Ольга "Каратист" Рукавішнікова, гранатометниця, боєць 112 бригади ТРО

Думки про музику і цивільну кар’єру стримують від невиправданого ризику

Ольга з чотирьох років грає на скрипці, з чотирнадцяти – диригує оркестром. У цивільному житті вона також займалася карате, здобувши чорний пояс, практикувалася у кікбоксингу, стрибала з парашутом і організовувала музичні шоу в Україні й за кордоном. Зараз вона – гранатометниця 244 батальйону 112 бригади Сил територіальної оборони України із позивним “Каратист”. Ольга не з розповідей знає, як утримувати позиції у лісах Кремінної, як полювати на ворожі танки, коригувати артилерію і не зупинятися, попри всі складнощі військової справи.

Під час одного з боїв на фронті вона втратила око, отримала перелом шийного хребця, але не здалася. Після двох тижнів з моменту поранення й коми вона стала на ноги, після трьох – уже займалася у спортзалі. Спортивний досвід, за її словами, допомагає опановувати себе у стресовій ситуації й тримати все під контролем.

В інтерв’ю Укрінформу Ольга розповіла про музику, будні роботи гранатометника, жорсткі окопні бої й важкі поранення, які не змусили її повернутися з фронту.

Під час розмови вона постійно жартує над своїми пораненнями і над зброєю, описує стресові ситуації у жартівливій формі, зауважуючи, що ніколи не втрачає оптимізму. “Навіть тоді, коли здається, що ось-ось і стане ще цікавіше, я намагаюся не зраджувати собі й залишаюся спокійною, оптимістичною, якщо перебуваю у свідомості”, – акцентувала “Каратист” перед початком діалогу.

ДУМКИ ПРО МУЗИКУ І ЦИВІЛЬНУ КАР‘ЄРУ ДОПОМАГАЮТЬ НЕ ЙТИ НА НЕВИПРАВДАНИЙ РИЗИК

- Коли ви вирішили приєднатися до Сил оборони України? Чим було першочергово обґрунтоване це рішення?

- За тиждень до початку повномасштабного російського вторгнення у мене були спроби налагодити контакти з ТРО на випадок, якщо щось станеться, хоч я була майже впевнена, що “повномасштабка” не розпочнеться. Я живу на 15 поверсі, тому перші прильоти у Київській області мені було добре чути. Питань, що робити і куди бігти, не було зовсім. Я одразу зрозуміла, що необхідно йти до районного військкомату. Найбільшою проблемою було те, як пояснити своє рішення вдома рідним. Не всі, на щастя, зрозуміли, куди я йду і що збираюся робити далі. О 8-й ранку я стояла біля Шевченківського ТЦК, де ще не було занадто великої черги. Тоді якраз формували 207-й батальйон. Увечері нам видали зброю. Наступного дня ми вже стріляли… Питання гендеру у цій ситуації не стояло взагалі.

- У складі ЗСУ зараз багато жінок. На вашу думку, чи коректно якимось чином наголошувати на тому, що в окремих підрозділах служить значна кількість представниць жіночої статі?

- Це все вкрай індивідуальні, навіть ситуативні речі. Я знаю декількох військовослужбовиць, які воюють у бойових підрозділах. Щобільше, вони воюють на рівні з чоловіками. Водночас значна частка військовослужбовиць перебувають у штабі – на мою думку, це правильно. Жінкам на фронті дещо складніше в цілому. Це першочергово пов’язано з фізіологією, звісно, але, повторюсь, такі речі – вкрай індивідуальні.

- У чому жінки переважають чоловіків у війську?

- Говорять, що жінки діють більш холоднокровно, але все залежить від обставин.

- У цивільному житті ви займалися диригуванням, карате, кікбоксингом, грали на скрипці. Як вам удавалося поєднувати ці заняття між собою?

- Як на мене, все поєдналося так, наче по-іншому й не могло бути. Заняття між собою ніяк не заважали одне одному. Спортивні травми у мене були, але в підсумку складалося так, що грати на скрипці я могла.

- Як довго ви займаєтеся диригуванням?

- З восьмого класу школи. У мене були виступи з оркестром, зокрема у Миколаївській філармонії, Київському великому залі Консерваторії. Крім того, маю гастрольний досвід у Таллінні.

- Які навички варто опанувати, щоб стати диригентом?

- Диригент має знати дуже багато музичних речей. Ідеться про музичну літературу, специфіку оркестру, окремі музичні інструменти для початку.

- Ви говорите саме про вміння грати на музичних інструментах?

- Так! Окрім скрипки, я граю на фортепіано, альті, органові… Також володію деякими духовими інструментами, зокрема віолончеллю, щоб розуміти специфіку, але не для виступів на загал.

- Чи є музика на війні?

- Якщо ви про “музику” прильотів, – звісно, є. Там ще та озвучка…

- Як щодо звичайної музики?

- На останньому бойовому розпорядженні у мене з собою була гітара. Не на позиціях, звісно, а на ППД інколи грала для хлопців.

