Оборона Мар’їнки: від вогняних валів до рукопашних сутичок

Про героїзм українських захисників – на прикладі діяльності 79-ї окремої десантно-штурмової бригади ЗСУ

Мар’їнка – практично вщент зруйноване містечко на Донеччині, де сьогодні точаться найзапекліші бої. Росіяни, маючи чисельну перевагу, докладають титанічних зусиль, щоб його захопити. Та миколаївські десантники успішно стримують тут ворога вже понад рік. Тільки під час одного бою наш воїн за допомогою ПТРК “Джавелін” знищив вісім ворожих танків та бронемашин.

Сьогоднішня розповідь – про неймовірну складну роботу 79 окремої десантно-штурмової бригади (ОДШБр), яка, починаючи з 2014 року, б’ється з ворогом на найгарячіших ділянках. Мій співрозмовник – начальник пресслужби бригади, підполковник Ярослав Чепурний. На фронті він з перших днів великої війни. До рідного Миколаєва приїхав у нетривалу відпустку, але погодився викроїти час, щоб розповісти про важкі будні своїх бойових побратимів.

НІХТО, КРІМ НАС

Навіть далека від військової справи людина знає, що десантно-штурмові війська “заточені” під наступ. І більшість таких підрозділів ЗСУ дійсно або беруть у ньому участь, або готуються до цього. Але не всі. Зокрема, це стосується 79 ОДШБр, місцем постійної дислокації котрої є Миколаїв. Попри чималий досвід штурмових дій, миколаївські десантники тривалий час ведуть жорстокі бої в обороні Мар’їнки. Цьому є просте і зрозуміле пояснення: хлопці “тримають” настільки складну і специфічну ділянку фронту, де взагалі мало хто зміг би впоратися. А вони виконують свою роботу так уміло, що командування ЗСУ навіть не ризикує довірити цю ділянку комусь іншому.

Ще до початку повномасштабного вторгнення росіян більша частина особового складу бригади обороняла Луганщину. У Миколаєві знаходився тільки пункт прийому особового складу та ще деякі тилові підрозділи. Але вже у перші дні великої війни тут за короткий термін сформували дві батальйонно-тактичні групи (БТГ). І вже невдовзі вони зайняли оборону на північ і на північний схід від обласного центру, який намагалися захопити росіяни.

“На той момент відчувалася певна невизначеність. Надходили повідомлення про колони ворожої бойової техніки, які складалися з кількох сотень одиниць. У нашому секторі оборони основні події розгорнулися 7-9 березня: росіяни спочатку вели шалений обстріл з “Ураганів”, а потім почали штурмові дії. Загинуло кілька наших бійців. У відповідь ми нанесли по окупантах удари, під час яких, зокрема, було знищено чотири БМД та бойову броньовану машину «Тигр», і вони відійшли. Після цього ми полегшено зітхнули, бо вже готувалися до боїв у середмісті”, – згадує Ярослав Чепурний.

За його словами, тоді була небезпека, що ворог спробує обійти Миколаїв і переправитися через Південний Буг десь у районі Вознесенська. Бо там, навіть якщо підірвати мости, легше навести понтонні переправи, оскільки річка вужча. Та у середині березня спільними зусиллями підрозділів ЗСУ й тероборони ворога відкинули і на тій ділянці. А ще через деякий час фронт під Миколаєвом стабілізувався, і наприкінці травня 2022 року окремі БТГ 79-ки також перекинули на схід.

Як уже зазначалося вище, ще до початку повномасштабної війни основні сили 79-ї бригади перебували на Донбасі: займали позиції біля Щастя та станиці Луганської. Лівий фланг бригади впирався в україно-російський кордон, який прикривали нечисленні загони прикордонників. Ворог це бачив і прагнув обійти наші підрозділи, тоді вони опинилися б у “котлі”. Щоб запобігти такому сценарію, командування наказало відступити. Але навіть після цього бригада утримувала свої позиції ще протягом кількох діб, відволікаючи на себе основний удар противника. Таким чином, десантники дали можливість іншим частинам ЗСУ передислокуватися.

ЗАВДАННЯ ДЛЯ СМЕРТНИКА

Фахівці розуміють, що на фронті відступи бувають різні, деякі з них можна прирівняти навіть до перемог. Так було й того разу. Ворог, попри шалену перевагу в силах та засобах, не спромігся виконати свій план і оточити миколаївських десантників. Вони майстерно вислизнули з пастки. А тодішній комбриг – полковник Олександр Луценко – отримав звання Героя України.

