для нас орієнтир «підготовка понад усе» абсолютно правильний. Питання лише в масштабі й системності. Це має бути не одноразова кампанія, а постійна, довгострокова політика.

- Ви вже на початку розмови сказали, що для військового дуже важлива мотивація. Та все ж таки що вважаєте найбільшою інвестицією саме в живучість підрозділів?

- Я б сказав, що це не одна інвестиція, а ціла система, де всі елементи взаємопов’язані. Передусім це, звісно, підготовка. Вона дає людині значно більші можливості зберегти своє життя та життя побратимів і виконати завдання, як я зазначав раніше. Друге – це техніка й оснащення. Неможливо воювати «з голими руками». Потрібні сучасні засоби ураження, зв’язку, захисту, дрони, РЕБ, РЕР, інженерна техніка – усе, що дає перевагу на полі бою. Третє – це управління. Саме управління задає темп, організовує взаємодію, дає змогу звести в єдину систему підрозділи, озброєння, логістику, медичне забезпечення.

І є ще четвертий елемент – аналіз і навчання. Це постійне вивчення уроків бойового досвіду, швидке перетворення цих уроків на оновлені програми підготовки, на зміни в тактиці й організації. Тільки в комплексі ці елементи дають підрозділам високу живучість та ефективність.

- Сухопутні війська тепер є головними споживачами нових технологій на полі бою. Яка, за вашим аналізом, технологія змінила хід бойових дій найбільше?

- Сухопутні війська справді, як найчисельніший вид Збройних сил, є найбільшим споживачем ресурсів на полі бою, зокрема технологій. Сьогодні це насамперед дрони, штучний інтелект і сучасні засоби РЕБ. Саме ці технології суттєво змінюють ситуацію на фронті й трансформують підходи до виконання завдань. З появою цих засобів сама логіка бою стала іншою. Історично війна завжди була рушієм технологічного прогресу. Перша світова війна принесла на поле бою танки. Друга світова – ядерну зброю. А ця війна принесла масштабне застосування штучного інтелекту та дронів усіх типів: повітряних, наземних, надводних, підводних. Ми вже бачимо їхнє успішне застосування у ЗСУ. РЕБ також став незамінним елементом. А штучний інтелект сьогодні допомагає не лише в ухваленні рішень, а й у виконанні завдань без участі оператора.

- Яким ви бачите баланс між «живою силою» та технологічною насиченістю підрозділів у найближчі два роки?

- На мою думку, технічне оснащення та сучасні технології мають максимально замінювати військовослужбовця на полі бою – всюди, де це можливо. Ми маємо зберігати життя наших людей. Ми не можемо дозволити собі ставитися до особового складу так, як це робить ворог. Україна – цивілізована держава, на жаль, у нас є втрати, але ми ментально та свідомо відрізняємося від ворога і в цьому питанні. Тому скрізь, де можна застосовувати технології, ми повинні це робити. Людина має залишатися там, де потрібна гнучкість мислення, де виникають нові нестандартні ситуації, які штучний інтелект не здатний вирішувати самостійно.

- Що заважає максимально швидко впроваджувати інновації на фронт? Це бюрократія, логістика чи, можливо, якісь інші приховані моменти?

- На мою думку, усе впирається в людський фактор. Людина може бути основним рушієм змін, причиною затримок або навіть відкату назад. Що я маю на увазі? Там, де командир або керівник – лідер, там технології впроваджуються значно швидше, і вони одразу починають працювати на результат. Якщо ж людина боїться відповідальності або не впевнена у своїх діях, то жодна реформа не дасть ефекту. Я бачив підрозділи та цілі напрямки, де за лічені тижні створювали власні інженерні рішення – сміливі, нестандартні – і вони реально працювали. Але бачив і протилежне: там, де місяцями чекали, що хтось проявить ініціативу та запропонує рішення. А на сучасному полі бою для довгих роздумів немає місця. Рішення мають ухвалюватися і впроваджуватися швидко.

Усе, що є корисним та ефективним, має впроваджуватися. Рішення мають доповнювати одне одного, інтегруватися, а не знищувати одне одного у боротьбі заради чиїхось інтересів. Особисті амбіції та суперечки під час війни мають бути припинені. На першому місці має бути результат для фронту.

