Владислав Волошин, речник ОК «Південь»

Знати буквально кожен населений пункт на ділянці фронту, яка у зведеннях Генштабу має назву «Південь». Вміти говорити про реальну ситуацію вздовж лінії бойового зіткнення, про втрачені позиції та кількість ворожих атак. Для одних – це просто абзаци тексту з каналу DeepState чи хвилини в ефірі національного телемарафону новин. Для інших – життя, яке стало таким ще в 2014-му.

Полковник ЗСУ, професійний воєнний журналіст, речник оперативного командування «Південь» Владислав Волошин належить до других. Він фактично живе на фронті. Поговорити з ним не телефоном і не в форматі оперативного коментаря вдалося, можна сказати, випадково. Пощастило – Владислав їхав через Запоріжжя на Херсонщину.

Домовилися про зустріч. Він одразу попередив, що часу має небагато: «Щойно приїхав з Оріхова і мчимо далі».

Його фірмова засмага яскраво свідчить, що він не сидить у кабінеті, а гасає, як то кажуть, «у полях».

«Хлопці іноді жартують, що типу був десь у Туреччині чи Болгарії на відпочинку. Але хто мене знає, той в курсі, що я засмаглий майже цілий рік, швидко це до мене прилипає», – каже.

ОРІХІВ ТРИМАЄМО І БУДЕМО ТРИМАТИ

- Коли були в Оріхові до того крайній раз?

- Близько року тому. Тоді до моїх обов’язків входив, у тому числі, супровід іноземних делегацій. Був із депутаткою Європарламенту з Голландії. Ми зустрічалися в Оріхові з мешканцями, місцевою адміністрацією. Вже тоді він був фактично зруйнований, а зараз...

Я пишаюся мужністю людей, які там живуть, пишаюся мужністю захисників, які тримають місто.

Зараз фактично всі основні магістралі Оріхова накриті протидроновими сітками, зроблені протидронові тунелі спеціальні, і це дало великий плюс до нашої логістики. Ми намагаємося втримати все це і будемо тримати. Наші бійці чудово розуміють, як боротися та як протидіяти ворогу. Такі протидронові тунелі – це один зі способів зупинити ворожі дрони, налагодити логістику. Ворог намагається на кожному клаптику, кожному сантиметрі втілити свою перевагу в чомусь. Тут він намагається втілити свою перевагу в дронах. А ми намагаємося йому протидіяти.

Сьогодні Оріхів справив гнітюче враження. Мені подобається це місто, я спілкуюся з його мешканцями. Оріхівці чи оріхівчани – не знаю як правильно, але важливо те, що це хороші, красиві, українські люди, і дуже хочу, щоби вони повернулися і відбудували свої домівки. Сьогодні дивився – і в мене спазм у горлі був, бо таке знівечене це гарне чудове українське місто на Запоріжжі.

ЯКОГО КОЛЬОРУ ВІЙНА

- Ви професійний воєнкор, бували на багатьох війнах ще до російсько-української. Ви колись казали, що кожна війна має свій колір. У війні Росії проти України – який?

- З 2014 року ця війна чорна. З перших днів – втрата товаришів, друзів, знайомих, і ця біда в твоєму домі, й вона лише чорного кольору. Я з 14 квітня 2014 року на війні, починав ще з АТО. За ці 11 років дуже багато друзів, товаришів, просто знайомих утратив. Всі ці дні чорні, і ця війна не може бути іншого кольору.

Це важке випробування для мене особисто як людини. У першу чергу тому, що ти намагаєшся щось зробити, але не можеш досягти. Ти хочеш мати результат – знищити ворога, і це буде перемога. Але до перемоги ще далеко. Я розумію: якщо зневірюся, то цей чорний день буде продовжуватись. Я буду битися далі і намагатися пришвидшити той день перемоги, коли зможемо побачити й інші кольори.

- За ці 11 років у вас були різні посади, але всі так чи інакше повʼязані з журналістикою, комунікацією?

