Тарас Деяк, спецпризначенець, лідер військового підрозділу “Карпатська Січ”

Це ми дистанційно підірвали управління ФСБ в Ростові

З лідером бойового підрозділу “Карпатської Січі” Тарасом Деяком зустрічаємось на Закарпатті під час його недовгого перебування на відновленні. Протягом нашого двогодинного спілкування військового часто переривають телефонні дзвінки, але він постійно збиває виклики — не зупиняє розмову. Вона гаряча й емоційна, адже Тарасів підрозділ із початку повномасштабного вторгнення перебуває в найскладніших точках фронту. Спочатку Київщина, потім Луганщина, Херсонщина, далі Бахмут. Тепер вони знову на Бахмутському напрямку, штурмують, несуть втрати — Тарас із запалом говорить про те, як чекають нагоди із побратимами відбити у росіян те, що втратили ще зовсім недавно. Він розказує про бахмутські вулиці та промки, розбиті будинки й гаражі, про бої, в яких брали участь... Відкрито розповідає як про здобутки, так і про втрати, зокрема через недбальство армійських чинів. Також говоримо про те, для чого військовим на фронті відволікатися на зйомку відео та фото, чому добровольчим бойовим підрозділам, які зараз в складі ЗСУ, теж важливі державні нагороди, що тригерить хлопців у тилу та на фронті.

Детальніше про все це — в інтерв'ю Укрінформу.

“МІСТО-ФОРТЕЦЯ” БАХМУТ ФОРТЕЦЕЮ НЕ БУЛО

- Ви із таким запалом розказуєте, як не терпиться повернутися на Бахмутський напрямок, аби відбити своє у ворога. Це одночасно захоплює і тривожить, адже тут, в тилу Бахмут має славу найгіршого місця на землі.

- Ми попали туди після Херсона, це були околиці міста, населені пункти Міньківка, Григорівка, Богданівка. Тоді ще Ягідне було наше, в Бахмут можна було заїжджати.

Перші два місяці були операції на околицях міста. Ми спецпідрозділ, наші завдання — глибинна розвідка з переходом за лінію фронту до ворога, також підсилюємо інші підрозділи, заводимо на позиції та виводимо звідти ТрО, ДШВ, прикордонників, допомагаємо окопатись, закріпитись. Проводимо штурми і зачистки на позиціях ворога. Паралельно у нас є група аеророзвідки, хлопці-мінометники, є контакти з далекобійною артилерією — ті ж самі “Хаймерси” ми коригували: давали точки, і потім наші розбивали їхні командно-спостережні пункти (КСП).

- Біографія вашого підрозділу під час повномасштабної війни склалася так, що ви весь час перебували в найгарячіших точках — Київщина, Херсонщина, Бахмут... Чим для вас є саме Бахмут?

- Ми знали про те, що нас готують у грудні на Бахмут. Місто тоді вже розкручувалося в інфопросторі як фортеця, останній форпост, “не здамо”, “стоїмо”. Ми були раді — мовляв, це добре, є нагода себе проявити. Звісно, що страх був — я не бачив на війні безстрашних людей. Всі бояться, просто треба правильно підходити до задачі: мотивація, добрий командир і правильне планування, озброєння, додаткові сили. У нас завжди легке озброєння, тому ми розраховуємо на підтримку артилерії та танків із суміжних підрозділів. По суті, ми працюємо в їхніх інтересах — виявляємо проблемні точки в обороні: загроза прориву, залишені позиції. Десь командири брешуть — і про це треба говорити! — що там ще наша територія, а вона вже не наша, бо її не втримали. Відповідно, коли є питання, йдуть такі підрозділи, як ми: хлопці, підіть перевірте та скиньте фото.

Найстрашніші на війні — це посадки, “зельонки”, як заведено казати. А в січні, лютому, березні — болото, дощ, холод, ти йдеш по цьому болоті, потрібна витривалість, фізична форма багато значить. Штурм — це фізично важко.

Щодо Бахмута — ми доти знали це місто як тил. Коли йшла оборона Северодонецька влітку минулого року, ми туди їздили відпочивати з фронту, на піцу й на каву. А коли зайшли туди взимку, збило з пантелику те, що розкручене в масмедіа “місто-фортеця” насправді фортецею не було. Його мали у таке перетворити, але нічого не зробили для його укріплення, хоча влітку, восени для цього був час.

