Керівник групи медичної евакуації від ПЦУ: За 4 місяці роботи ми обігнули Землю 5 разів

Роман Холодов, керівник групи евакуації від ПЦУ, розповідає, як священики рятують поранених, сповідують, причащають, лікують душі 

Про те, що перемога здобувається спільно, а війни виграють не армії, а нації, і експерти, і журналісти пишуть дуже багато. Якщо консолідація та згуртованість на першому етапі війни – це просто порив, то здатність допомагати системно, постійно та ефективно, на складних ділянках, поширюючи добро і зміцнюючи ту саму згуртованість – то і особливий дар, і велика праця. Як Православна церква України змогла вписатися у роботу для перемоги? Як, несучи вірним заповіді Церкви Христової, стати помічницею для свого народу, який б’ється у великій війні без перебільшення за своє життя? 

Роман Холодов, випускник Київської православної богословської академії (він ще не висвячений священиком, духовний сан – це в планах «на після війни», а ще там – центр допомоги невиліковно хворим дітям), керівник групи медичної евакуації ПЦУ. Слухаючи пана Романа, можна побачити і відчути, як Церква воюючої країни на п’ятому році свого існування, на другому році війни стає Церквою українського народу.

Нині ПЦУ знаходить своє місце навіть там, де спочатку її може й не сприймають як потужну силу. Але Церква змогла мотивувати тисячі людей працювати на українську перемогу.   

Медична евакуація – те, чим займається група Романа Холодова – лише один з напрямків соціальної місії Православної церкви України. Власне, починалося все в Романа ще до 2022-го: транспортування додому чи до лікарень важкохворих дітей та дорослих, які самі не мали змоги організувати чи сплатити за це. Але сьогодні багато чого змінилося: служба евакуації уже військових перетворилася на важливу і для армії, і для країни, і для кожної української родини структура.

ЯК З ЕВАКУАТОРІВ ЦИВІЛЬНИХ СТАТИ ЕВАКУАТОРАМИ ВІЙСЬКОВИХ 

Я починаю нашу розмову з Романом Холодовим згадкою про лютий-березень 2022-го: «Ми бачилися з вами у перші дні війни, пам’ятаєте? Ви розповідали, як ваш екіпаж, який віз людину після трансплантації з Білорусі, перетнув кордон України за день до початку Великої війни. Тобто наш прикордонник не сумнівався, що ви уже розумієте невідворотність вторгнення, бо бачили скупчення військової техніки на кордоні, і він пропустив вашу машину зі словами: «Будьте обережні, Романе, ані вас, як представника автокефальної української церкви, ані нас, як українських прикордонників, росіяни в полон брати не збираються». 

«Так і було, – каже Роман, – на початку війни ми продовжували вивозити важко хворих людей, цивільних, у тому числі із оточених ворогом міст, і це була дуже затребувана допомога. Бо вивозили і дорослих, і дітей, в яких закінчувався медичний кисень і які б не вижили в окупації. А за кілька місяців ми опинилися під Лисичанськом, Бахмутом, я тоді сам був за кермом, і Луганська  ДСНС порадила саме нашу групу військовим як медичних евакуаторів, і ті передали нам перших поранених. Ми впоралися.  

Всі доїхали живі, вчасно потрапили до шпиталю. Так почалася робота на ЗСУ». 

Роман Холодов продовжує: «Пам’ятаю, повертаюсь з Лисичанська, дзвонять хлопці однієї з силових структур, з якими ми співпрацювали у зоні бойових дій і кажуть: «Збулася твоя мрія». Я перепитую: «Мрія? Я що матиму ролс-ройс?» Вони кажуть: «Ні». Тоді я ще питаю: «Закінчилася війна? Я можу зайнятися відділенням для важкохворих дітей?» Вони знову кажуть: «Ні. Будеш евакуйовувати військових». 

Стати частиною системи евакуації військових було дуже непросто, бо попри всю повагу до церкви спочатку відчувалася певна недовіра: мовляв, що можуть тут зробити попи, хай би й українські? Але на другому році війни питання, що може наша Церква, уже не виникало.