Зі зрозумілих причин ми не станемо розкривати всі тонкощі того маневру, та один приклад, який ілюструє усю складність ситуації й ризики, на які доводилося йти, все ж наведемо.

“Позиції десантників були розташовані на березі річки. Для того, щоб уникнути оточення, потрібно було швидко відійти і затримати переправу ворожих військ. Міст був замінований, але спроба його підірвати виявилася невдалою – під час артобстрілу перебило дроти. А діяти слід було негайно, бо ворог будь-якої миті міг почати наступ. Вирішили завантажити автомобіль вибухівкою і виїхати на міст. Далі мали підірвати авто за допомогою дистанційного детонатора, радіосигналом. Але потрібна була людина, яка б погодилася кермувати автомобілем і спробувати вискочити з нього до вибуху”, – розповідає Чепурний.

Він каже, попри те, що наші підрозділи мали забезпечити вогневе прикриття цієї операції, це був дуже ризиковий план, фактично, завдання для смертника – адже міст прострілювався противником навіть уночі. І якби ворог влучив в автівку, то від неї просто нічого б не лишилося. Та знайшовся доброволець – 29-річний головний сержант інженерно-саперного взводу Олег Мороз. Він виконав операцію філігранно – міст підірвали буквально під носом в ошелешеного ворога. Тоді мужній воїн повернувся до своїх неушкодженим і за цю операцію отримав звання Героя України. Але, на жаль, вже за кілька місяців загинув у бою під Слов’янськом.

З-під Щастя основні сили 79-ї бригади відійшли у район Сєверодонецька. Вони вибили звідти противника, який уже встиг прорватися, зайняли вигідні позиції й успішно утримували їх аж до 30 березня. Ворог поніс серйозні втрати і не зміг на той час просунутися далі.

Потім нетривале перебування у резерві – й основні сили 79-ки перекидають на одну з найгарячіших ділянок східного фронту – під місто Лиман. Туди ж передислокували і БТГ з Миколаєва.

“На цьому напрямі наші десантники вели бойові дії з квітня по червень. Це були дуже важкі бої. Підрозділи бригади змушені були оборонятися на непідготовлених позиціях. А ворог мав багатократну перевагу, особливо в артилерії, і застосовував так звані “вогняні вали”. Крім ствольної артилерії, використовував РСЗВ і важкі вогнеметні системи “Солнцепьок”, які буквально випалювали наші позиції. А ще окупанти завдавали ракетні та авіаційні удари. На той час, на їхні 10-15 пострілів ми могли відповісти лише одним”, – згадує Ярослав.

Тоді ворог буквально перемелював позиції миколаївських десантників, які несли відчутні втрати. В таких умовах бригаду вирішили відвести за річку Сіверський Донець. Кілька місяців вона служила своєрідним природним бар'єром.

Але в середині серпня підрозділи 79-ки провели успішну і неочікувану для ворога операцію: вночі переправились на лівий берег і захопили плацдарм, який згодом використали наші ЗСУ під час харківської операції. Щоправда, безпосередньо у тому контрнаступі ця бригада участі не брала. Адже напередодні її перекинули на іншу критичну ділянку фронту – під Мар‘їнку.

ПІД ВОГНЕМ З ТЕРИКОНІВ

Мар’їнка – невелике містечко, розташоване на західній околиці Донецька. До повномасштабного вторгнення тут проживало трохи більше 10 тисяч людей, а лінія розмежування проходила по його східній околиці. Зараз у цьому населеному пункті не залишилось жодного мешканця, а сам він перетворився на суцільні руїни.

На момент передислокації сюди 79-ї бригади росіянам уже вдалося захопити значну частину містечка. Сталося це, головним чином, через складний і дуже невигідний для нас рельєф місцевості. Навкруги – голий степ, серед якого височать кілька териконів, розташованих на схід від Марʼїнки. На них ще з 2014 року знаходяться ворожі позиції. З цих висот росіяни все добре бачать і можуть прострілювати територію на багато кілометрів навколо. В самій же Марʼїнці теж сховатися практично ніде: відносно безпечними вважаються лише підвали зруйнованих будівель. Все, що знаходиться вище, постійно “накриває” вогнем артилерія загарбників. Тому заїхати в місто можна тільки вночі. Вдень навіть на бронетехніці добратися сюди дуже ризиковано – все навколо прострілюється протитанковими ракетами. Але й вночі ворог не спить, час від часу завдаючи вогневих ударів по шляхах сполучення. А якщо до цього додати активну роботу снайперів росіян, які мають тепловізійні приціли, то стає зрозумілим, наскільки складними є проведення ротацій, а також доставка боєкомплекту, пального і провіанту. Але це тільки пів біди.

