«Поліція воює нарівні із ЗСУ й добре так насипає ворогам»

Історії бійців батальйону поліції особливого призначення, які захищали Україну на фронті

Знати один одного за позивними, бути поруч на найнебезпечніших бойових позиціях, а потім допомогти адаптуватись до цивільного життя. Це до снаги лише тим, про кого тепер кажуть «рівний рівному».

Ветеранська спільнота сьогодні є, мабуть, однією з найбільших в Україні. Поширеною практикою стало призначення саме ветеранів на керівні посади в різних ветеранських просторах.

Як це працює на практиці та про що розповідають бійці – у матеріалі Укрінформу.

ПІКЛУЄТЬСЯ ПРО ВІЙСЬКОВИХ ПІД ЧАС ЛІКУВАННЯ, ПРО РОДИНИ ЗАГИБЛИХ

Із «Арабом» ми познайомились на початку повномасштабного вторгнення, коли він виконував бойові завдання на Запорізькому напрямку. На той момент був командиром підрозділу батальйону поліції особливого призначення (стрілецького).

Коли почалась велика війна, Вячеслав Лощенко (він же «Араб») уже мав неабиякий бойовий досвід, адже в 2014-му добровольцем долучився до новоствореного батальйону поліції «Київ-1». Уже з липня 2014-го частина особового складу батальйону вирушила на Донеччину, де брала участь в АТО.

Лощенко має відзнаки Президента України «За військову службу Україні», «За участь в антитерористичній операції», «За оборону України», медалі «За бездоганну службу» ІІІ ступеня та «Честь. Слава. Держава», «Козацький хрест» I ступеня, «Таврійський золотий хрест». Також нагороджений іменною вогнепальною зброєю. Окрім відзнак у нього – численні поранення, одне з яких отримав у грудні 2024 року, але попри це продовжував виконувати бойові завдання. У квітні 2025-го йому запропонували посаду помічника начальника ГУНП у Запорізькій області з питань ветеранської політики. Він погодився.

Тепер ми зустрічаємось із ним не на позиціях, а у прифронтовому Запоріжжі. Чоловік опікується пораненими бійцями, допомагає рідним та близьким загиблих побратимів.

- Основний напрямок моєї діяльності – піклуватися про родини загиблих хлопців, поранених, допомагати бійцям під час лікування, проходження реабілітації, адаптації. Ми постійно на звʼязку: якщо потрібна допомога, то вони знають, що мені можна телефонувати в будь-який час, якщо потрібна моя фізична присутність, то приїду. Багато кого з тих, із ким зараз працюю по лінії ветеранської політики, знаю по службі, багато з ким разом були на фронті. Мій обов’язок – допомагати їм, – говорить Вячеслав.

Каже, що немає такого питання, яке неможливо було б вирішити.

- У нас налагоджена взаємодія з громадськими організаціями, волонтерами, органами влади тощо, – додає.

Згадує, як улітку запорізькі поліцейські зустріли з пологового Єлизавету Дергільову – дружину колеги-вибухотехніка, який загинув під час виконання службового завдання. Трагедія сталася 14 січня на Херсонщині під час розмінування бойової частини нерозірваного БпЛА. Ворожий безпілотник здетонував, Ілля отримав смертельні поранення.

- Коли чоловік загинув, я була на перших місяцях вагітності, – розповідає Єлизавета. – Саме Вячеслав наполіг, щоб стала на облік. Він усіляко підтримував. Я відчула перейми 26 червня, подумала, що це, так би мовити, тренувальні. Але ні. Уже була комендантська година, набрала Вячеслава, він зустрів мене, супроводжував до пологового. Коли ми їхали, була шахедна атака.

Уже за кілька годин, 27 червня, вона народила донечку, яку назвала Анечка.

- Я дуже хотіла повісити металевий дзвіночок з ініціалами чоловіка на меморіал «Дерево пам’яті», але не знала, куди звернутись. Поговорили з Вячеславом, він усе пояснив. Знаю, що в будь-який момент можу написати чи подзвонити, що не сама. У перші місяці після загибелі Іллі дуже важко було. Я думала, що все, кінець. Пройшло пів року – і ти розумієш, що поступово вчишся із цим жити. Звикаєш. Зараз мене тримає донечка, є побратими чоловіка, які підставлять плече. Життя не закінчується, – говорить жінка.

Сам Вячеслав, розказуючи про маленьку Аню, змінюється на обличчі. Розповідає, що коли вона народилась, то пережив «круті емоції». Він часто буває вдома у Дергільових, каже, що вони – ніби його рідні люди.

