Олександр Лисенко, доктор історичних наук

Одинадцятий рік Україна стримує наступ війська ядерної держави, що у двадцять п’ять разів більша за площею та у три з половиною рази – за людськими ресурсами. Ця війна – найбільший збройний конфлікт у Європі з часів Другої світової. В передумовах, причинах, безпосередньому веденні та наслідках цього протистояння є чимало закономірностей і вже відомих політичних практик.

Про історичні асоціації нинішньої російсько-української та Другої світової війн в інтерв’ю Укрінформу розповідає член-кореспондент НАН України, доктор історичних наук Олександр Лисенко. 

- Олександре Євгеновичу, нині існує кілька концепцій, у яких по-різному викладаються причини і передумови нинішньої війни РФ проти України. В чому їх суть?

- Так, дійсно, одні експерти вважають, що пріоритетними серед таких концепцій стали геополітичні амбіції Кремля, інші позиціонують економічні резони як визначальний чинник. Однак більшість аналітиків погоджуються в тому, що головним мотивом російського військово-політичного керівництва стало прагнення відродити російську імперію.

Путін не випадково постійно звертається до розлогих історичних ремінісценцій, у яких повторюється мантра про так звані «історичні російські землі», заявляючи свої права на весь східнослов’янський простір. У такий спосіб легітимізується експансіоністська політика, спрямована проти суверенної України та української політичної нації. Кремлівський правитель критикує Леніна і Сталіна за те, що нібито вони «створили Україну», цілковито відмовляючи українцям у здатності до державного будівництва. Така риторика притаманна всім носіям імперської ідеї у її законсервованому, нафталіном просякнутому варіанті.

«кремлівські мрійники» завжди прагнули мати Україну колонією

- То це точно не економіка?

- Якби йшлося про суто економічні зиски, у Росії могли би знайти сотні можливостей для зближення і взаємовигідного співіснування. Але кремлівські мрійники завжди прагнули мати Україну колонією. Географічне розташування нашої країни, український економічний потенціал, людський ресурс із відмінними від РФ національними характеристиками вважаються тим, що гармонізує розхристану Росію, яку постійно кидає на хвилях історії. Тут нічого кращого, ніж колоніальний статус для України, так і не придумали.

Ні війни та революції, ні національно-визвольні рухи, ні глобалізаційні тенденції не спроможні «підказати» московським правителям якісь шляхи до формування цивілізованої конфігурації відносин з Україною. Сьогодні остаточне розв’язання «українського питання» по-рашистськи набуло характеру геноциду. І те, що рашисти ще не будують газові камери і фабрики смерті, пояснюється лише наявністю в них інших, прихованих і пролонгованих у часі засобів нищення українців.

Специфіка імперіалізму полягає В тому, що він здатний існувати тільки завдяки екстенсивному розширенню

- Попри м’які докори на адресу Сталіна нинішній російський диктатор керується аналогічними мотивами. Чи не так?

- Путін справді прагне повернути РФ до пулу світових лідерів, як свого часу Сталін намагався забезпечити СРСР «велич» самодержавної Росії. «Соборизація» України по-сталінськи мала на меті не зміцнення підвалин української державності, а створення полігону для асиміляції, розчинення й атомізації української спільноти.

Доба пізнього сталінізму пройшла під знаком найжорстокішої боротьби проти українського самостійницького руху. Проте він не був знищений. Прорісши глибоким корінням у ментальності українців, «українська ідея» у латентному вигляді у Великій Україні та у відкритій формі в діаспорі демонструвала дивовижну живучість і стверджувала свою історичну перспективу. Щойно впав комуністичний режим, розпочалася нова фаза «незавершеної війни» імперської Росії проти України. Спочатку в системі координат гібридної війни, а згодом – і її «гарячої» фази.

Обравши шлях клонування імперії, Кремль уже не міг діяти по-іншому. Специфіка російського імперіалізму полягає в тому, що він здатний існувати тільки завдяки екстенсивному розширенню. Колоніальна політика 20–40-х років слугує сценарієм багатьох путінських планів щодо України. Тому саме колоніальний дискурс видається науково продуктивним для розуміння і пояснення багатьох явищ сучасної війни.

- У радянські часи з українських архівів буквально «вимітали» документи, що стосувалися Другої світової війни і вивозили їх до Москви. Навіщо це робилося?