«ЖОДНА КРАЇНА СЬОГОДНІ НЕ МАЄ ТАКОГО БОЙОВОГО ДОСВІДУ, ЯК МИ»

- На якому рівні ухвалення рішень ви бачите найбільше слабких місць?

- В армії за все відповідає командир, і так по вертикалі. Важко сказати, на якому рівні їх найбільше, бо ми перебуваємо в стані затяжної війни, а це завжди не лише виснаження ресурсів, а й втрата людського потенціалу з бойовим досвідом. Але саме на тактичному рівні, у безпосередній близькості до солдата, усе дуже залежить від підготовленості командирів: командира взводу, командира роти, командира батальйону. І сьогодні саме цієї категорії підготовлених офіцерів нам найбільше бракує.

Проте жодна країна сьогодні не має такого бойового досвіду, як ми. Ми беремо від партнерів їхні напрацювання щодо процесів, стандартів і підходів до ухвалення рішень, але які саме рішення ухвалювати – це ми вже знаємо краще. І так, сьогодні вже й до нас звертаються: багато країн хочуть навчатися у нас, і ми активно над цим працюємо.

- Чи може сьогодні армія дозволити собі помилки, і де там межа між помилкою та недбалістю?

- Помилки допускають усі: і в армії, і поза нею. Не помиляється лише той, хто нічого не робить. Сьогодні помилки є частиною бою і частиною реалій. Не завжди існує готовий стандарт чи алгоритм для всіх ситуацій, з якими ми стикаємося на полі бою.

Це стосується і підрозділів нижчої ланки, і оперативного, і стратегічного рівнів. Є безліч викликів, яких раніше просто не існувало, і ніхто не мав готових відповідей, як із цим працювати. Лише методом проб, тестування й аналізу ми вдосконалюємось. Тому помилка – це частина шляху до розвитку.

Але недбалість – це інше. Недбалість означає порушення правил чи наказів, уже напрацьованих і часто «написаних кров’ю». Коли всі знають, що неправильні дії гарантовано призведуть до втрат або інших тяжких наслідків. Особливо, якщо це призводить до втрати наших українських територій чи, не дай Боже, до загибелі людей.

Помилку ми аналізуємо й робимо висновки. – Недбалість потрібно присікати, ще коли бачиш перші ознаки. Це принципова різниця. Недбалість – дії військовослужбовця, за які обов’язково має бути відповідальність.

«ДЛЯ РОЗВИТКУ СУХОПУТНИХ ВІЙСЬК ПОТРІБНІ СТРАТЕГІЧНІ ПРОГРАМИ НА БАГАТО РОКІВ УПЕРЕД»

- Які три спроможності Сухопутних військ ви хочете підсилити насамперед?

- Перше – це якісне комплектування особовим складом. Те, що я вже казав, і що є частиною моєї кадрової політики. Друге – це підготовка. Системна, якісна, з урахуванням усіх реалій, які нам диктує поле бою, реальний бойовий досвід. І підготовка солдатської ланки, і сержантської, і всіх рівнів керівного складу – на тактичному, оперативному та стратегічному рівнях. І третє – це технології. Розвиток усіх сучасних технологій: розвиток безпілотної складової частини, розвиток РЕБ, інженерія, автоматизовані системи управління, що також надзвичайно важливо. Це три основні стовпи, які ми сьогодні розвиваємо.

- Що для вас є армія майбутнього України?

- Для мене армія майбутнього – це армія, яка максимально використовує технології і здатна протидіяти чисельно більшому противнику. Це армія, у якій кожен підрозділ має дрони, РЕБ, одним словом, – належне забезпечення всім необхідним, щоб виконувати завдання та захищати свою країну і своїх людей. Армія, яка має професійний сержантський корпус, що є фундаментом стійкості. Це армія, де командир ухвалює рішення, маючи максимум інформації в реальному часі, а система управління дає змогу швидко реагувати на зміну обстановки. Це армія, яку кожен наш стратегічний партнер хоче бачити своїм союзником. І армія, на яку, думаючи про агресію, будь-який потенційний ворог – перед тим як нападати – ще раз добре зважить свої наміри.

- А яка має бути чисельність такої армії?

- Чисельність армії має визначатися не емоціями, а стратегічним оцінюванням загроз. Ми повинні брати до уваги те, з якими викликами можемо стикнутися найближчими роками, який рівень небезпеки становлять армії потенційного противника. Усе має спиратися на розрахунки, реалістичні сценарії й консультації з партнерами. Також варто враховувати економічні спроможності держави.