- Ну, тоді людей ще гріла думка про скороминущість війни — то вона за два-три тижні кінчалася, то “до осені”... Очевидно, це зіграло деяку роль. Можливо, рук не вистачало, ресурсів тощо.

- Ну так, еге ж... Словом, ми заїхали в Бахмут, знайшли собі підвал. Там було тяжко дихати, але пару днів - і ти звикаєш. Спати аж такої змоги не було, якщо спали 4 години на добу з перервами, це вже було добре. Тримав адреналін.

- Скільки можна протриматися на адреналіні?

- Нормально можна. Потім тебе вибиває, але до двох тижнів можна спокійно. У мене було таке, що 12 днів підряд нові задачі — вечір, ніч, день, яка пора доби, вже не було значення узагалі.

До питання, чим для нас став Бахмутський напрямок — реально: воювати там можна було, і Бахмут це довів. По посадках важче. Із жовтня, коли “вагнери” заявили, що заходять в Бахмут, і до квітня місто свою функцію виконало. Воно розбило один із потужних штурмових підрозділів ворога. Ми їх перемололи. Втрати ми підраховували — це 1 до 7. Тримати оборону можна було, доки її було де тримати. Коли більшість будинків в місті розбили — це стало неможливо.

НАЙГІРШЕ — КОЛИ БРЕШУТЬ КОМАНДИРИ, ЯКІ ВТРАТИЛИ ПОЗИЦІЇ

- Що це була за “робота”, чим ви безпосередньо займалися?

- Ми “малювали” лінію фронту, тобто мали знати й перевірити, де який підрозділ стоїть, кого треба посилити, кого поміняти, бо вони вночі “впадуть”. Нашим словам завжди вірить командування, бо підрозділ довів свою компетентність боями. Тому коли ми казали, що цей підрозділ треба поміняти, бо вони посипляться, нас слухали і хлопців міняли.

От наприклад: зайшов підрозділ на позицію, у них по чотири магазини, один тепловізор на всіх, а радіозв'язок та БК ще не підвезли. Ті, кого вони поміняли, уже мали виходити — ми цих завели, тих маємо вивести. Стоїмо, дивимося на це все і кажемо: хлопці, залиштеся з ними на ніч, бо їх переб'ють, і ми просто втратимо цю позицію. На другий день їм довезли зброю, але вони вистояли лише одну ніч. Наступної ночі противник взяв штурмом ту позицію...

І після цього їхній командир, полковник доповідає, що у них все добре! Він сидить в безпечному місці, і в нього справді все добре.

У цей же час на зв'язок виходять сусідні позиції і просять, аби передали на ту позицію, щоб припинили вогонь в їхній бік, мовляв, б'єте ж по своїх. Я відповідаю: хлопці, пробуйте відходити, бо ви в оточенні, це по вас стріляють вже не свої.

А все чому? Бо цей командир вчасно не говорить правду, боїться отримати по шапці від начальства. Цього полковника, зрештою, поміняли на лейтенанта, і тоді у хлопців з того підрозділу щось почало потроху виходити.

Так недопустимо воювати, якщо у тебе відступ, провал — ти мусиш про це казати, бо від цього напрямку залежить життя твоїх сусідів по підрозділах. Інакше буде трагедія. Ми таке переживали, втратили дуже досвідченого командира спецпідрозділу саме тому, що полковник, який планував операцію, надав завідомо неправдиву інформацію про розклад сил. Я розкажу історію, як це було.

Отже, планування, у нас задача: провести штурмові дії посадки. Чотири дні ми спостерігаємо за силами противниками, нараховуємо до 100 осіб. Але вони нижче зробили “еспешки” (спостережні пункти. — авт.), і в лісосмузі лишається вже 30-40 чоловік. Їх потрібно вибити звідти. На плануванні я доповідаю дані розвідки, ми провели її напередодні аерозасобами та живою силою, і кажу, що ми більше не контролюємо підхід до цього лісу, там вже противник, вони захопили наші позиції та виставили кулемет. Показую на підтвердження фото з пішої розвідки. Мені командування каже: ні, це не так, там точно є наші.