- Я полковник з 2013 року. Навчався у Львівському вищому військовому училищі на факультеті військової журналістики і пройшов шлях від лейтенанта-кореспондента до полковника – керівника військового ЗМІ і решти відповідальних посад у військових комунікаціях. Потрапив на війну в Боснію у 1990-х роках. Після того був на різних війнах, і дійсно – кожна з них асоціюється з якимось кольором для мене.

Нинішню війну я зустрічав на посаді заступника начальника центральної телерадіостудії Міністерства оборони України. Після того був заступником начальника пресслужби Генштабу, речником АТО, речником позаштатного кризовового центру.

- Чим центр займався?

- Наприклад, сталися вибухи на складах у Балаклії – кризова ситуація? І необхідно було її розрулювати, надавати журналістам необхідну інформацію, що ж там трапилося. От я був речником таких центрів. Був заступником начальника центру інформаційної протидії. Ми боролися з фейками, щось типу фактчекінгу робили. Росіяни в 2018-2019-х роках почали багато вкидувати такої інформації, і ми тоді боролися з російською пропагандою, воювали на інформаційному фронті. Росія весь час намагалася бути попереду, створювати нові технології в інформаційній сфері, яким необхідно було ефективно протидіяти і з якими треба ефективно боротися.

- І зараз вони попереду?

- Ні. Якби вони були попереду, то ми б залишилися без світової підтримки. Україна в інформаційній війні гідно дає відсіч й інколи навіть перемагає. Весь світ із 2014 року знав, що Росія напала на Україну. Весь світ це розумів, хоча Росія намагалася переконати, що це не вони, а якісь сепаратисти.

Росія воює з Україною, і світ про це знав. Це перемога України. Світ намагався давати допомогу, бо ми ефективно проводили цю інформаційну роботу. Ми змогли підняти високий патріотизм серед українців. Хоча треба визнати, що ми не можемо виграти у відвертої «вати». Їй хоч у лоба стріляй. У мене є знайомі з Харкова, зараз вони у Німеччині. І їм діти телефонують: «Нас росіяни обстрілюють», – а вони кажуть: ні, не може такого бути. Ну не переконаєш ти їх. І який сенс? Нафіга витрачати сили? Варто вести інформаційну війну за тих, хто може і хоче допомогти.

НЕ МОЖНА ПРИХОВУВАТИ ПРАВДУ

- Ви є речником оперативного командування «Південь». Наскільки важко розуміти, що день за днем у вашій зоні відповідальності з’являються, на жаль, нові окуповані росіянами населені пункти?

- Дуже важко говорити, що ми втрачаємо навіть сантиметр наших територій. Важко. Речник – це дуже відповідальна справа, бо ти маєш сказати правду, пояснити, чому ми залишили той чи інший населений пункт, чому вели бойові дії саме таким чином. Важко говорити, що ворог завдав удару і загинули наші хлопці. Але приховувати правду не можна. Я ніколи не говорю неправди. Найважливіше в цій роботі те, що ти маєш говорити про те, що реально відбувається.

Так, іноді хочеться щось емоційно сказати, іноді тебе провокують дати якісь прогнози. Але ні. Ніколи нічого не варто говорити від себе. Не треба собі дозволяти емоції, бо тоді ти не речник, а, грубо кажучи, військовий експерт. Я довгий час працював журналістом на різних посадах, починаючи від кореспондента і закінчуючи редактором. У цивільній журналістиці ти знаєш, що тобі краще вірять, коли ти свої емоції розповідаєш. Але коли ти речник – не маєш цього робити. Я намагаюся знайти в інформації, яку озвучую, щось важливе і цікаве для українського глядача, спільноти. Наприклад, про особливості дій ворога на тому чи іншому напрямку, що вирізняє один напрямок від інших. Щось, що людина може запам'ятати. Бо коли ти говориш, наприклад, було 300 обстрілів чи 30 – от послухала людина і думає: а це багато чи ні? Той, хто не з «передка», не може цього зрозуміти. Навіть один обстріл – це багато, і тобі треба це показати. Ти маєш сказати не (вимовляє мʼяко) танк, а ТАНК, щоб звучало ґрунтовно. Треба підібрати слова, знайти інформацію, вислови, щоб людина зрозуміла, про що ти говориш і чому саме така ситуація.

