Бригадний шеврон - відзнака найкращих

50 військовослужбовців 141 окремої механізованої бригади отримали шеврони, а командири батальйонів - хоругви, які є символом єдності

Задля безпеки всі деталі події розкривати не будемо. Обмежимося лише тим, що вручення хоругов і шевронів схоже на ритуал: із запаленням смолоскипів, шаною тим, хто загинув, та відзначенням гідних. Ті, хто бував у важких боях, у прямому сенсі бачив обличчя ворога та був за крок від смерті, кажуть, що бригадний шеврон – не просто наліпка на рукаві, це те, що заслуговується честю та відданістю.

ДЛЯ НРК П’ЯТЬ ВИЇЗДІВ – МАКСИМУМ

- Ми не просто військові ЗСУ, а одна велика родина. На фронті немає більшої цінності, ніж плече бойового товариша, який поруч і готовий допомогти. Решта – нічого не варте, – говорить командир бригади Богдан Шевчук (позивний «Сова»).

Богдан – професійний військовий. До війська долучився ще в 2010 році: вступив у Житомирський військовий інститут, закінчив із відзнакою. Він говорить, що війна розвивається дуже швидко, і для того, щоб мати успіхи на полі бою, треба так само розвиватися. Якщо ж стояти на місці, то противник тебе буде переважати новими методами ураження та більш точним відпрацюванням.

- Для України війна – це щось нове, а РФ за останнє століття бере участь, якщо не помиляюсь, у 18-му збройному конфлікті. Це їхній 18-й напад на іншу державу, і зрозуміло, що вона (Росія) розвивається і стає в цьому питанні сильнішою. Але ми стійко тримаємо удар, – говорить Шевчук.

Він особисто знає багатьох бійців зі своєї бригади. Каже, що на війні доводилося разом переживати різне. Говорячи про ситуацію на фронті, не приховує: стало складніше, ніж, умовно, рік тому.

- Сіра зона і зона вогневого впливу збільшуються, логістика ускладнюється. Наприклад, у 2023 році можна було заїжджати на позиції, у 2024-му вже за 3 км до позицій доїхати неможливо було, а тепер це вже не три, а 5–6 км, і ця відстань збільшується. Це сіра зона, до якої ми не даємо противнику доїхати, і він нам так само. Тепер наземними роботизованими комплексами заїхати на «нуль» надзвичайно важко. Три-п’ять виїздів для НРК – це максимум. І то п’ять – це вже, вважай, пощастило. Переважна більшість потреб забезпечується з повітря. Намагаємося робити це швидше, ніж противник. Ми сьогодні розвиваємо безпілотні системи та НРК, стараємося забезпечувати піхотинця всім необхідним: знайшли дієві засоби маскування, які не дають противнику виявити нас із дрона, використовуємо бронеформу (захист від осколків), розробляємо нові засоби виявлення FPV, застосовуємо камери спостереження, засоби тепловізійного спостереження тощо, – розповідає командир.

За його словами, втрачена посадка нічого не значить, а от людей втрачати важко.

- Коли позиція не виходить на звʼязок і ти не знаєш, що з ними, – оце найтяжче. Коли піхотинець доповідає по радіостанції, що він бачить ворога, то залучається насправді вся бригада, а це неймовірна кількість засобів. Коли ми не маємо змоги забезпечити оптичну розвідку, а противник наступає, то можемо відреагувати, але тут важливо, щоб позиція вчасно доповіла про ситуацію, – додає.

ПЛАНУВАВ ЛІКУВАТИСЯ, А ПОТРАПИВ У СЗЧ

Серед тих, хто вже за годину після нашої розмови отримав шеврон, – боєць на позивний «Обама». Він смаглявий, і колись побратими так прозвали жартома.

Хлопець родом із Миколаївської області. Говорить, що жив на межі з Херсонщиною і на початку війни опинився майже на окупованій територій. У 2022-му йому було 20 років, тільки-но повернувся додому після строкової служби в армії. Хлопець додає, що не встиг ні на роботу влаштуватися, ні погуляти – знову пішов до війська. Потрапив до лав 77 десантно-штурмової бригади, а далі – Соледар, Бахмут.