- Наскільки такий метод дозвілля розслабляє в умовах війни?

- Я й без того не занадто сильно напружуюся. Інших людей, думаю, розслабляє. Мене більше мотивують думки про музику і свою цивільну кар’єру. Це зупиняє мене йти на невиправданий ризик, але не завжди.

- Ви – диригент у цивільному житті й гранатометник – у військовому. Чим ці професії схожі між собою?

- Я зазвичай не порівнюю їх.

У РЕАЛЬНОМУ ЖИТТІ ВИСТАЧИТЬ КІЛЬКА РАЗІВ ВИСТРІЛИТИ З ГРАНАТОМЕТА, ЩОБ ЗРОЗУМІТИ, ЯК УСЕ ПРАЦЮЄ

- Що найскладніше в роботі гранатометника?

- Коли цілишся по ворожій техніці, стріляєш – і промахуєшся. Те, що “РПГшник” стріляє – помітили всі, а техніку, яка може розпочати стрільбу у відповідь, він не підбив. У таких ситуаціях складно. Бувають ще випадки, коли снаряд не вилітає.

- З чим це пов’язано?

- На це можуть бути різні причини: від відсирілого пороху, несправного бойкового механізму до не до кінця зарядженого снаряда.

- З яким гранатометом ви працюєте?

- Мій гранатомет – це РПГ-7, але загалом я маю настріл з різних видів озброєння – снайперські гвинтівки, кулемети, АГС, міномет.

- У чому особливість роботи з гранатометом?

- Єдина особливість, яка відрізняє його від автомата й кулемета, полягає в тому, що поправку на вітер роблять саме проти потоку повітря. З автомата, наприклад, стріляють із поправкою на вітер. Все інше загалом не складно. Цьому можна доволі швидко навчитися.

- Скільки часу знадобиться цивільному, щоб навчитися стріляти з РПГ? За який проміжок навчилися ви?

- У мене був настріл з тренажера. Єдина відмінність від реального життя – у тому, що замість боєголовки туди ставлять патрон калібру 7.62. У реальному житті варто декілька разів вистрілити, зрозуміти специфіку роботи – і можна працювати.

- Як проходить день гранатометника у бойових умовах?

- Я працювала у розвідувальній групі, але ми виконували не лише ці завдання. Усе, що робить на фронті піхота, доводиться робити й гранатометнику.

ПІД ЧАС ЕВАКУАЦІЇ ВНАСЛІДОК ПОРАНЕННЯ Я ПОВТОРЮВАЛА ОДНУ ФРАЗУ: “ВСЕ ЗАШИБІСЬ”

- Який найдовший проміжок часу вам доводилося перебувати на “нулі”?

- Якщо ми беремо “нуль” у розумінні військових – до 100 метрів до ворога, – то півтори доби.

- Що найважче у роботі на передових позиціях?

- Як на мене, найважче морально від того, що поряд із тобою загиблі побратими. У мене є історія на цю тему. Ми вийшли на позиції в районі Кремінної, окопалися – і розпочався ворожий обстріл, який не припинявся впродовж усього дня. По нас летіло усе, що тільки могло летіти. У сусідній від мене окоп влучив снаряд, внаслідок якого поранило двох побратимів. Товариш, який був біля мене, не міг прийти до тями. Він залишився на місці, а я пішла подивитися, що сталося з пораненими. Мені довелося витягувати одного з окопу, адже його по пояс присипало землею. Разом з іншими ми витягли його, почали евакуйовувати з позицій, але по дорозі він загинув. Цей момент я пам’ятаю добре.

Коли ми несли побратима, я відчувала, що йду криво. Спочатку подумала, що далися взнаки особливості місцевого ландшафту, але, як згодом виявилося, у мене були уламки в обох ногах. Після цього я повернулася на позиції, мене контузило – і довелося евакуйовуватися. Уламки вже діставали у Харкові магнітом.

- Як довго ви відновлювались після поранення?

- Наступного дня, після того, як у мене вилучили уламки, я вийшла надвір і вирішила пробігтися. Близько кілометра пробігла і зрозуміла, що організм нормально працює. Лікар після повторного огляду виписав мене.

- Наскільки спортивний бекграунд допомагає вам у війні?

- Важко навіть підібрати слова, наскільки сильно він допомагає. На цей випадок маю ще одну історію, про яку вже мені розповідали. Після одного з прильотів мене відкинуло вибуховою хвилею на метрів 5-10. Коли мене евакуйовували, повторювала лише одну фразу: “У мене все зашибісь!” А потім – кома на декілька днів. До речі, це сталося за день до мого дня народження. Один з уламків фактично зламав мені шию, перебивши хребець. Після поранення минуло приблизно два тижні, тому я почала відновлюватися у спортзалі, підтягуючись на поперечці. Лікар підійшов до мене і здивовано зауважив, що у мене зламана шия. Інший лікар пояснив, що мої м’язи стримали хребець і нівелювали можливі зміщення в області шиї. Тому в мене був перелом, але формальний.

