Історія колишнього засудженого, який воював у Третій штурмовій

Іван Прокопечко на псевдо «Талісман» понад рік був на передовій, зазнав важкого поранення

У травні 2024 року Верховна Рада ухвалила закон №11079-1, який дозволяє деяким категоріям увʼязнених мобілізуватися до лав Збройних сил України. За даними Мін'юсту, станом на вересень 2025 року добровільно пішли захищати державу понад 10 тисяч таких людей. Серед них – 35-річний Іван Прокопечко, який родом із Прикарпаття. На фронті він пройшов важкі бої. Було поранення, ампутація ноги. Нині Іван перебуває у шпиталі й готується до протезування, із ним поруч – дружина Олександра.

ПЕРШІ КУЛІ НАД ГОЛОВОЮ – НА МАЙДАНІ

Іван народився у с. Пнів Надвірнянського району Івано-Франківської області. Зростав із трьома братами. Закінчив 9 класів місцевої школи, у ПТУ в Надвірній здобув фах будівельника й плиточника-облицювальника. Ще в дитинстві почав займатися будівництвом – його дід був добрим муляром і навчив онука багатьох секретів цього ремесла.

У лютому 2014-го Прокопечко з друзями поїхав на Майдан до Києва, де долучився до групи «молотовців». Йому було 24 роки. Розповідає, що 20 лютого пережив свій перший досвід, «коли хтось хоче тебе вбити й над головою свистять кулі». Ділиться, що тоді мав бажання змінити стан речей у країні, «щоб зупинити суцільну брехню та зневагу».

Після Майдану повернувся додому. Коли розпочалася АТО, заповзявся ходити до військкомату, хоч військового досвіду не мав. Що таке війна, знав лише з розповідей вітчима, який свого часу служив в обмеженому контингенті радянських військ в Афганістані.

ВІСІМ РОКІВ ЗА ВБИВСТВО ПІДПАЛЮВАЧА ХАТИ

- Разів із п’ять так ходив до військкомату, але до мене серйозно не ставилися. Тоді втягнувся у волонтерство. Оскільки працював від замовлення до замовлення – переважно мурував кам’яні паркани, виконував євроремонти, – то знаходив час на поїздки на Схід. Збирали допомогу здебільшого для 14 окремої танкової бригади, в якій служив мій старший брат Тарас. Передавали продукти й обладунки, зокрема бронежилети, – згадує Прокопечко.

Розповідає, що один чоловік напідпитку спалив хатину, яка дісталася йому від дідуся й бабусі. Каже, що пішов розлючений, на емоціях, розібратися з підпалювачем спадщини й переборщив у застосуванні сили. З його слів, достатньо було одного удару в ділянку печінки, щоб чоловік упав. Із часом він помер. Прокопечко додає, що не тікав, одразу зателефонував у швидку, у поліцію. Суд у 2021-му дав йому 8 років позбавлення волі, термін мав відбувати у Городищенській виправній колонії №96, що на Рівненщині.

ПІД РОБОТИНИМ ЗАГИНУВ БРАТ

- Я жалкував про скоєне. Щойно розпочалася повномасштабна війна, звернувся до керівництва установи з проханням сприяти моєму залученню до війська. Писав у різні інстанції. Але тільки коли торік ухвалили спеціальний закон, з’явився реальний шанс потрапити на фронт. Улітку 2023-го під час нашого контрнаступу на полі бою під Роботиним загинув мій брат Петро, який служив гранатометником. Ми були двійнятами… Розумієте, коли в колонію прийшла ця звістка, здалося, що загинула моя половина. Було неймовірно, пекуче боляче. Коли почалася велика війна, Петя перебував у Польщі. Він приїхав і мобілізувався у 33 окрему механізовану бригаду, що тільки формувалася. Після цього у мене з'явилося нестримне бажання бити рашистів, була ще більша мотивація стати до лав ЗСУ, – каже чоловік.

Прокопечку повідомили, що згодом почнуть приїздити рекрутери з бригад і у процесі визначиться, де він служитиме. Представників різних частин відлякувала «тяжка» стаття Івана. Проте військовослужбовці 3 окремої штурмової бригади розібрались із мотивацією кандидата, обставинами, через які той потрапив за ґрати, поспілкувались із ним. Суд виніс рішення щодо його умовно-дострокового звільнення з наступною мобілізацією до Збройних сил. Іванові дали тиждень на збори, в установі виконання покарань йому видали довідку про звільнення. І от за Прокопечком прибули представники Третьої штурмової.

«МИ – ЯК РІДНІ, ОДИН ЗА ОДНОГО ГОРОЮ»

- Дорогою підбирали людей з інших колоній. Укомплектували десь 40 таких, як я. Поїхали до Києва, потім був навчальний центр на БЗВП. Опісля навчалися в бригаді на полігоні, акцент – на штурмових діях. Так став стрільцем ІІІ класу. Основна зброя – АК-74, вправно оволодів і гранатометом, кулеметом. У нас у підрозділі не було різниці – мобілізований звичайний цивільний чи колишній засуджений. Командири суворо слідкували за взаєминами і ми без проблем влилися у військовий колектив, прийняли його правила. Ми всі стали побратимами, які захищають Україну, – ділиться «Талісман».