Кількість поранених зростала. Спочатку ми евакуйовували їх зі шпиталів, потім – зі стабілізаційних пунктів (стабпункт – це після «нулів» перша «станція», де надають професійну допомогу пораненим, – ред.) Зараз ми займаємося «шпитальною ланкою», тобто вивозимо поранених з фронтових шпиталів до, наприклад, Дніпра, подалі від фронту. А була ситуація, коли ми змогли евакуювати цілий шпиталь, розбомблений ворогом».  

Зазвичай група Романа Холодова працює на тих ділянках фронту, де найбільший потік поранених. Були на Запорізькому напрямку, на Донецькому. Власне, їхня спеціалізація – це великі евакуаційні потоки поранених на дальні відстані.

І можливості групи наростали поступово та органічно. Поранені діляться на три типи: «червоні», «жовті» та «зелені». «Червоні» - найважчі, заінтубовані, на ШВЛ (апарат штучної вентиляції легень, – ред.), а «жовті» та «зелені»: ампутації, політравма, після вогнепальних поранень...

Роман порахував, що за останні 4 місяці роботи вони обігнули Землю 5 разів! Спитаєте, як це? А так! Їхні евакуаційні борти за добу деколи долають від 2000 кілометрів, а були дні й по 2500 км. Довжина екватора - 40076 км, в місяць це до півсотні тисяч кілометрів, від 140 до 160 виїздів. 

Кількість виїздів за добу часто просто зашкалює, люди втомлюються, техніка ламається, додають проблем ще й дуже погані дороги.

ЗВІДКИ ГРОШІ ДЛЯ МЕДИЧНОГО «КАРАВАНУ» ПЦУ

Роман Холодов: «Ми допомагали ЗСУ, а паралельно зростала наша співпраця із людьми, простими жертводавцями. У нас раніше були традиційні такі машини – реанімобілі, де поміщалися, крім супроводжуючих, один лежачий поранений і один сидячий. Але ми знайшли меценатів: вони купували автобуси проводили велику реконструкцію і після переобладнання наш транспорт міг уже вмістити аж 12 лежачих і 25 сидячих. Є машини на 10 лежачих, сорок сидячих. А нині нам потрібна нова спеціальна машина на вісім поранених, вона дасть можливість обслуговувати, наприклад, п’ять ампутантів, а також людей, які потребують фіксації кінцівок, розтрощених вогнепальними ранами. Такі евакуації – це кожного разу спецоперація. 

Як переобладнуємо? Є станції техобслуговування, які за порівняно невеликі гроші  проводять таку реконструкцію».

Залученість ПЦУ до фронту – це серйозно і системно. 

Роман Холодов продовжує: «Мені дзвонять священики і кажуть: «Романе, ми готові з вірянами приїхати, поїздити із вами, допомогти переносити поранених». І вони приїжджають і допомагають або як медбрати, або сідають за кермо, або заносять поранених. Напевно, так і формується велика українська родина.

Завдяки людям нам вдається й нарощувати автопарк. Це було б неможливо без людей. Одного разу долучилася молода сімейна пара, вони коли побралися, то в якості весільного подарунка попросили своїх друзів допомогти нам. Іншого разу парафія Української православної церкви в США передала нам три «Фіати», які ми переобладнали під медеваки (медичний евакуатор, – ред.)    

Зараз у нас близько двох десятків машин. Втім, чотири з них вже «не кондиція», на війні машина – це витратний матеріал. Взагалі, евакуація поранених – це величезні видатки».

УКРАЇНСЬКА ЦЕРКВА НА ВІЙНІ

Роман Холодов каже: «Наше фінансування здійснює офіс митрополита Епіфанія. А ще завдяки зусиллям його служб для нас придбали каски та бронежилети, це дуже вчасно було, враховуючи, що ми потрапляємо під обстріли. До цього у кожного з нас був один черговий комплект» – бронік другого класу, який ні від чого, як треба, не захищає. 

Видатки на бензин – теж переважно з фонду предстоятеля, частково дає компанія WOG. Це дуже великі обсяги. Для прикладу: ми витратили 13 тонн палива минулого місяця. 