- Під час цього поранення ви втратили око?

- Так, але я з цього приводу не сумую і дискомфорту внаслідок його відсутності не відчуваю. Розумію, що у цій ситуації мені пощастило, адже все могло закінчитися набагато гірше. Добре, що уламок потрапив саме у ліве око, адже за правим знаходиться багато нервових закінчень, які могли суттєво вплинути на якість мого життя. Через видалення лівого ока у мене зникла чутливість до світла на правому оці. У підсумку зір став навіть кращим, за винятком звуження лівого кута огляду.

- Чи були у вас думки “списатися” після поранень?

- Ні, ніколи! Думала, що мене спишуть після уламків у шию, адже перші дні я не могла ходити, але, як тільки стала на ноги, зрозуміла, що не залишу фронт. Навіть не так! Я зраділа, що не залишу фронт. Зараз я бачу себе тільки там, тому не хочу навіть думати про можливе “списання”.

- Низка аналітиків акцентують на тому, що українські військові місцями нехтують роботою над створенням окопу, не викопуючи позицію на необхідній глибині. Чи відповідає ця інформація дійсності?

- Я таких ситуацій не знаю, але чутки були. Трапляються ситуації, коли нормально викопати окоп немає змоги через щільність ворожих обстрілів.

- Чи були у вас моменти відчаю на фронті? Як контролювати свій стан на передовій?

- Ні, звісно! Коли я у свідомості, то у мене все спокійно і під контролем, хоч що б відбувалося навкруги. На мене не впливає те, що відбувається поряд. Цей самоконтроль я тренувала у спорті й зараз він допомагає залишатися стійкою, попри всі негаразди.

НОВОБРАНЦІВ МАЄ ВЧИТИ ЛЮДИНА, ЯКА РОЗУМІЄ, ЯК УСЕ ПРАЦЮЄ НА ПЕРЕДОВІЙ

- Яка зараз обстановка на фронті, зокрема на ділянці, де ви працювали?

- Якщо ви про Кремінну, то ситуація складна. “Ліс чудес”, який місцями вже не схожий на ліс у розумінні цивільної людини. Артилерія працює з обох боків, хоч у росіян є перевага у кількості снарядів. Дрони теж стабільно працюють. Насправді ситуація складна, але контрольована.

- За умов кількісної переваги ворога, Україні необхідно фокусуватися на якості особового складу. На вашу думку, що має знати новобранець перед приєднанням до бойового підрозділу?

- Перш за все, новобранців має вчити людина з бойовим досвідом, яка розуміє, як усе працює на передовій. Вчити потрібно за фактом потреби, а не за книжкою. Варто пояснити нюанси й тонкощі, про які у книжці не пишуть.

- Що конкретно ви маєте на увазі?

- Якби все було максимально за правилами, то ми не змогли б евакуювати певну кількість поранених. Усі інструкції варто розглядати з акцентом на характер бойових дій і екстремальні умови, в яких перебувають військові. Інколи, щоб врятувати поранених, необхідно трішки вийти за межі дозволеного й ризикнути. Наголошую, що, попри все, варто адекватно оцінювати ситуації і не йти на невиправдані ризики, адже від цього нікому краще не стане.

- Наскільки важлива синергія між підрозділами?

- Важлива! Це стосується нейтралізації можливого “френдлі фаєра”. Крім того, комунікація дозволяє не опинитися в умовах, коли ти не орієнтуєшся в обстановці.

- Існує думка, що саме страх невідомості зупиняє людей від вступу до лав СОУ.

- Це правда, але є нюанс. Інколи невідомість навпаки – допомагає. Люди схильні перебільшувати небезпеки, тому морально вигорають ще до виходу на позиції. Не варто накручувати себе й інших. Питання ще в тому, що новобранець не зможе накрутити досвідчених бійців.

- Наскільки на війні вирішує фарт?

- Снаряд не обирає жертву, тому фарт грає велику роль на війні. Водночас фартить тим, хто працює і знає, як це правильно робити. Чим краще ти навчений, чим впевненіший у собі й побратимах, тим фартовіший.

- Коли для вас закінчиться війна?

- Тоді, коли ми звільнимо територію України до кордонів 1991 року.

- Наскільки це складно зробити в нинішніх умовах?

- Ситуація може різко змінитися в кращий бік, якщо щось станеться на території Росії в політичній площині. Така вірогідність невелика, але вона є. Нам же необхідно знищувати ворога, звільняти свої території – і тоді все буде добре.

- Що ви хотіли б сказати українцям?

- Не забувайте, що війна не закінчилася. Задумайтеся над тим, якою ціною утримуються посадки, окопи, ліси, поля й терикони. Якби не Збройні Сили України, то росіяни вже були б тут, у відносно мирних українських містах. Наші бійці їх зупинять, але кожному, хто як може, варто допомагати у цій боротьбі. Але щиро, стабільно і щодня. Тоді ми переможемо! А переможемо ми обов’язково!

Віталій Ткачук, Київ
Фото Юлії Овсяннікової