Іван Прокопечко воював понад рік. Зауважує, що багато чого навчився, зокрема розуміти людей, що таке справжній колектив, довіра, коли удвох чи втрьох заступаєте на спостережний пункт, маєте прикривати товариша.

- Ми – як рідні брати, один за одного горою стоїмо. Війна мене дуже покращила. Показала справжній «цінник» кожному моментові життя, допомозі ближнього. Якби ви знали, як це важливо, коли ти в розпачі і як новачок не знаєш, як розв’язати ту чи іншу проблему, а тут – поміч побратима, – додає Прокопечко.

Свій позивний «Талісман» Іван приніс у військо ще з установи виконання покарань. І він його підтвердив у першій же бойовій ситуації.

«ПІСЛЯ ТОГО БОЮ БУЛО НЕПРОСТО СЕБЕ ОПАНУВАТИ»

- Військової науки треба вчитися сумлінно, інакше в полі тобі двійку ставить ворог. І не в щоденник, а кулею чи снарядом. Якщо у навчальному центрі сачкуєш, лінуєшся, то потім маєш, м’яко кажучи, проблеми в бою. Спершу нам доручали допомагати евакуювати поранених – так і до війни звикали. Тоді побратима вдалося затягнути з поля у шанці. Але треба було забрати і його зброю. Я пішов за нею. Раптом неподалік вибухнула міна, як потім виявилося – 82-га. Саме присів за дерево. Здалося, що мене вбило, – такі думки одразу зароїлися в необстріляному мозку. Проте дим розвіявся, а я, як не дивно, продовжував жити. Вхопив автомат товариша і успішно гайнув до своїх. Уже в окопі побратими погодилися: з огляду на цей випадок, мені підходить позивний «Талісман», – згадує співрозмовник.

Чоловік розповідає, що брав участь у штурмах, зачистках на Луганщині й Донеччині, були контактні сутички. Згадує, що якось у шанцях зіткнувся ніс у ніс із росіянином. Вороги кинулися один на одного. Прокопечко ж завжди носив зі собою ножа.

- Завдяки цьому я його поборов. Після того бою справді було непросто опанувати себе, бо навіть на війні не так часто щось подібне трапляється. Скажу, що в нашій бригаді хороше психологічне забезпечення і завжди можна звернутися за фаховою допомогою, – ділиться він.

Зауважує, що перед боєм щоразу шукав усамітнене місце й там, у тиші, збирався з думками і силами 10–15 хвилин. А потім долучався до побратимів. Каже, що багатьох із них втратив. Часто згадує земляка «Джина» – 18-річного юнака, що загинув від удару fpv-дрона.

КОХАННЯ ЧЕРЕЗ ДЕСЯТЬ РОКІВ

Крайній бій «Талісмана» був цієї осені. Разом із побратимом Іван повертався на позицію, – на той час він уже був старшим на спостережнику. Готувалися до ворожого накату. І раптом прилетіла граната від АГС. Розповідає, що ногу немов вогнем обпекло. Бойовий товариш наклав йому турнікет. Попри поранення, Іван на адреналіні пробіг кількадесят метрів, його лишали сили. Потім – евакуація, шпиталі – в Харкові, Львові, ампутація ноги нижче коліна. Тепер він продовжує лікування в Тернополі, уже ближче до дому.

- Хочу повернутися до повноцінного життя. Головне – аби вдало пройшло протезування. Я сповнений надій, бо одружився пів року тому, коли воював. За допомогою додатку «Дія» уклав шлюб по відеозв’язку, – каже.

Зі своєю дружиною Олександрою познайомився ще у 2014-му, але згодом вони добряче посварилися. І якось на фронті чоловік набрав її номер.

- Олександра запитала, чи можна приїхати. Я відповів, що ні, бо сиджу в окопі на Луганщині. Перепросив за минулі образи. Ми знову почали підтримувати зв'язок, почуття розгорілися з новою силою. Олександра пообіцяла, що чекатиме, поки не скінчиться війна. Вона дуже хороша людина, маємо майже ідеальне взаєморозуміння. Разом багато пережили. Практично не відходить від мене у шпиталях, підтримує в усьому. Це дуже цінне для мене відчуття потрібності й того, що тебе чекає рідна душа. Ще до поранення вона сказала, що їй байдуже, яким повернуся з війни, аби живим, – розповідає «Талісман».

Олександра ділиться, що познайомилися з Іваном у неї вдома – він прийшов лагодити бензопилу.

- Зав’язалася приязнь, потім покохали одне одного, – каже жінка. – Почали разом жити, але за рік розбіглися через непорозуміння. І от – знову разом. Ми стали дорослішими, мудрішими, з різним життєвим досвідом. Коханий дуже змінився в кращий бік, особливо коли став на захист України. Він нині настільки серйозний, що я зрозуміла: з ним можна створювати міцну й щасливу сім’ю. Хочемо купити хату, діток мати, у злагоді жити. У мого чоловіка золоті руки, добре серце. Він заслужив на гідне майбутнє.

Геннадій Карпюк