Окей, перша група висувається на “Хамері”. Спішилися, підходимо до місця, а там пусто. Свистимо, кричимо, підходимо ближче - і нариваємося на ворога. Підсумок операції: три години стрілецького бою, один із командирів отримує поранення, з шиї кров, він падає на коліна. Ми замовляємо міномети, вони б'ють, але неточно. Тоді замовляємо далекобійну артилерію, влучають, противник починає евакуацію. Ми забираємо пораненого - він ще живий, дихає, його повезли гелікоптером на Київ, але через три дні він помер в лікарні.

Ми потім підходили до того командира, який надав неправдиву інформацію, це дуже відома людина в армії, з державними нагородами. Ми в очі питали — нащо брехати, коли ти втратив позиції, ти ж командир серйозної бригади? Він розводить руками. А військо втратило командира ССО, в якого держава вклала стільки ресурсу і грошей! Бійці з його підрозділу, які разом з ним воювали та переймали досвід, — це вже готові командири груп. Але він загинув просто тому, що певний начальник не назвав реального стану речей — про те, що його підзвітні втратили позицію.

- Як реагують на таке високі чини: ставлять вас “на місце”, коли критикуєте, чи визнають помилки?

- По-різному. Я не системна людина, ми з хлопцями прийшли в армію “з вулиці”, і в таких випадках я завжди цитую командуванню генерала Залужного, який казав, що нам потрібно руйнувати радянщину в армії. Конфлікти бувають.

НАСТРІЙ ЗАРАЗ ШИКАРНИЙ

- Зараз ви на Бахмут повернулись відвойовувати своє — тому такий запал, настрій?

- Настрій у нас справді шикарний. Нам дають міномети, “хамери”, АГС американського зразка, кулемети, всі ці “бульдоги”, як у Рембо. Всі раді. Ми знаємо всі входи та виходи міста, заміновані дороги, сірі зони. Все, що ми робили до цього в Бахмуті, — ми тримали позиції та відходили. Зараз ми наступаємо. Це справа честі. Повертаємо своє.

А відступали ми не тому, що противник такий крутий. Вони просто випалювали все. Ці фото вечірнього Бахмута під російським фосфором облетіли світ.  Ми тоді ще думали: чого вони завжди це ввечері роблять? Очевидно, росіяни просто фанатіли від картинки, як горить місто.

- Тобто для вас Бахмут тоді і зараз - емоційно різні ситуації?

- Так. Ми йдемо визволяти наші землі, це дуже мотивує.

- На Херсонському напрямку теж були схожі відчуття — якщо порівняти?

- Зовсім інше. На Херсонському напрямку частина нашого підрозділу в складі мінометної батареї перебувала біля шести місяців. Ми брали участь в наступальних операціях, але невдалих. Там були великі втрати, бо противник міцно закріпився і замінував території. Ми воювали проти десантників росармії. Це було важко, довго і криваво. І лишився неприємний післясмак, бо ми там недовоювали, по суті: прийшла беерка (бойове розпорядження — авт.), що нас переводять на Бахмутський напрямок. Нас перевели, а через тиждень наші там пішли в наступ. Мені хлопці скидали голосові після деокупації: “Тарас, ми зайшли, а їх нема, вони з’ї...лись.” Було сумно, що не вдалося відплатити противнику.

Тому в Бахмуті зараз настрій такий: ми хочемо відплатити противнику. Це, може, дивно звучить, бо війна вже понад рік йде, а ми все ще рвемося в бій. Тим більше, що багато наших воює з 2014-15 років. Це важко пояснити, але заплачена дуже велика ціна, ми втратили багато найкращих хлопців з командирського складу, мусимо відплатити за них.

На Бахмутському напрямку ми намагалися й Пригожина відслідковувати, були люди на окупованій території, які здають інформацію за гроші, утім не вийшло. Але — про це вже можна говорити — ми підірвали управління ФСБ в Ростові. Це така типова воєнна історія про удачу.

- Розказуйте!

- Словом, ми якось взяли тубус від “джевеліна”, красиво його замінували, дуже так технічно правильно, класно, звели і завезли в Бахмут. Це було 24 лютого, північ міста — йшла якраз окупація Ягідного, ми втрачали вулиці, командири говорили по спецзв'язку, що сьогодні ми відійдемо з цих позицій. Ми завезли туди тубус, бухло й харчі для “ваньок” із сюрпризами і там залишили.