ПОДЯКА КУМУ ЗА НОГИ

- Хлопцям, які повернулися з фронту або які на ротації, іноді тяжкувато спілкуватись із цивільними. Мені з ними легше, бо знаю їхні потреби, сам пройшов цей шлях, зазнав поранень. Із ветеранами має говорити тільки ветеран. Людина із цивільного життя не зможе зрозуміти суті того, що вони потребують, – говорить Лощенко.

Це підтверджує і його побратим – Павло Черниченко. Чоловіки разом були у «стрілецькому» спецпідрозділі.

- Цей батальйон – найліпший в Україні серед поліції, – каже Павло. – Усі хлопці підготовлені й вмотивовані. Усі – як скеля, як одне ціле, виконують бойові завдання кожного дня. Я був командиром мінометного розрахунку. Атакували FPV-дрони, поранило шістьох, зокрема ротного Вячеслава Лощенка і мене. Частина поранених уже на бойових, хтось – лікується.

Прошу його пригадати той важкий день – 28 грудня 2024 року.

- Ранок. Нам привезли БК для міномета, і так сталося, що прилетіли FPV. Сім годин нас «кошмарили» – і дронами, і артобстріл був. Пощастило, що поруч – маленькі бліндажі, хлопці один одного туди позатягували. У нас не було паніки, тому обійшлося без втрат. Усе злагоджено, – розповідає Павло.

- Вчасно заховатись вийшло? – питаю.

- Нам пощастило, – відповідає.

- Поки чекали на евакуацію, самі собі допомагали?

- У розрахунку був кум, він надавав мені допомогу. Багато уламків – ноги, сідниці, спина, руки – посічене все. Тампонував, перевʼязував.

- Він має спеціальну освіту? Чи звідки знав, що і як робити?

- Нас постійно вчили, були напрацювання. Він оцінив ситуацію і, дай Бог йому здоровʼя, не наклав мені турнікети на ноги, бо через сім годин була б ампутація. Надав файну допомогу. Хоча і сам перебував у важкому стані, контужений. Усі хлопці, з якими був на фронті, для мене Люди з великої літери, – додає співрозмовник.

Вячеслава він називає не інакше як бойовим офіцером. Каже, що той пройшов великий шлях, був у різних спецпідрозділах, і ветеранам та чинним бійцям із ним легко спілкуватись.

- Слава – командир. Знає, як що організовано, може підказати. Коли чую «поліція не воює», це дуже (сміється, – ред.)… Бо наш спецпідрозділ із 2014 року воює, наші хлопці пройшли Донбас і Луганщину, – каже Павло.

Тепер боєць на лікуванні. Отримує його безоплатно. Після поранення є серйозні проблеми з рукою. Говорить, що вона не працює. Потім буде реабілітація, «списання», але виїжджати нікуди не планує. Каже, що допомагатиме війську, робота знайдеться і в цивільному житті.

«ДУЖЕ ХОТІЛОСЯ ВИЖИТИ»

Серед поранених під час тієї грудневої атаки – Владислав. Його прізвище не називаємо, бо на окупованій території у чоловіка залишились рідні. Познайомились із ним практично випадково. Так вийшло, що приїхав до Лощенка, щоб той допоміг із оформленням деяких документів.

- На цей момент я потребую реабілітації, медичну допомогу отримую. Спецпідрозділ уже, мабуть, не витягну, – говорить Владислав.

28 грудня був його перший бойовий вихід.

- Ми виїжджали на підготовку мінометної позиції, і під час підвозу самого міномета та БК прилетіли дрони. Спочатку один, упав дуже близько. Потім ще штук п'ять. Вони летіли один за одним. Орки крили не по машині, а працювали по нас. Тоді насправді пощастило. Усе почалось о 6 ранку і завершилось евакуацією, яка змогла дістатися до нас о 14:00. Сім годин чекали. Весь цей час були адреналін, сила волі, підтримка побратимів. І дуже хотілось вижити. Мені спочатку допоміг побратим на імʼя Богдан, а потім мій командир роти Вячеслав Лощенко, – розповідає.

У його руці – уламки. Каже, що їх там дуже багато.

- Не всі хірурги беруться оперувати. Є такі уламки, що можуть закапсулюватися, а є і ті, що можуть вилазити за рік і два, – додає.

Кожен зі співрозмовників багато разів повторив про важливість підтримки – як на війні, так і в цивільному житті. І кожен сказав: «Поліція воює нарівні з підрозділами ЗСУ й добре так насипає ворогам».

Ольга Звонарьова
Фото з архіву поліції та Вячеслава Лощенка