- Першого кац*па вбивати страшно. Пам’ятаю, як це було. Ноги немов ватні стали, страх якийсь з’явився, але якщо не ти, то тебе. Ми були в Соледарі, зачищали територію. Зайшли в один з будинків, а там їх ціла купа, треба було відбиватися. Ми тоді багато людей втратили, але відбилися, – говорить.

Хлопець пояснює, що на війні треба мати холодну голову й міцні нерви, інакше не витримаєш. Він бачив ворога, як то кажуть, обличчя до обличчя. Брав участь у боях проти «вагнерівців» та зеків. Пояснює, що «вагнери» – це бійці, які все життя тренувалися воювати і вбивати. Битися проти них надзвичайно складно.

До лав 141 бригади він потрапив вже у 2025 році, після того як побував у СЗЧ. Про це розповідає з усмішкою, але водночас ніби трошки соромиться та ніяковіє.

- Отримав поранення і вирішив поїхати на лікування. Самостійно. Так вийшло. А потім під час перевірки документів мені повідомили, що я в базі даних як «СЗЧ-шник». Пояснив ситуацію, переховуватися не збирався. Запропонували мені перейти в цю бригаду, і от п’ять місяців, як я тут. Я пілот БПЛА. Не треба бігати посадки штурмувати, освоїти цю професію легко. Керую «Мавіком», коригуємо артилерію, ведемо детальну розвідку, – говорить.

Про плани на «після війни» він говорить так само з усмішкою. Мовляв, головне дожити.

- Другого життя в нас немає, «забаранитися» рано, ще молодий і хочу жити далі, – додає «Обама».

Питаю наостанок, чи він гордий, що отримав шеврон, чи то більше для мами? Знову жартує:

- Мама знає, що її син нагодований і в шапці, і їй цього достатньо.

ДІСТАТИ ВОРОГА ТАМ, ДЕ ВІН ПОЧУВАЄТЬСЯ СПОКІЙНО

Серед тих, хто є у списках на отримання шеврона, і 30-річний Степан. Він із Рівненщини, але працював і жив у Києві. Боєць має акторську зовнішність. От правда! Кажу йому про це – він усміхається і трошки шаріється.

Його історія так само «не ідеальна». Його мобілізували, коли йшов здавати кров… на потреби ЗСУ. Це було в липні 2023 року. Спроб «відбитися», утекти чи якось «відкосити» не було. Говорить, що одразу потрапив до 141 бригади, тут якраз формували новий батальйон – БПЛА. Підрозділ перекинули на Запорізький напрямок, у район села Роботиного. Разом із 118 окремою механізованою бригадою вони мали стримувати ворога.

Степан пройшов навчання на пілота FPV. У цивільному житті він працював програмістом і нову професію опанував швидко.

- Зараз я цим горю. Безпілотні системи – це справа мого життя. Попросив друга намалювати нам емблему, придумав назву – і от ми зі взводу «Дикий гін» переросли вже в роту, – гордо каже.

- А чому «Дикий гін»? – питаю.

- Це з гри, ну і плюс зі скандинавської міфології: вершники, які мчать по небу і карають ворогів, – пояснює.

Він каже, що на початку війни дрони особливо не треба було допрацьовувати, РЕБів було не настільки багато, – а тепер буквально кожні 3–4 місяці доводиться модернізувати обладнання. На його думку, противник все ще має перевагу в використанні ударних дронів дальньої дії. Мова про «Орлани», Zala, «Суперкам». Він і сам хотів би опанувати ударні крила, які летять на більш велику відстань та можуть знищувати цілі в тилу ворога.

- Хочеться їм більше шкоди завдавати, залітати туди, де вони себе спокійно почувають, – говорить.

До війни він ніколи не бував на сході країни. Навіть більше, далі Києва не їздив. Тепер мріє про відпочинок у горах, але то буде колись потім.

На свій шеврон він чекав два роки.

- Шеврон – це важливо. Це знак, що ти на нього заслужив своєю працею, це честь. Шеврон має носити тільки той, хто на це заслужив, – говорить.

- Ну ти ж заслужив? – питаю.

- Заслужив, думаю... – каже.

РОЗМОВА З «ВІДЬМОЮ»

Заслужила свій шеврон і бойова медикиня на псевдо «Відьма». У цивільному житті вона медична сестра Галина Михайлівна.