- Бо саме в цих документах іноді можна було побачити задуми стратегічних і фронтових операцій, кількість залучених військ та сил, матеріальних засобів, фізичні та кліматичні особливості театру воєнних дій, перебіг і наслідки операцій. Глорифікована версія війни сформувала офіційний канон, завдяки якому заретушовувалися прорахунки військово-політичного керівництва СРСР, замовчувалися невдалі дії та цілі операції радянського генералітету, справжня «ціна перемоги», тобто втрати особового складу армії. Так виникли лакуни, що вже в 90-ті отримали назву «забутих операцій». Однак для навчання вищого командного складу радянських збройних сил у повоєнні десятиліття кращі фахівці військової справи підготували низку спеціальних праць, в яких баталістика розглядалася крізь призму воєнного мистецтва поза ідеологізованим полем. Маючи гриф «цілком таємно» чи «для службового користування», такі фундаментальні видання як «Стратегічні нариси Великої Вітчизняної війни» містили доволі об’єктивний комплексний аналіз усіх складових радянсько-німецького протистояння під час Другої світової війни. Емпіричну основу цієї та інших праць становили недоступні до того документи Верховного Головнокомандування Генерального штабу Червоної армії.

- Сучасна війна РФ проти України ще не завершена і більша частина джерел втаємничена і перебуває поза доступом науковців. Чи означає це, що спроби аналізу воєнних дій є передчасними?

- На переконання науковців – ні. Ті перші «цеглинки» історичного знання, що з’являються нині, згодом ляжуть в основу загальних праць конкретно-історичного чи концептуально-теоретичного змісту. Коли ж ідеться про формат такого знання й алгоритм його наповнення, то можна запропонувати спосіб його генералізації у системі координат хронотопу війни.

- Конкретизуючи таку пропозицію варто зазначити, що йдеться про створення періодизації російсько-української війни та її наповнення змістом. Військові історики вже розпочали таку роботу і вона здійснюється у двох векторах: у формі хронік та у вигляді періодизації воєнних дій.

Рано чи пізно українським науковцям доведеться ШУКАТИ можливості доступу до російських архівІВ

- До незчисленних злочинів комуністичного тоталітарного режиму можна віднести приховування справжніх людських втрат у Другій світовій війні. Чим відмінні чи схожі у цьому контексті реалії сучасної російсько-української війни?

- З одного боку, радянське військово-політичне керівництво не спромоглося налагодити належний облік втрат РСЧА й цивільного населення, з іншого – намагалося приховати від суспільства реальну «ціну перемоги». Натомість усі матеріальні втрати списувалися на німецько-румунських окупантів. До речі, Надзвичайна державна комісія з розслідування злочинів нацистських окупантів була створена у 1942 році, коли вермахт ще вів навальний наступ на Східному фронті.

До завершення сучасної війни статистика втрат залишатиметься засекреченою. Однак Міністерство оборони України, інші відомства та громадські організації ведуть облік втрат особового складу ЗС України та цивільного населення. Кожна територіальна громада приділяє належну увагу увічненню пам’яті про земляків, які віддали життя за Батьківщину.

- Але існує одна загальна для всіх проблема – здобуття інформації про військовополонених, зниклих безвісти та депортованих громадян України, а також тих, хто з різних причин загинув на тимчасово окупованих українських землях. 

- Рано чи пізно українським науковцям і пошуковому активу доведеться виявляти можливості доступу до російських архівосховищ. Як би це сьогодні не сприймалося, з часом за певних умов цілком можлива співпраця у цій сфері.

У разі зміни режиму в РФ можна сподіватися на відновлення повноцінної, легальної діяльності «Меморіалу», що має значний досвід такої роботи. Не варто забувати і про досвід унікального пошуково-видавничого проєкту «Книга Пам’яті України», до якого долучилися тисячі науковців та аматорів, силами яких було підготовлено понад 260 томів обласних «Книг Пам’яті» і створено електронну базу даних на 6 млн 38 тис. наших співвітчизників, які загинули у період Другої світової війни. Про аналогічний державний проєкт треба думати вже сьогодні.

Росіяни відверто демонструють правовий нігілізм і брутально порушують міжнародні багатосторонні Й двосторонні угоди

- Як би ви окреслили нинішню проблему військового полону?

- Україна дотримується загальноприйнятих правил і звичаїв ведення війни, зафіксованих у відповідних міжнародно-правових актах. Учасники Брюссельської конференції 1874 року ухвалили документ, у якому викладено загальні принципи ведення війни та врегулювання складних проблем, що виникають при цьому. 29 липня 1899 р. датована Конвенція про закони і звичаї війни на суходолі. Згодом виникла потреба уточнити чимало формулювань та чіткіше позначити рамки, в яких мали діяти сторони збройного зіткнення. 18 жовтня 1907 р. з’явилася IV Конвенція про закони і звичаї війни на суходолі та додаток до неї (чинна в Україні від 24 серпня 1991 р.). Росіяни відверто демонструють правовий нігілізм і брутально порушують не тільки ці, а й інші міжнародні багатосторонні й двосторонні угоди.