- Яких рішень сьогодні найбільше бракує на рівні держави для розвитку Сухопутних військ?

- Сучасні технології, інженерні проєкти, підготовка, логістика, гідне грошове забезпечення та багато інших факторів – усе це не може бути історією «одного бюджету». Потрібні стратегічні програми, розраховані на багато років уперед.

Людина, яка пов’язує своє життя з обороною країни, має розуміти: які в неї перспективи, як буде розвиватися кар’єра, яке забезпечення вона матиме і зараз, і після завершення служби. Я навчався у Сполучених Штатах, і там існує поняття grand strategy – велика стратегія на десятиліття, – це цілеспрямоване використання всіх доступних інструментів для убезпечення спільноти. І не менш важливо послідовно її дотримуватися, а не змінювати курс кожні кілька років.

«ВОРОГ СВІДОМО Б’Є ПО МІСЦЯХ, ДЕ ПРОХОДИТЬ ПІДГОТОВКА НАШИХ ВІЙСЬКОВИХ»

- Які якості командира ви цінуєте найбільше?

- Для мене найважливіші якості командира – це витримка, справедливість, відповідальність, чесність, підготовленість і вміння діяти під тиском. Важливо вміти ухвалювати рішення в складних умовах, під постійним впливом противника, не втрачаючи при цьому контакту зі своїм підрозділом. Командир має вміти чути підлеглих. Підлеглий повинен мати можливість висловити пропозицію, зауваження, зважаючи на свій досвід, знання, спостереження. А командир – врахувати або не врахувати це під час ухвалення рішення, але бачити ситуацію не лише «зі свого рівня», а й очима тих, хто безпосередньо виконує завдання, і як це вплине на досягнення мети.

- Чи ви могли б назвати приклади таких командирів або підрозділів, які відповідають цим критеріям?

- У нас багато підрозділів, які сьогодні демонструють високий професіоналізм в обороні, штурмових діях, застосуванні артилерії, безпілотних комплексів, роботизованих платформ та інших видів озброєння. Ми вивчаємо їхній досвід, узагальнюємо його й інтегруємо в підготовку. Але я свідомо не називатиму конкретні бригади чи підрозділи. У Сухопутних військах є чимало з’єднань, які тримають найскладніші ділянки. На різних напрямках – різні умови, різні загрози, різний тиск противника.

Сказати, що хтось «кращий», а хтось «гірший», було б некоректно щодо тих, хто виконує завдання на інших, не менш складних, ділянках. Для мене всі підрозділи, які сьогодні воюють, заслуговують на повагу й підтримку. Ситуація в Україні дуже непроста, усі це бачать. І я вдячний усім воїнам – від командувача до солдата на передовій. Ми стоїмо в одному строю, ми одна команда, яка виконує завдання. Я надзвичайно вдячний, що вони не зводять свою участь до коментарів у соцмережах, а реально зі зброєю в руках захищають країну.

- Чи є в Сухопутних військах бачення того, як убезпечити людей на полігонах, що поруч із білоруським та російським кордонами? Чому після стількох інцидентів суспільство не побачило покарання винних за жертв у навчальних центрах?

- Тут є декілька важливих факторів. По-перше, передусім винуватець таких ударів – Росія, і це важливо чітко зафіксувати. Ворог свідомо б’є по місцях, де проходить підготовка наших військових. Для нас кожна така трагедія – це не лише біль, а й обов’язок зробити конкретні висновки.

Коли завдається удар по полігону чи навчальному центру, одразу починає працювати комплексна комісія. Перевіряються всі обставини та причини, які призвели до наслідків: як організована підготовка, як виконуються накази щодо розосередження особового складу, використання укриттів та інженерного захисту. Якщо встановлюються посадові особи, бездіяльність яких призвела до тяжких наслідків, особливо до загибелі особового складу, крім дисциплінарної відповідальності, ми передаємо матеріали службових розслідувань до правоохоронних органів та максимально сприяємо їхній роботі.

Водночас чесно скажу: питання дисципліни стосується не лише командирів, а й кожного військовослужбовця. Порушення вимог щодо розосередження, скупчення людей «у зручному місці», ігнорування сигналів тривоги, використання телефонів та фіксація позицій – усе це збільшує ризики. Ми не перекладаємо провину на бійців, але маємо прямо говорити: дотримання правил безпеки рятує життя так само, як броня й укриття.