«Південь» – особливий. Особливий регіон, особливий напрямок, особлива операційна зона. Це і бойові дії на Херсонщині, а там лінія бойового зіткнення проходить узагалі по річці Дніпро. Там зараз іде реальна заруба за Дніпровські острови. Треба показати, чому вони важливі, тим, хто думає: а нах*р той острів треба, навіщо за нього хлопці гинуть? Але якщо росіяни займуть плацдарм на тому острові, то вони встановлять там певні види озброєння і спалять нахр*н усе на правому березі. Наші бійці тримаються за клаптик землі, кожен там на своїй ділянці. І коли ти розповідаєш про таких людей, то пишаєшся ними.

ВТРАЧЕНІ САНТИМЕТРИ

- Ви добре знаєте територію, яка входить до зони відповідальності Сил оборони Півдня?

- Я знаю в своїй зоні майже кожну позицію: де горб, де яма, острів, очерет. Тому, розповідаючи людям про ситуацію, я знаю, про що говорю і чому так відбувається. І, може, саме тому мені інколи говорити про втрачені сантиметри нашої території буває так гірко, – бо я знаю, де це. Знаю, куди під@ри зайшли. Знаю, що вони перейшли річку Янчекрак у Кам’янському (село у Василівському районі Запорізької області, – ред.), бо там ходив, знаю тамтешні вулички і двори. Я ходив по тому ж Оріхову і бачив, куди влучило, в Гуляйполі сидів із хлопцями в одному, другому, третьому бліндажі, знаю в Нікополі ту Набережну, куди прилітало. Тому дійсно боляче…

Я не збираю інформацію про напрямок, що має назву «Південь». Я просто живу на цьому шматі лінії бойового зіткнення.

- Ви багато говорили про важливість такого населеного пункту у Запорізькій область, як село Камʼянське. Мовляв, його не можна втратити, бо ворог отримає плацдарм, звідки діставатиме по Запоріжжю. Зараз Камʼянське не наше?

- Вони нас звідти вибили, але самі також не можуть закріпитися, бо там немає укріплень, підвалів, позицій. Вони дійсно сунуть, знищують усе на шляху. Раніше малі групи піхоти були чисельністю 3-5 людей, а зараз – 1-2 особи. Вони дронами кидають їм воду і БК, і так намагаються втриматися. Дрони їхні постійно висять у повітрі. Це такі дронові каруселі, я б сказав. Тільки щось з’явилося – вони поспішають ударити. Вони прагнуть відрізати другу-третю смуги, щоби ми нічого не могли підвезти на передок. А ми, в свою чергу, намагаємося відрізати їх, щоб вони не мали достатньо сил і засобів, аби зайти. У них конвеєр із живої сили. Ми навіть не встигаємо бити іноді.

НА ПЕРЕДОК БЕЗ РЕБ ЧИ ПРИКРИТТЯ НЕ ЗАЇХАТИ

- Рахували колись, скільки воєн бачили?

- Не рахував, чесно.

- Більше десятка?

- Канєшно.

- Та, яка зараз у нас, – найважча?

- Так.

- Бо вона йде вдома?

- Не тільки через це. Ця війна набагато технологічніша, сучасніша. Два роки тому я міг спокійно на передок заїхати, а зараз… треба мати РЕБ, треба, щоб тебе прикривали дрони, знати, в який час заїхати можна. Зараз спробуй танк випусти на передок – його ж спалять! Це інша війна. Хоча ще два роки тому була приблизно на рівні тої, що в Іраку свого часу. Мені сьогодні здається, що всі ті війни були наче грою з підвищеною небезпекою, а тут – війна реальна. До того, як Росія почала масово застосовувати РСЗВ, потужно масово працювати артилерією, все вважалося фігнею. Але роки два тому, коли масово зайшли дрони, все змінилося.

- Памʼятаєте перші дрони на фронті?

- В 2014 році це було. Тоді познайомився з хлопцями з розвідки, які їх застосовували. Ми йшли конвоєм, і нас супроводжували «вертухи» і дрони. Ми під’їхали до ворожого блокпоста, а там росіян не було вже. І треба було розуміти, куди ділися. Дронарі нам показували, що от – один побіг туди-сюди, а другий – в інший бік. Подумали тоді, що прикольно такий дрон мати. Не треба «розвідоса» посилати нікуди – все дрон покаже.