Ну й згодом, у березні цей тубус успішно спрацював аж в управлінні ФСБ в Ростові. Очевидно, хтось із орків його знайшов, передав командиру як трофей, а ті в свою чергу — начальству. Так замінований тубус дійшов до Ростова, де його відкрили, і вже там спрацював механізм. Ми весь цей шлях відслідкували потім по трекеру, який нам підігнали колеги з “Альфи”.

Ми закидували й інші такі штуки, рації мінували, але спрацював тільки цей тубус. Потім тішилися з новин.

ВІЙНА — ЦЕ КАПЄЦ ДОРОГО

- Ви часто робите фото, відео з боїв. Це додаткові затрати сил, адже ти маєш воювати, а при тому ще й знімати. Що вам дає ця картинка з бойовими діями? Бо є ж і багато розмов, що от справжні воїни фоточки на війні не роблять й відоси не знімають, бо не мають на це часу.

- Все просто: саме ці фоточки й відео  допомагають нам закривати збори на підрозділ і робити фотозвіти за речі, на які були проведені попередні збори. У нас за чотири місяці у Бахмуті лише 30 “мавіків” пішло. Втрати техніки великі, війна — це дуже дорога й затратна річ.

Ми в перші місяці менше приділяли тому уваги, тому із початку війни на Київщині дуже мало відео. Я перші місяці готував нових бійців та комплектував підрозділ, тоді бойовою групою керував “Кобра” (Кирило “Кобра” Бабенцов — авт.), він загинув під Гостомелем.  Потім, коли ми вже довго перебували на Херсонському напрямку, мали постійні втрати техніки, обладнання, зрозуміли, що треба акумулювати гроші для підрозділу, бо війна — це капєц дорого. І в той же час ми відкривали збір, а нам за три дні 300 гривень кидали. У нас суспільство до того дійшло, що без картинок більше не донатить, людей треба мотивувати. Якщо ти не показуєш картинки з війни, значить: а) ти не воюєш, б) твого підрозділу й близько на фронті нема. На жаль, от така ситуація, тому ми мусимо фільмувати свою роботу.

Є підприємці, що передають нам 100 тис. грн, непублічно, але деколи теж просять — хлопці, скиньте звіт, що ви воюєте.

Відео ми знімаємо “гоупрошками” (екшн-камери GoPro, які зазвичай кріпляться на шолом або на груди. - ред.), далі зменшуємо терабайти в гігабайти, заливаємо на файлообмінник через Старлінк, а далі його вже монтують наші хлопці в тилу і викладають на ресурсах підрозділу. Так, ми робимо це для того, аби люди бачили, що ми є, воюємо, і більше нам допомагали.

Ми порахували: з вересня 22-го року на наші рахунки надійшло близько 15 млн грн. Це те, що ми скидаємося самі із зарплат, плюс донати. Я вже не рахую те, що нам дають як забезпечення від ЗСУ (а держава дає зброю, форму, зарплату) та що йде як допомога збоку — від Закарпатської ОВА, друзів, які передають “Матріси” (квадрокоптери. - ред.), авто. І це тільки наш підрозділ. Уявіть, скільки таких підрозділів в Україні. Повторюся, війна — це дуже дорого.

- Не всі такі шалені в цьому сенсі, правда ж? Багато регулярних підрозділів принципово не скидається на екіпірування, дрони.

- Так, я зустрічав дуже багатьох таких людей: мені держава повинна дати, мені командир повинен дати. Я завжди раджу не чекати, а купити самому, скинувшись, або попросити у волонтерів. Це твоє життя. Це запорука того, що більше шансів, аби ти вижив. Це священна війна з РФ.

Наші предки завжди воювали, наші землі були окуповані — чому ми маємо бути гірші за них? Ми зараз доводимо, що ми воїни, не свинопаси, не гречкосії. Так, вони сильні — ну але ми також сильні, так, у них велика армія — але б'ємо її вже другий рік поспіль. Держава так, помагає, але це наша спільна війна, значить, спільна відповідальність.

НЕ ХОЧУ, ЩОБ МОЛОДШІ ДАЛІ ВОЮВАЛИ, Я ЗГОДЕН ВОЮВАТИ ЗА НИХ

- Зараз нема сумнівів у тому, що ця війна — довга історія для нас, стаєрський забіг, відтак, кожен намагається якось знайти сили, щоб витримати. Як у вас з цим усім, що додає сил воювати?