“Під прикриттям вогню з териконів ворожа бронетехніка має змогу дуже близько підходити до наших позицій. І тоді ворожі танки вогнем впритул “розбирають” на цеглини будівлі, в яких знаходяться наші десантники. За танками одразу рухається піхота, намагаючись зненацька заскочити наших бійців, які змушені ховатися від вогню. В цих умовах дуже багато залежить від протитанкових розрахунків”, – розповідає Чепурний.

Але у Мар’їнці робота операторів протитанкових ракетних комплексів (ПТРК) теж є дуже ризикованою. Вона, без перебільшення, – для хлопців зі сталевими нервами. Бронетехніка противника має можливість маневрувати і вести вогонь, ховаючись за рештками будівель. Боротися з нею важко навіть за умови використання новітніх “Джавелінів”. Адже для того, щоб ракета влучила в танк, потрібно “захопити” ціль, яка постійно рухається. Прицілюватися ж у таких умовах – справа непроста: на це боєць має всього 10-40 секунд під шаленим вогнем. Ворожі танкісти під час бою “насипають” у всі місця, де потенційно може знаходитися позиція протитанкового розрахунку.

ХИСТ “ДЖАВЕЛІНЩИКА”

Та, попри складність, наші десантники досягають вражаючих результатів. Скажімо, лише один з операторів протитанкового комплексу “Джавелін” з позивним “Однаковий”, починаючи з лютого цього року знищив 15 одиниць ворожої бронетехніки. На рахунку іншого бійця 79-ки – дев’ять танків і бронемашин.

Ярослав пригадує, як на одній з ділянок фронту росіяни кинули в бій великі сили, щоб прорвати нашу оборону і зайти в тил підрозділам бригади. «В тому бою оператор комплексу “Джавелін” з позивним “Сєдой” знищив вісім одиниць бронетехніки, чим буквально врятував ситуацію. Цікаво, що перша його військова спеціальність – бойовий медик, а “джавелінщиком” він став відносно недавно. Але у хлопця виявився хист до цієї справи. Та й наше командування намагається так організувати службу, щоб кожен боєць володів кількома спеціальностями», – стверджує пресофіцер.

За його словами, щоб протистояти сильному ворогу, потрібна філігранна майстерність і величезна сміливість. Також на війні багато що залежить від вольових якостей людини, а особливо в умовах, коли чисельна перевага – на боці ворога. В Мар’їнці наші воїни не раз стикалися з ситуацією, коли утримувати позиції доводилося, образно кажучи, зубами. Тоді в бій ішли військовослужбовці навіть тилових підрозділів.

Інша серйозна небезпека – ворожа авіація, але і з нею наші воїни навчилися боротися.

“Та бригада, що тримала Мар’їнку до нас, дуже потерпала від ударів з повітря. Нам удалося змінити ситуацію. Ворожі літаки й гелікоптери тепер, переважно, ведуть обстріли здалеку. І, як правило, вони не точні. Нещодавно їхній Су-25 спробував підлетіти ближче і перебував у зоні дії нашого ПЗРК всього 25 секунд. Але цього хлопцям вистачило, щоб успішно його “приземлити”, – каже військовослужбовець.

А ще під Марʼїнкою був такий випадок. Ворог захопив одну з наших позицій, за що командир їхньої бригади отримав псевдозвання “герой днр”. Але це стало для них пасткою, бо позиція перебуває під повним вогневим контролем миколаївських десантників. Там уже знищено багато їхньої техніки і величезну кількість особового складу.

ВОРОГ ЗМІНЮЄ ТАКТИКУ

Останнім часом окупанти змінили тактику. Спочатку вони діяли штурмовими групами по 15-20 бойовиків, тепер по 3-5. Але таких груп, як правило, декілька і вони атакують одночасно з різних напрямків. На додаток до артилерії, бронетехніки й авіації, росіяни все більше й більше застосовують дрони. “На початку повномасштабної війни противник робив ставку на більш великі БПЛА, типа “Орлан-10” або “ZALA”, а ми більше використовували маленькі – типу “Мавік”. Вони виявилися достатньо ефективними, ворог це побачив і зараз теж застосовує їх у великій кількості”, – розповідає підполковник.

Також росіяни останнім часом роблять ставку на засоби радіоелектронної боротьби (РЕБ), що веде до втрат наших безпілотників. Але це береже життя наших бійців.