Стосовно українських військових бранців це виливається у позасудові розправи: ненадання медичної допомоги пораненим, зумисне скалічення, застосування тортур, знущання, покарання голодом, розстріли, розчленування...

Увесь світ шокувала дика розправа над десятками українських військовополонених у таборі Оленівки. Раз у раз з’являється інформація про звірячі розправи росіян над українськими військовими бранцями прямо на полі бою. Російська сторона ретельно приховує інформацію про долю багатьох українських військовополонених, місця поховання тих, хто загинув у полоні та ув’язненні. Кремль практикує засудження українських військовослужбовців за кримінальними й політичними статтями на нічим не виправдані, необґрунтовано великі терміни ув’язнення, фактично прирікаючи їх на тривалі страждання й мученицьку загибель від рук ув’язненого російського криміналітету. Зафіксовано чимало випадків вимагання росіянами викупу за українських бранців.

Міжнародний Червоний Хрест, давно оплетений корупційними російськими щупальцями, лише імітує виконання власної місії

- Навіть у СРСР, правонаступницею якого є РФ, краще поводилися із зарубіжними бранцями…

- Так, хоча десятки тисяч їх так і померли у таборах на чужині, не дочекавшись повернення на батьківщину. Та сучасний путінський режим перевершив сталінський. Якщо радянське керівництво утримувало німецьких полонених до середини 50-х років і повернуло останніх до Німеччини лише під тиском Бонну, то сучасні рашисти, схоже, взагалі не збираються повертати деякі категорії українських бранців (насамперед тих, кого вважають ідеологічними ворогами).

А Міжнародний Червоний Хрест, давно оплетений корупційними російськими щупальцями, лише імітує виконання власної місії. Отже доводиться сподіватися на інші міжнародні недержавні об’єднання, правозахисні організації у справі обліку і повернення українських військових бранців. Завдяки «Саксонським меморіалам» у 80-90-ті роки ХХ ст. вдалося вивести проблему військового полону часів Другої світової та повоєнних десятиліть з політичної у наукову площину. Вже тепер невідкладно необхідно консолідувати зусилля державних і громадських інституцій, волонтерів, науковців у справі меморіалізації цього сегменту війни.

Нині існують механізми відшкодування збитків не тільки державним і недержавним організаціям, а й окремим громадянам

- Російсько-українська війна створила безліч, як ви кажете, сегментів, що потребують системного вирішення. Які з них ви, як дослідник, внесли б до списку особливо чутливих?

- Актуальною суспільною і науковою проблемою слід вважати демографічні втрати України у війні. Вченим належить провести велику роботу зі встановлення кількісних параметрів демографічних втрат. Висока мобільність українців в умовах глобалізованого світу і варварська окупаційна політика російських окупантів є основними факторами, що спричиняють депопуляцію України. Одночасно із загибеллю цивільної людності від бойових дій і терору окупантів, широким каналом відтоку українських громадян стало біженство і переселення на територію західних країн та РФ. Значна частина з них уже не повернеться на батьківщину і це вже є причиною демографічних і соціальних перекосів, що ускладнюють соціально-економічну ситуацію в Україні.

Певні труднощі об’єктивного характеру пов’язані з обліком матеріальних втрат, оскільки частина території України захоплена агресором. Ще складніше в багатьох випадках визначити і диференціювати джерело збитків, адже ЗС України також завдають ударів по об’єктах, які ворог використовує як укриття, логістичну інфраструктуру, спостережні пункти тощо.

Те саме можна сказати про шкоду, заподіяну довкіллю. Та як би там не було, необхідність кримінального переслідування держави-агресора за всі скоєні злочини стимулює акумуляцію доказової бази. Нині існують механізми відшкодування збитків не тільки державним і недержавним організаціям, а й окремим громадянам, які стали жертвами російської агресії та окупації.

Після завершення війни належить зробити все, аби окремі люди не залишились осторонь матеріальних і моральних компенсацій. Це забезпечить повноту історичної сатисфакції за всі кривди, яких зазнав наш народ від Росії, особливо в останні десятиліття.

Микола Зорик, Київ

Фото Данила Антонюка, Кирило Чуботін