- Ми — націоналісти передусім. Наш підрозділ створений на основі громадської організації, а громадська організація названа на честь військової організації Карпатської України (країна, яка утворилася на теренах Закарпаття між двома світовими війнами. — авт.). Ми заснували її ще дітьми, по суті, нам тоді було 17-18 років. Читали книги з історії, роботи Колодзінського (Михайло Колодзінський, діяч ОУН, начальник Генштабу Карпатської Січі, Верховний командант Збройних сил Карпатської України. — авт.) — тоді він непопулярний був, за президентства Януковича, а зараз це, по суті, воєнна доктрина. Ми на цих ідеалах і будуємо свій підрозділ.

Я вам навіть скажу, що ми поїхали на відновлення з напрямку, і 7 днів я дав хлопцям побути із сім’ями, а далі більшість поїхали на навчання. Чому? Бо більше вчишся — більше вмієш. І далі знову на війну.

У нас мотивація завжди на висоті, бо війна — це наша відповідальність перед нашими родинами і перед родинами хлопців, які вже на небі. А як інакше? Ми заплатили дуже велику ціну.

У мене ще нема дітей, але в нас багато хлопців, у кого є, — і вони йдуть на війну, аби їхні діти не знали, що це таке. Ми маємо багато молоді навколо організації — вони рвуться на фронт, але їм по 15-16 років. Ми працюємо з ними, проводимо вишколи, але їх орієнтуємо: почекай, закінчи школу, вивчися, а тоді побачимо. Дасть Бог, ми доти цю війну самі закінчимо. Я би хотів, щоби ця молодь далі розвивала Україну, бо вони цінуватимуть і розумітимуть ціну свободи. І це справді не пафос — я би хотів, аби так було. Я згоден воювати за них.

А щодо історії — її би варто усім читати. Тоді би було розуміння, що нам зараз узагалі пощастило. Якщо дивитися Першу, Другу світові війни, то зараз ми в кращій ситуації, бо фронт ми відкинули на схід, на заході, в центрі України його зараз немає.

Ну а те, що росіяни залишаться такими ж, це теж історичний факт. Воювати — єдине, що вони люблять і вміють. Але в сучасному світі тільки ідіоти воюють так, як росіяни — за землю. Не за розум і за робочі руки, як це робить ЄС. Іще до війни, згадайте: ти виграв якусь олімпідаду, конкурс Малої академії наук — ось тобі запрошення в європейський університет, будь ласка, приїжджай вчися. Україна в тебе вклала все: садок безкоштовно, школа безкоштовно, універ, якщо поступив, безкоштовно. Тобі дали знання, а далі тебе забрала Європа — живи, працюй на економіку тої країни. Так завойовує Європа. А ці ідіоти думають, що якщо вони пересунуть кордон на 5 км, то ця земля вже їхня.

- Чи буває, що й ви втомлюєтеся від війни? Що робите, коли “накриває”?

- Чи зустрічав я слабку мотивацію в наших хлопців на війні? Звісно, зустрічав. Чи накриває мене, нас? Звісно. Але чи кидаю я при цьому свою роботу? Ні. У 95% бойових операцій я беру участь разом з хлопцями. Бо на мені відповідальність. Я навіть зараз вдома маму бачив лише два дні, бо купа роботи із надбання матбази підрозділу, проблеми хлопців.

Що роблю, коли накриває? Треба сісти спокійно, подумати, помолитись, подивитися, як вода тече. Попускає, бо в думки приходять одразу прізвища і позивні загиблих хлопців. У мене є рідний брат - але по духу вони мені набагато ближчі. І я зобов'язаний перед ними воювати далі. Я часто бачу їхні сім'ї. І, до речі, дуже сильно вибиває з колії, коли бачу, що вони десь покинуті державою: а у вас тут документа не вистачає, а тут ще треба подзвонити на гарячу лінію, а ще прийдіть завтра... Ось це демотивує, роззброює... Але з іншої сторони — вони у нас вірять, і це відповідальність. Звісно, це важко. Я сивий весь за ці останні півтора роки (Тарасові 31 рік. — авт.).