У свою чергу, наші теж завдають втрат підрозділам російських БПЛА. “Під Марʼїнкою досить довго і, на жаль, результативно, діяв один із їхніх дронщиків. Він за сумісництвом був ще й відомим блогером – вів телеграм-канал “Міша на Донбасе”, де викладав відео боїв. Сам він був москвичем, і не тільки майстерно вмів пілотувати дрон, а й навчав цьому інших. Та нещодавно наші бійці таки вирахували його і завдали удар по позиції. Заміну йому окупанти так і не змогли знайти”, – додає Чепурний.

У ворожому арсеналі є й більш “екзотичні” засоби. Один із таких – отруйні гази, які ворог розпилює на цій ділянці фронту. Вони дуже небезпечні, бо навіть якщо і не приводять до летальних наслідків, то на певний час виводять військовослужбовців з ладу. В першу чергу, гази діють на очі та органи дихання. Тому наші бійці на кожен бойовий вихід обов’язково беруть з собою ще й протигази.

Ще один із заборонених видів озброєння, яким не нехтують росіяни, – фосфорні боєприпаси. “Фосфор випалює буквально все. Захиститися від нього можна лише в укритті. Зазвичай, бійці встигають це зробити, але є інша небезпека: ці боєприпаси можуть підпалити позицію. Наприклад, після близького розриву такого снаряда – майже гарантовано згорять дерев’яні конструкції залишків приватної забудови”, – наголошує офіцер 79-ки.

ПОРАНЕНИЙ ДЕСАНТНИК ВРАЗИВ ЗАГАРБНИКА НОЖЕМ В ОКО

Протистояти ворогу з таким арсеналом озброєнь украй не просто. Дається взнаки й постійна психологічна напруга, не кажучи вже про елементарні життєві та санітарні потреби. Тому тут, на “нулі”, ротації проводять через кожні кілька днів. Попри це, є бійці, котрі змогли протриматися на передку і по кількадесят діб. Скажімо, один із них беззмінно пробув у самому пеклі 34 доби, інший – 54.

Сьогодні стандартна позиція десантників у Мар’їнці – це, як правило, підвал якоїсь напіврозваленої будівлі. Саме там через майже постійні обстріли перебуває більшість особового складу. Але не всі. Кілька бійців вдень і вночі чергують зверху, повністю контролюючи периметр. Щомиті вони ризикують потрапити під вогонь ворожої арти або кулю снайпера. Спати доводиться, як-то кажуть, “одним оком”, розслабитися неможливо і вкрай небезпечно.

Інколи позиція – це лише невеликий окоп, де можуть розміститися тільки двоє людей, і то – стоячи. А вдень на перехід з одного укриття до іншого можна витратити не більше хвилини.

Особливо важко взимку, коли до всіх інших труднощів додаються ще й морози, від яких рятуються хто як може: термоустілками, спальними мішками чи окопними свічками. Але й вогонь можна розводити далеко не скрізь.

Не рідкість і рукопашні сутички. “Був такий випадок: після розриву ворожого боєприпасу наш боєць отримав поранення в обличчя. Сильна кровотеча застилає очі, а в автоматі закінчилися набої… І тут до нього в окоп заскакує ворожий солдат. Зав'язується рукопашний бій. Слід розуміти, що бронежилет і шолом захищають більшість вразливих ділянок тіла сучасного військовослужбовця, у тому числі, й від холодної зброї. Та наш десантник не розгубився і вразив орка ножем в око”, – каже Ярослав.

Є ще один нюанс. Під Мар’їнкою, як ми вже згадували, ускладнена логістика – заїхати у населений пункт можна тільки вночі, щоб доправити БК, їжу або пальне. До цього миколаївські десантники вже якось пристосувалися. А от що досі є великою проблемою, так це евакуація поранених. Адже часто ті не можуть чекати до ночі. Та наші хлопці демонструють таку жагу до життя, яка інколи знаходиться за межею можливостей. “Під час одного з боїв наш десантник отримав важке поранення в спину – у нього відмовили ноги. Попри це, він проповз цілих 800 метрів тільки на одних руках. Та дістатися своїх не зміг – було досить далеко, тому він заповз у якийсь підвал, де провів кілька діб, поки його не знайшли свої. На щастя, вижив. Зараз лікується у Франції. Тамтешні лікарі навіть обіцяють поставити його на ноги”, – розповідає пресофіцер.

Інколи доводиться чути, що, мовляв, навіщо платити таку високу ціну за невелике вщент розбите містечко, яке, в принципі, не має для нас особливого стратегічного значення. Отож не стримуюсь і запитую про це свого співрозмовника. На що Ярослав лаконічно відповідає: це наша земля і ми будемо її захищати, хоч як би важко це було.

Алла Мірошниченко, Миколаїв
Фото з архіву 79-ї ОДШБр