Ворог б’є по нас постійно, а ми мінімізуємо ризики там, де це залежить від нас: змінюємо порядок підготовки, коли це можливо, частину занять проводимо в укриттях і заглиблених спорудах, посилюємо інженерний захист, розосереджуємо навчальні підрозділи, постійно переглядаємо стандарти з урахуванням тактики ворога й реального бойового досвіду.

- Якою має бути роль сержантського корпусу в армії майбутнього?

- Сержантський корпус має бути центральною, опорною ланкою. Сержант має бути основою бойового підрозділу. У сучасних арміях світу саме сержанти забезпечують дисципліну, порядок, злагодженість дій, підтримують бойову готовність. Вони постійно поруч з особовим складом, знають кожного бійця, його сильні і слабкі риси. Командир більше зосереджується на управлінні, взаємодії, забезпеченні, плануванні. Сержант – на повсякденній роботі з людьми. Для мене сержант має бути одночасно й наставником, і організатором, і людиною, до якої боєць може звернутися по допомогу. Сержантський корпус – це фундамент Сил оборони.

«НАМ ПОТРІБНІ ЛЮДИ, ЯКІ РЕАЛЬНО ЗМІНЮЮТЬ СИТУАЦІЮ НА ПОЛІ БОЮ»

- Яке для вас було найважче рішення за цей рік?

- Найважчі рішення завжди стосуються людей, їхнього життя і здоров’я. Були ситуації, коли доводилося ухвалювати дуже непрості, інколи непопулярні рішення. Вони даються важко, залишаються з тобою надовго. Через деякі з них ти потім не спиш ночами, повертаєшся подумки, аналізуєш, що можна було б зробити інакше. Але, попри весь внутрішній тиск, командир не має права показувати сумніви. Навіть найважче рішення потрібно доводити до підрозділу впевнено, але водночас усвідомлюючи можливі наслідки. Бо особовий склад повинен бачити в очах командира готовність бути відповідальним.

- А як у таких реально складних психологічних обставинах, коли все горить і треба ухвалювати швидке рішення, ви зберігаєте цю ясність?

- Тут працює лише досвід. Я з 2014 року постійно в процесі війни. Були перерви, але вони пов’язані лише з навчанням, щоб підвищити власну підготовку. Я пройшов усі щаблі – від начальника штабу бригади до командувача Сухопутних військ під час війни з 2014-го, а до цього почергово обіймаючи командні та штабні посади від командира взводу. І на кожному рівні накопичував досвід, який тепер допомагає зберігати ясність у найскладніші моменти. Якщо піддатися емоціям, почати ухвалювати рішення лише з позиції «хочу / не хочу», успіху не буде. Командир має право на почуття як людина, але рішення він повинен ухвалювати холодною головою.

- Що б ви хотіли, щоб українське суспільство більше знало й розуміло про військових, особливо тепер?

- Я хочу, щоб наші люди чітко зрозуміли: Збройні сили – це зріз нашого суспільства. Військовий – вчорашній цивільний, який жив звичайним життям, мав роботу, родину, свої плани, а потім доєднався до лав Сил оборони, тому що на нас напав ворог.

Поки військовий тримає лінію оборони, країна має можливість жити нормальним життям у ненормальних умовах війни: працювати, сперечатися, критикувати, ходити в кафе, на концерти, у кіно. Це важливо розуміти: усі наші щоденні звички існують доти, доки воїн стоїть на передовій.

Тепер ми спостерігаємо певний поділ між тими, хто «у пікселі», і тими, хто «у цивільному». Частину цієї напруги створює втома від війни, але значну частину навмисно підживлює ворог через фейки, маніпуляції, інформаційні кампанії. Їм вигідно, коли українці сваряться між собою, замість того щоб разом протистояти агресору.

Кожному українцеві потрібно розуміти – без поповнення війська нам буде дуже складно стримувати ворога, ми можемо втратити державу. Є можливість свідомо прийти до рекрутингових центрів, обрати підрозділ, спеціальність, формат служби. Не всі на це наважуються, проте ми працюємо над тим, щоб вони робили цей вибір сміливіше. Але як військовий я можу сказати одне: нам потрібні люди, які реально змінюють ситуацію на полі бою і не хочуть, щоб війна прийшла в їхнє місто чи дім.

Марина Шашкова