Буває, що деколи і хлопців “накриває” — бо важко і фізично, і морально, і поранення бувають важкі. Підходжу, розмовляємо. У нас колектив такий, знаєте, не як в армії: якщо проблема або хтось затупив —емоційно висказалися, перемололи і пішли далі. Як у сім'ї. Ми не робимо якісь шикування, наряди — все по-людськи, по-сімейному. Командир, як батько, військові — як сини, а між собою — як брати. Так і воюємо.

Важче спостерігати, коли падає мотивація в стаціонарних підрозділах. Всяке є. Буває, що командир ідіот, це демотивує хлопців, вони бояться. Я завжди кажу тоді: хлопці, у вас всіх зброя, чому ви боїтеся начальства? Заберіть його з собою на позиції!

МИ НЕ БУДЕМО НІЧОГО ВИРІШУВАТИ З ЧИНОВНИКАМИ ЗА ВАС

- Ви перед зустріччю питали, приходити в однострої чи в цивільному. Надаєте перевагу цивільному одягу в місті, чи не так?

- Вдома — завжди, це нормально, тут не фронт і не армія. Часом смішать люди, які у формі ходять містом. Найяскравіші з них, це такі, знаєте, “патріоти”, “члени спілок ветеранів” тощо. Автопробіги і акції на ЗСУ — це окрема тема. Бачу акцію: один депутат організував ярмарок, вони вторгували 17 тисяч на ЗСУ і урочисто звітують про ці гроші. Ну що таке 17 тисяч гривень? Та вийми ж ти з кишені пів зарплати, перечисли на якийсь підрозділ і не піарся стільки!

- Ми підійшли до цікавої теми: що бісить військового у відпустці? Депутати і піар-акції на ЗСУ — це зрозуміло. А що іще?

- Те, що місцеві чекають, що ми тут будемо щось вирішувати з чиновниками, мерами, депутатами. Ні, ні, дорогенькі! Ми вже один раз поверталися — в 2014-му, і на вибори вже теж ішли. Мене весь час покійний Кирило “Кобра” штовхав, мов, Тарасе, треба йти в політику, давай, давай. Я весь час казав “ні”. Ну, але пішли в 2020 р. на вибори в міську раду Ужгорода - набрали аж 4,8%!..

Тепер місцеві від нас чогось чекають. А ми не будемо тут влаштовувати “розбірки”, ні я особисто, ні мої хлопці. Ми зробимо свою роботу зараз там, де від нас багато залежить. А далі будемо розвивати свою організацію, займатися молоддю, своїми сім'ями.

- А що тригерить найбільше, коли ти на фронті і читаєш новини не про фронт?

- Мене дуже вкурвлює, коли передають, що там за тебе таке говорили, там за тебе таке сказали... Я починаю дзвонити і виясняти правду, я емоційна людина, боляче реагую, коли йдеться про честь мою чи підрозділу. Ну і більшість це знає, тому небагато хто наважується писати дурні коментарі під постами “Карпатської Січі” або відкрито поливати нас брудом.

Також буває, що телефоную з фронту вирішувати тилові проблеми. Наприклад, нам потрібен був офіс в Ужгороді. Ми подалися на відкритий конкурс, але це тягнулося з грудня по червень. Щоразу були пропозиції від міськради, мов, а може, вам не це приміщення в центрі Ужгорода, а може, ми вам щось інше підшукаємо. Доводилося дзвонити депутатам. Ну ми ж зробили все правильно, за законом, чому ж я маю по Старлінку з Бахмуту дзвонити в Ужгород, щоб нам виділили приміщення для ветеранської організації?!

Ще був випадок: у мене загинув двоюрідний брат, він був не в нашому підрозділі, нацгвардієць. Але прізвище в нього не Деяк. Знаєте, як батьків у селі повідомили про його загибель? Просто у паркан запхали листа, де йшлося про те, що ваш син вважається пропалим безвісти.

Я знав, що він загинув: коли він пропав зі зв'язку, я набрав командира, той повідомив, що брат загинув, тіло забрати не можна, там вже окупована територія, і він офіційно “безвісти пропалий”. Мені було боляче, і коли втрачав наших хлопців, було боляче — але вже за мить ти знову перемикаєшся на бойові задачі і працюєш. Це паскудно, але війна перетворює тебе на такого робота, що часом не можеш і сльозу пустити...

