Парад у Пекіні продемонстрував світові недоведену потугу. Але не це основне

Китайський винищувач «пів п’ятого покоління». Новітній танк, часом не родич «Армати»? Втім, головне питання: чим здатний відповісти Захід? 

Минулого тижня, 3 вересня, голова КНР Сі Цзіньпін прийняв широко анонсований у світі військовий парад на площі Тяньаньмень у Пекіні на честь 80-ї річниці закінчення Другої світової війни. Втім, святковий привід став лише формальністю для головної мети – демонстрації безпрецедентної військової потуги Китаю, що стрімко зростає. Поруч із Сі на трибуні стояли російський та північнокорейський диктатори – Путін та Кім Чен Ин, що перетворило захід на символічну маніфестацію нового авторитарного блоку.

Перед очима світу прокрокували понад 10 тисяч військовослужбовців та проїхали сотні одиниць новітньої техніки. Пекін показав майже все, чим прагне налякати й здивувати: від гіперзвукових крилатих ракет YJ-серії та міжконтинентальних балістичних ракет DF-41, здатних досягти будь-якої точки на планеті, до підводних безпілотних апаратів (XLUUV) та лазерної зброї для знищення дронів. У небі пролетіли винищувачі начебто п'ятого покоління J-20A та J-35A, а також ціла плеяда літаків-розвідників, радіоелектронної боротьби та дальнього радіолокаційного виявлення.

Цей парад став кульмінацією заяв, зроблених Сі Цзіньпіном напередодні, 1 вересня, на конференції Шанхайської організації співробітництва (ШОС). Тоді китайський лідер проголосив кінець епохи, коли Захід «диктував правила світової політики», та закликав до створення «більш справедливого», багатополярного світового порядку. Парад на Тяньаньмень став візуальним підтвердженням цих амбіцій. Питання лише в тому, що саме Пекін вкладає в поняття «справедливості» і наскільки реальною є тепер загроза від його армії для вільного світу.

АРСЕНАЛ НОВОГО ГЕГЕМОНА: ЩО ПОКАЗАЛИ НА ТЯНЬАНЬМЕНЬ

Парад у Пекіні був не просто ритуальним заходом, а ретельно режисованою демонстрацією військових можливостей, які Китай розвивав останні десятиліття. За словами ізраїльського військового експерта Сергія Ауслендера, Пекін хотів надіслати світові три ключові сигнали. «По-перше, прорив, якого вони досягли за останню чверть століття у військовій сфері. Якщо ще на початку 2000-х Народно-визвольна армія виглядала архаїчною, то сьогодні вона має сучасні й на вигляд цілком боєздатні сили. По-друге, Китай показав прагнення вибудувати повний спектр озброєнь – від стрілецької зброї до літаків п’ятого покоління та міжконтинентальних балістичних ракет. По-третє, головним меседжем параду стало позиціонування Пекіна як головного суперника США та, ширше, Заходу».

Особливий акцент було зроблено на стратегічних силах. Як зазначає Ауслендер, «звернув на себе увагу показ усієї ядерної тріади – мобільних і шахтних комплексів, підводних ракетоносців, стратегічної авіації. Це мало підкреслити, що Китай прагне досягти паритету зі США у сфері стратегічних озброєнь». Демонстрація ракети DF-41 з дальністю до 15 тис. км – це прямий сигнал Вашингтону: вся територія Сполучених Штатів перебуває під прицілом.

Водночас, за зовнішнім блиском ховаються серйозні проблеми, які ставлять під сумнів реальну боєздатність китайської армії. Той самий Сергій Ауслендер зауважує, що попри вигляд, багато розрекламованих систем залишаються «сирими». «Схожа ситуація і з авіацією. Китайський винищувач п’ятого покоління пролетів над площею Тяньаньмень, однак ключова проблема залишається – двигуни. Вже багато років китайським конструкторам не вдається створити сучасний авіадвигун, який відповідав би стандартам цього покоління. Тож поки що маємо більше зовнішній ефект, ніж підтверджену боєздатність».

