Врятувати Мишка: як воїн із Полтавщини повернувся з російського полону з котом

Кіт, фото якого показали всі соцмережі, вижив у російській колонії завдяки українцям і бійцю Станіславу Панченку

14 серпня відбувся обмін полоненими, під час якого додому з російського полону повернулися 84 українців. Дехто зі звільнених був у російському полоні з 2014 року.

Перебував у полоні з часів АТО і звільнений у цей день Станіслав Панченко з Полтавщини, військовослужбовець 58 окремої мотопіхотної бригади. Він провів у російських в'язницях понад шість із половиною років. Повернувся до України не сам – з котом Мишком.

Про повернення Станіслава та його підопічного розповіла кореспондентці Укрінформу його мама – Валентина Панченко.

НА СЛУЖБУ – ЗА ДВОМА БРАТАМИ

- Син вчився на помічника машиніста у Полтаві. На службу пішов ще в перші роки війни. Тільки у 18 років закінчив навчання – і одразу підписав контракт, у 2017-му вже пішов служити. Бо в мене до того ще два сини служили. Один – з 2014-го, другий – з 2016 року… І йому теж дуже хотілося на службу. Спочатку він був на Луганщині, під Кримським. А після ротації у 2018-му – вже в Донецькій області. І за місяць до наступної ротації потрапив у полон – у 2019 році. Його захопили якраз тоді, коли я з ним розмовляла телефоном. У нас обірвався зв'язок із ним. А це майже ніч була, темно, сніг – 17 січня. То я ще й до командира дзвонила, кажу: «Будь ласка, із сином зірвався зв'язок, хай хлопці підуть подивляться». Він відповів, що до ранку ніхто не шукатиме нікого, мабуть, просто проблеми зі зв'язком, – згадує Валентина.

ПРО ПОЛОН СИНА ЖІНКА ДІЗНАЛАСЯ З ІНТЕРНЕТУ

Про те, що Станіслав потрапив у полон до росіян, жінка дізналася невдовзі з інтернету. Вона звернулася до Координаційного штабу, до СБУ, в поліцію, до журналістів. Писала заяви, що син пропав. Їй підказали, що є шанс переконатися, що хлопець живий: полонених виводили на прогулянку й показували це на пропагандистських відео. Так і сталося, згадує Валентина:

- І їх показали. Водили по Донецьку, казали: «Подивіться, що ви тут наробили». Попри все, це означало, що все відносно нормально – принаймні вони будуть живі. Син тоді в Донецькому СІЗО був, поки його не осудили. А коли вже дали термін, то перевели в Макіївську 32 колонію, він там і залишався аж до обміну. Їх звинувачували в тероризмі й незаконному захопленні влади. На своїй землі воювали, своє захищали, а там це називається «незаконний захват».

Валентина не мала можливості спілкуватися зі сином. Протягом першого року тільки завдяки інформації від інших ув'язнених жінка знала, де він перебуває. Про те, що Станіслава перевезли в Макіївську в'язницю, теж довідалася від українських військових, яких звільнили під час обміну полоненими.

УВ'ЯЗНИЛИ НА 17 РОКІВ

Хлопці повідомили, що він у цей час перебуває в Макіївській колонії. Тоді Валентина познайомилася з рідними інших ув'язнених, там сиділи не тільки військові, а й цивільні, яких росіяни вважали політичними в'язнями.

- Ми з рідними засуджених росіянами місцевих жителів познаходили зв'язки. Вони могли передачі нашим хлопцям носити. І в основному ми через них щось дізнавалися, їм також по місцевих стаціонарних телефонах дозволяли спілкуватися. Так ми й довідувалися, як вони там, що роблять. Старалися підтримувати, щоб хлопці хоч трошки знали, що ми за них переживаємо, що все можливе робимо, аби їх тільки звільнили. Під час повномасштабної війни вони в колонії залишалися, їх нікуди не переводили, бо вони на той момент вже були засудженими, – Стасіка ув'язнили на 17 років. Нічого хорошого хлопцям не було. І били, і всяке пережили...

Одного дня Валентині переказали, що Станіслава забрали з барака і взагалі вивезли з колонії. У неї були сподівання щодо обміну, але примарні: після початку повномасштабного вторгнення рідко обмінювали військових, які потрапили в полон раніше. Попри те, що надії було мало, жінка до останнього вірила в диво, і воно трапилося.

Довгоочікувану новину їй спочатку повідомив Координаційний штаб, а потім зателефонували із СБУ і сказали, що Станіслав Панченко обміняний, ми вас вітаємо. Звісно, було чимало сліз від радості. А потім була й поїздка до сина, де вона побачила котика Мишка й забрала додому.

ЩОБ ВИВЕЗТИ КОТА, ХЛОПЦІ ЗРОБИЛИ ПЕРЕНОСКУ

За словами Стаса, котики жили на території колонії, безхатні, якось туди потрапили. І хлопці собі взяли.

- Ще з одним хлопчиком ним опікувалися. Щоб вивезти кота – планували, зробили спеціально переносочку.

Хоча син навіть не знав, чи його з котом випустять. Але взяв зі собою. Дорогою були очі в них зав'язані, то не бачив, чи кіт ще з ним. Переживав, що вони його викинуть. То кіт Мишко теж був полоненим, можна так сказати, – розповідає пані Валентина.

Зі Станіславом кіт вирушив і на реабілітацію. Там не заперечували проти присутності такого цікавого підопічного. Але воїн усе ж вирішив, що вдома пухнастому буде ліпше, ніж у шпиталі, тож передав його мамі.

- Забрала його додому. Від’їдається – масивненький такий хлопчик. У колонії хлопці годували його тим, що самі їли. За ці дні Мишко вже обжився, привик, людей не боїться, компанійський, – каже Валентина.

БАТЬКО СТАНІСЛАВА І БРАТ НЕ ДОЖИЛИ ДО ОБМІНУ

Жінка згадує, що загалом зустріч зі сином після такої довгої розлуки та тривоги за нього була, звісно ж, емоційною:

- Аж не вірилося – обнімалися, цілувалися, радості було всякої. По хлопцях узагалі видно, що вони ще не зовсім вірять у те, що вже вдома. Тільки одне погано – батько Стасіка і брат не діждалися цього. Батько помер, а один із братів – Святослав – загинув на війні в тому році, у березні. Служив, потім поїхав був у Польщу, але як повномасштабна війна почалася, повернувся, сказав: «Мамо, я повинен захищати».

ОДНЕ ОДНОГО ПІДТРИМУВАТИ Й НЕ ВТРАЧАТИ НАДІЮ

Після розмови про повернення сина Валентина додала, що впродовж майже семи років її підтримували не лише близькі й родина, а й місцеві організації, і рідні інших полонених та зниклих безвісти військових:

- У нас є організація «Родини полонених та безвісти зниклих Полтавщини». Мене там дуже підтримували. Потім подружилася з іншими дівчатами. Їхня підтримка дуже багато чого значить. Ми й на акції їздили, й у посольства, у робочій групі брали участь, у Верховну Раду ходили. І воно тоді якось легше переноситься, бо ти серед таких самих дівчат, з такою ж бідою. Якщо щось не знаєш, як робити, куди звертатися, – все підкажуть. Самій важче було б. Скажу всім, що треба так одне одного підтримувати і не втрачати надію.

Мирослава Липа, Кропивницький
Фото: Суспільне й ті, які надала Валентина Панченко