- А чому такий позивний маєте? – запитую.

- Я бачу те, що інші не бачать, чую те, що інші не чують. Хочете, кину на карти й перевірите? – жартує.

Трошки знайомимося, розпитую в неї про життя до війни. Галина навчалася у Криму, у Севастополі, працювала спочатку в щелепно-лицевій хірургії, а потім перейшла в операційне відділення. Говорить, їй більше подобаються травматологія та хірургія.

Коли почалася повномасштабна війна, прийшла до військкомату.

- Довго не брали, але я домоглася свого. Спочатку у військкоматі служила бойовим медиком в Івано-Франківську. Потім почали формувати новий батальйон, і комбат запитав «Галино, підеш до нас?». Кажу – так. Це було у 2023 році. Мамі збрехала, що у Львові навчаю хлопців тактичної медицини, бо я санінструктор. Мама вірила, доки не побачила зі мною інтерв'ю. Потім сильно плакала, коли довідалася, що я зазнала поранення, – каже.

Прошу Галину розповісти докладніше про поранення.

Це сталося на Донецькому напрямку 19 квітня цього року. КАБи прилетіли в місце розташування евакуаційної бригади.

- Нам пишуть – КАБ на підльоті, за дві хвилини він у нас уже. Прилетів прямо в хату, де ми базувалися. Хата згоріла, машина згоріла, я отримала поранення, – показує шрам на лобі. – Пам’ятаю, щось шандарахнуло в голову файно. Ногу також сильно поранило – не перелам, а сильний забій, розірвало сильно. Коли в крові адреналін плюс шок, то сильного болю не відчуваєш, а коли адреналін відійшов, тобою починає калатати – і розумієш, що сталося. На ногу стати не могла, їздила на інвалідному візку. Місяць вчилася ходити. На нозі також шрам і ціла «яма», у шортах більше не ходжу.

Галина розповідає: коли дізналися про те, що прямо на них летить ворожа бомба, шофер, з яким разом працювали на еваку, сказав: «Михайлівно, тримайся», бо завжди летить не один КАБ, а три, – і закрив її своїм тілом. До лікарні їх віз командир сьомої роти: хлопці були неподалік, дізналися про поранених і приїхали на допомогу.

Галя розповідала, як проходила лікування та реабілітацію, як важко звикала до шрамів, особливо на обличчі. Але найважче випробування було попереду. 28 листопада загинув той самий шофер, який тоді був поруч, – Іван Гасяк, позивний «Франко».

- Був сильний туман, наїхали на невідомий пристрій. Він загинув. Для мене це важко. Наш медпункт – це наша родина. Тут всі один за одного. Це для нас велика втрата. Ми по рації почули, що він «двохсотий», не повірили одразу. Але потім я його тіло везла везла в морг… – говорить із тремтінням у голосі, крізь сльози.

Уже на війні Галина познайомилася зі своїм чоловіком. Він військовий, тепер проходить реабілітацію після поранення. Жінка розповідає, що довго залицявся, а вона відмовляла, бо боялася пліток.

- Але всі хлопці до мене ставляться з великою повагою. На святого Валентина я сказала коханому «так». Ми розписалися, було й вінчання, але скоромно все, по-родинному, – каже.

- Для вас шеврон важливий? Хотіли його? – питаю.

- Хотіла. Чесно. Мені дуже приємно. Коли нагороду отримуєш, то значить, що про тебе не забувають, – каже.

Після війни вона хоче повернутися до роботи у травматології. Уже має багато пропозицій, але поки що всім відповідає, що зараз не може, бо хоче бути корисною тут, поруч із побратимами.

Не могла не запитати у «Відьми», чи скоро війна закінчиться. Щиро скажу, дуже бажала почути ствердну відповідь. Вона брехати не хотіла:

- Нескоро, але кінець точно буде.

Також сказала, що завжди радить своїм побратимам не звикати один до одного, бо втрачати потім надзвичайно важко. Хоча знає добре, що не звикати не вдасться. Тож намагається вчити бійців такмеду, щоб вони були максимально підготовлені й ніхто з них не загинув.

Ольга Звонарьова, Запоріжжя
Фото Дмитра Смольєнка / Укрінформ

Більше наших фото можна купити тут