Така ж картина, на його думку, і з бронетехнікою: нові танки та БМП виглядають сучасно, але їх ефективність у реальному бою, особливо проти сучасних протитанкових засобів та дронів-камікадзе, не доведена. Експерт порівняв їх з потужно розрекламованим російським танком «Армата», який наразі здатний лише по Червоній площі їздити. А ще Ауслендер підкреслює ключовий недолік НВАК: «Його армія не має досвіду масштабних воєн – останнє велике зіткнення із В’єтнамом у 1979 році завершилося для Пекіна відчутною поразкою. Уся новітня техніка не проходила серйозних бойових випробувань. На відміну від США чи навіть Росії, які регулярно застосовували своє озброєння у війнах, китайські зразки залишаються «парадними».

Військовий експерт Андрій Крамаров також звертає увагу на широкий спектр продемонстрованих систем: «У Пекіні вивезли і показали, що в них є: лазерне озброєння, нову міжконтинентальну балістичну ракету, яка може дістати з території Китаю до будь-якої точки світу. Також вони активно показують безпілотники, авіацію, сучасні системи радіолокаційного спостереження, свої зенітно-ракетні комплекси».

Проте, на думку Ауслендера, найбільш показовим сигналом стало не стільки «залізо», скільки демонстрація нової військової філософії. «Важливий елемент параду – демонстрація нових підрозділів: кібервійськ, космічних та інформаційних сил. Це вписується у концепцію багатодоменних операцій, коли армія повинна діяти комплексно – на суші, в повітрі, на морі, в кіберпросторі та космосі під єдиним командуванням. Саме до такої моделі прагне Китай, і це можна вважати найбільш показовим сигналом параду».

МЕТА: НЕ ПРОСТО ПАРАД, А ЗАЯВКА НА СВІТОВЕ ЛІДЕРСТВО

Показова демонстрація військової техніки була лише інструментом для досягнення значно масштабнішої політичної мети. Як зазначає військовий експерт Денис Попович, «як і саміт ШОС, цей парад продемонстрував геополітичні амбіції самого Китаю, який хоче стати новим полюсом сили, новою альтернативою США. І якщо саміт ШОС демонстрував ці прагнення Пекіна на політичному рівні, то парад – на військовому». Це був чіткий меседж, адресований передусім Вашингтону: ми готові до суперництва і маємо для цього відповідні аргументи.

Цей символізм підсилювався кожною деталлю. «Показавши новітні зразки ракетного озброєння, Китай направив меседж передусім Вашингтону: ми теж сила. І ще велике питання, хто з нас сильніший. Ну, а потім над площею злетіли 80 тисяч “голубів миру”, як демонстрація того, що у принципі ми теж за мир, тільки за нашими правилами», – з легкою іронією зауважує Попович. Навіть у спробі переписати історію Китай проявив свої амбіції: Сі Цзіньпін назвав КНР та Росію «головними країнами-переможцями у Другій світовій війні», відверто несправедлива відсуваючи на другий план роль західних союзників і роздуваючи власний вклад до неадекватних розмірів.

Президент Центру глобалістики «Стратегія ХХІ» Михайло Гончар вбачає в цьому заході маніфестацію давно сформованого союзу. «Парад у Пекіні мав чітку символіку. Йдеться про демонстрацію того, що можна назвати “віссю зла” або “коаліцією зла”. Вона склалася давно й точно не в Пекіні. Події 3 вересня стали лише показовим засвідченням цього союзу», – стверджує експерт. Він переконаний, що попри внутрішні суперечності, цих гравців об'єднує спільна мета: «кинути виклик “вільному світу”, “Заходу” та змінити глобальний порядок. Це прагнення поставити крапку в епосі американського лідерства та відкрити нову добу – умовну “еру домінування Азії”, де головна роль відводиться Китаю».

Схожої думки дотримується і Андрій Крамаров. За його словами, Пекін діє цілеспрямовано й методично. «Останні десять років він доволі послідовно крокує до того, щоб заявити про себе як про другий геополітичний центр світу на противагу США. Багато років після розпаду СРСР на цю роль претендувала Москва, але Китай дуже спокійно та методично перебрав цю роль на себе». Крамаров наголошує, що в сучасному світі, де норми міжнародного права все частіше поступаються “праву сили”, демонстрація військової могутності стає ключовим елементом геополітики, особливо для держав із територіальними претензіями, як-от питання Тайваню для Китаю.