Ви запитуєте мене, чи при евакуації екіпажами ПЦУ поранені бійці стають «більш віруючими»? – продовжує Роман. – А я вам скажу, що невідомо ще, хто у кого вірі вчиться... Було таке: занесли пораненого, а він дістає з кишені молитовник, молиться. Або веземо пораненого, він приходить до тями і замість спитати хоча б, де він, – починає молитися за упокій побратимів... Такі історії дуже щемні…

Коли людина при свідомості, після поранення, вона зазвичай хоче говорити. І ми обов’язково говоримо з ними. Мені й самому після контузій хотілося розмовляти.

Нині Церква та військо стали пліч-о-пліч. Ми живемо зі Збройними силами, ділимо побут, військові медики частина наших екіпажів.

Наша стабільна робота – це дуже важливо. Бо росіяни перед атакою спеціально розстрілюють польові шпиталі та стабілізаційні пункти, думають: якщо ЗСУ знатимуть, що за ними немає медиків та евакуаційного транспорту, то вони відступатимуть. Але наші добре знають, що все є – і «стабік», і «евакуація», в бій вони йдуть впевнені в нас. 

Зараз головне – врятувати життя поранених, але потім буде важливо і врятувати їм психіку і душу. В ПЦУ вже є ініціатива з підготовки психологів, вона поки що на початковій стадії, але розвиватиметься. Але завдання священика не лише готувати бійця до мирного життя, але й тих, хто був поза фронтом. Ми маємо самі формувати ставлення до ЗСУ, до ветеранів. Мабуть, це має бути зведення якихось етичних норм, які були суспільству ще невідомі за «невоєнних» часів. 

Так, ПЦУ після Томосу мала кредит довіри в українців, але у війну авторитет слід підкріплювати постійно. І на всіх ділянках.

Наприклад, у тилу зусиллями нашого духовенства і місії «Елеос Україна» створено шелтери для переселенок і жінок, які постраждали від насильства окупантів. 

ПЦУ створила фактично чин капеланства. Але, щоб стати другом солдату, офіцеру – священики мають докладати великих зусиль, вчитися тому, бути з хлопцями на «нулях», рятувати від депресії, а деколи й від горілки, благословляти перед боєм, молитися разом, зустрічати деколи після бойових завдань, приходити для сповіді та причастя». 

Роман Холодов переконує, що на всіх ділянках українська церква знайшла своє місце у воюючій Україні. Наприклад, кількість вірян ПЦУ зростає навіть у прифронтових зонах – Донецькій, Запорізькій областях. Неймовірно? Але це факт.

«Наші священики на Донбасі працювали ще за часів Київського патріархату, і їхній авторитет був бездоганний, – нагадує Роман Холодов. – Коли надходить гуманітарна допомога – вони щедро та абсолютно прозоро розподіляють її між людьми, незалежно від того, до якої конфесії вони належать. Одна з прифронтових парафій ПЦУ зібрала гроші на півтора десятка дронів-мавіків для військових. Люди можуть отримувати гуманітарну допомогу в храмі, але частину зарплати приносять туди ж – на безпілотник для ЗСУ.  І це правило життя, запропоноване саме парафіяльним священиком.

На всі різдвяні свята діти прифронтових зон мали подарунки, свої дитячі святкування, а дорослі – літургію. 

І от коли один священик під кулями вивозить поранених, інший розвозить гуманітарку, а третій їде під обстрілом, щоб відслужити літургію на «нулях», то так і формується єдність народу і церкви».

ПЦУ вже має унікальний досвід участі в обороні України та виборюванні свободи, і вона є одним з драйверів суспільної мобілізації і представлена дуже різними людьми і в тилу, і на прифронтових територіях, і на лінії фронту. 

Мобілізація – це не лише кампанія з розширення діючої армії, вона – умова нашого виживання. І головне, що зараз необхідно, це піднімати авторитет і престиж військової служби. Роман Холодов вірить, що й зараз, на другому році війни, можна і треба продовжувати впроваджувати культ ЗСУ. Українська церква робить для цього все, що може – і молитвою, і працею. 

Лана Самохвалова, Київ

Фото надані Романом Холодовим