ЗЛАМАТИСЯ НЕ МОЖНА

- Зараз мчите на Херсонщину. А дома, взагалі, коли буваєте?

- Мій дім у Києві. Буваю там, мабуть, як кожен військовослужбовець, у відпустці. А вона була у вересні.

- Втомилися?

- Всі втомилися.

- За чим найбільше сумуєте?

- За втраченим часом. Що не можу одночасно багато чого робити. От зараз тут, а ще хотів би зустрітися з хлопцями, до ефіру підготуватися, бо в дорозі погано ловить зв’язок, телефон розряджається.

Шкодую, що є багато людей, з якими не зможу більше зустрітися. Це, напевно, найбільше болить. Моя мама померла, коли я був у Соледарі, і я не зміг приїхати її поховати… Це був 2023 рік.

Багато друзів загинуло. Таких, з якими хотілося б зустрічатися, на пиво ходити, дивитися футбол, жити, як живуть в усьому світі люди, а у тебе не виходить це.

А ще я шкодую, що не можу підібрати слова для тих, хто не хоче сьогодні йти захищати країну. Не знаю. Вже перебирав багато слів у голові й дуже шкодую, що не можу підібрати, пояснити.

- Запоріжжя для вас – транзитне місто?

- Воно вже стало рідним. Я сюди приїхав у 2022 році, на початку травня. Тут був кілька місяців. У той час 46-та бригада звільняла село Малинівка, були вдалі операції. Тоді ж у Кам’янському багато спілкувався з людьми, які їхали з ТОТ, там формували конвої, я возив журналістів. Тоді Запоріжжя стало рідним. Я багато почав тут бувати. Зараз це місто входить у зону моєї відповідальності. Мені воно дуже подобається, не знаю чому. Якби ще повітря чисте було (сміється)! А от люди гарні, приємні, класні.

- Улюблене море – це яке?

- Мені подобається Греція і її море. Болгарія, Крим, Адріатика.

- Але зараз усе б віддали, аби купатися з медузами в Кирилівці?

- …на Генгірці, на Херсонщині. Мені там подобалося. Це моє. Арабатка. Поглядом військового я в 2021 році подивився в тому напрямку і подумав: а як ми будемо їх звідти виганяти? Звичайно, наше Азовське та Чорне моря мені подобалися. Але дуже важко нам прийдеться. Це 100%. Воно само не розсмокчеться, і ми просто так не прийдемо ні на Азовське, ні на Чорне море, ні в Крим. Ну не підуть вони самі. Ніхто за нас їх не відібʼє, і це мене дуже турбує, і тому я за наші моря забув. Просто забув поки що.

- Ви бачили стільки горя , стільки війни було і є в вашому житті, але тим не менше – ви не втратили людяність. Як це вдається?

- Я не знаю навіть. Я такий, як є. Як це вдається? Непросто. Чесно. Непросто пережити поранення, контузії. Але – ладно, я одного дня зламаюсь. Ну, ще з два десятки інших таких, як я, зламаються – і що потім? Я не кажу, що ми такі класні й немає нікого, крім нас. Я бачу, що всім треба на когось дивитися, коли важко. От я дивлюся на своїх друзів, які мене підтримують, а вони на мене. Дивлюся на таких генералів, як Сирський, Драпатий, Сидоренко – і знаю, що їм точно важче. І якщо вони зламаються – то й сотні офіцерів, а за ними і сотні бійців, які на них дивляться. От тоді, бляха, от тоді буде все.

Нам усім однаково х*рово. Але має ставати краще завдяки підтримці друзів, родини, підлеглих.

Якщо зламається головнокомандувач, то кожен боєць матиме моральне право зламатися. Але Сирський, Драпатий, Сидоренко, Гнатов тримаються – і ти тримайся значить. Ось це розуміння мене тримає.

Ольга Звонарьова, Запоріжжя

Фото надані В.Волошиним