ЗАГРОЗА ДЛЯ ВІЛЬНОГО СВІТУ: РОЗГУБЛЕНИЙ ЗАХІД ПРОТИ «ОСІ ЗЛА»

Наскільки ж реальною є загроза, яку продемонстрував Пекін? Проблема полягає не стільки в китайських ракетах і танках, скільки у стані самого західного світу. Михайло Гончар малює невтішну картину: «Це стало можливим не лише завдяки зростанню Китаю, а й через слабкість Заходу. Попри постійні декларації про «спільні демократичні цінності», Захід виявився роз’єднаним, ослабленим внутрішніми суперечностями». На його думку, Захід проспав момент, коли потрібно було реагувати, сприймаючи глобальні виклики як «периферійні» та сподіваючись, що «завжди можна домовитися».

Навіть після параду, за словами Гончара, відповідь Заходу виглядає непереконливо. «Ми побачили спробу Заходу дати відповідь: відбувся саміт «коаліції охочих», 9 вересня має пройти «Рамштайн», є інформація про нові візити європейських лідерів до Вашингтона... Але якщо порівняти ці заходи з масштабом і символізмом того, що продемонстрував Китай, то, на жаль, вони виглядають непорівнянними. Це радше віддзеркалення триваючої розгубленості західного світу і його – сподіваюсь, тимчасової – нездатності діяти адекватно».

Ця слабкість, як вважає експерт, має глибоке коріння, що тягнеться щонайменше з 2008 року, від моменту російського вторгнення в Грузію. Західні країни так і не змогли усвідомити, що агресія Росії, яка виступає «тараном у цій “коаліції зла”», спрямована не лише проти України чи Грузії, а проти самої Європи.

Ситуацію ускладнює внутрішня політична криза у США. «Особливо небезпечна ситуація зараз, коли найсильніша ланка західного світу – Сполучені Штати – опинилася у внутрішньому полоні «путінізму». Адже трампізм – це фактично американський різновид путінізму», – гостро зазначає Гончар. Заяви про можливе припинення фінансування оборони країн східного флангу НАТО він розцінює як «запрошення Росії до нової агресії, цього разу проти Балтії»: «Саме на американські гарантії безпеки там (у Балтії, – ред.) покладали найбільші надії. Задум НАТО полягав у тому, що в разі загрози саме американські війська мають першими прийти на допомогу. Натомість Вашингтон спершу скорочує фінансування, яке допомагало країнам Балтії підвищувати свою стійкість і обороноздатність. Це тривожний сигнал, що створює відчуття вразливості».

Денис Попович погоджується, що політика США останніх років лише сприяла консолідації авторитарних режимів. «Намагання заробити гроші на тарифах, відірвати Китай від Росії, призвели до протилежних результатів. Авторитарні режими РФ та КНДР консолідувалися довкола Китаю, а до них приєдналася й Індія, яка шукає захисту від тарифів Трампа... Суперництво зі США носить для цих країн екзистенційний характер».

Для України та Європи це створює екзистенційну загрозу. Михайло Гончар наголошує, що Європі необхідно терміново переходити «рубікон нерішучості», оскільки значна її частина досі «інерційно сприймає війну в Україні як щось “на дальніх підступах”, а не як власну війну». «Поступово приходить усвідомлення, що це війна Європи в Україні, а не України десь в Європі. Але це усвідомлення, на жаль, ще не настільки глибоке, як мало б бути».

Він нагадує слова колишнього міністра оборони Польщі Януша Онішкевича, сказані ще у 2017 році: «Якщо проблема виникла на Дону, вирішувати її потрібно саме там, а не чекати, поки вона дійде до Сяну». Сьогодні ця теза звучить як пряма пересторога для всього вільного світу.

ВИСНОВОК

Парад у Пекіні – це не просто військове шоу. Це політичний маніфест, що проголошує народження нового геополітичного центру сили, який відкрито кидає виклик світовому порядку на чолі зі США. Китай продемонстрував не лише потужний на вигляд арсенал, реальна боєздатність якого, щоправда, ще не перевірена в боях, але й готовність очолити коаліцію авторитарних держав, об'єднаних спільною неприязню до західної демократії.

Головна загроза для вільного світу полягає не стільки в потенціях китайської армії, скільки у власній роз'єднаності, нерішучості та стратегічній сліпоті. Пекін зробив свій хід, чітко окресливши свої амбіції. Тепер слово за Заходом, якому доведеться знайти адекватну відповідь, поки «проблема з Дону» не поширилася на весь світ.

Мирослав Ліскович. Київ 

Перше фото: AА