Родичі мені подзвонили вже після третього походу у військкомат, де їм знову сказали: прийдіть завтра. От що тригерить! Я пишу одну есемеску — і наступного разу тітку у військкоматі приймають з кавою і цукерками. От як так?! А що робити тим, за кого не пишуть есемеску? Я просто розумію, скільки чорних в горі людей приходить, кланяється цим дверям і ходять так день за днем. Чому воно так має бути?!

Ще було: Тячівський район, село Тересва, ховають двоюрідного брата нашого бійця. Він сам в тилу, бо травмований, в нього осколок біля серця, якраз у червні зробили операцію. От він телефонує і каже: хоронять мого брата, сироту, служив в ТрО, так от, мов, просить місцевий воєнком, чи не могли би наші хлопці з підрозділу в формі прийти на похорон і понести тіло, бо то на вихідні припадає, а у них у воєнкоматі нема кому!

І знову йде моя есемеска, і до мого бійця біжить воєнком, вибачається, мов, та нащо ти дзвонив-казав, ми би тут самі вирішили... Це що узагалі відбувається?! Як нема кому поховати військового на вихідні?! Отаке тригерить. Я не можу зрозуміти такого ставлення.

- Крім есемесок як можна по-інакшому реагувати на такі випадки?

- Ну що я маю: прийти йому пику бити і казати, що він падлюка? Він і так знає, що падлюка. А коли я прийду, він буде вибачатися, заглядати в очі і кивати, мов, добре-добре, все зробимо. І буде тільки чекати, коли ти підеш геть з його кабінету. А доки ти будеш в місті - тільки й думатиме, коли ти вже, б...дь, підеш на ту війну. Або ж навпаки — пригостить нас кавою, сфотографується з нами біля прапора в своєму кабінеті, потім напише пост у Фейсбуці і поставить на рекламу. Лайки, коменти, “Слава Україні” - а за три дні робитиме те ж саме.

Тому ми хочемо укласти договір із деякими юридичними компаніями, зробимо ремонт в офісі, поставимо приймальню, і люди зможуть вирішувати свої проблеми. Знатимуть, що до нас можна звернутися, бо це наша відповідальність. Відповідно родина, де сталося горе, матиме підтримку у разі, якщо держава її не може забезпечити. Якщо держава не може або не хоче, ми будемо робити самі.

ХОТІВ БИ, АБИ МОЇХ ХЛОПЦІВ НАГОРОДИЛИ ЗА ЇХНЮ РОБОТУ

- Тарасе, зараз в ЗСУ є дві “Карпатські Січі” — ваш підрозділ і той, яким командував світлої пам'яті Олег Куцин.  Це два різні формування під однією назвою?

- Ми з'явилися в 2010-му році як організований рух. Потім зареєструвалися, вели діяльність, брали участь в Революції Гідності, були співзасновниками “Правого Сектору” на Майдані, в 2014 році вже воювали в Добровольчому корпусі. Тоді ж Олег Куцин організував свою “Карпатську Січ”. Ми свого часу допомагали йому на виборах в Тячеві, де він балотувався від “Свободи”. Він вибори програв, до речі. Говорили колись про одну назву для двох організацій. Він казав: дивись, Тарасе, це історична назва, бренд, ти із Закарпаття, я теж, і ми обидва маємо право на неї. Так воно й існувало. Різниця в тому, що в нього служили хлопці в основному з центру України, а наш кістяк — це Закарпаття та ще частково Франківщина.

- Підрозділи, які раніше були добровольчими, а потім влилися в ЗСУ, мають набагато менше подяк та нагород від держави. Тому ж Олегу Куцину — людині-легенді — так і не дали Героя України, хоча навіть петиція була до Президента відповідна. У вашому підрозділі також небагато нагороджених, чи не так? Такий порядок речей вас якось демотивує? І чи важливі вам нагороди?

- Це приблизно та ж ситуація, яку ми обговорювали з вами, коли ви питали про відео під час бойових дій. Нагороди — це в прикладному вимірі те, що дає змогу покращити матбазу підрозділу, тому це важливо. Чим краща матбаза, тим довше ми проживемо на війні і тим більше знищимо ворогів. Нагороди на це працюють.

Ми бачимо, що соціальні мережі, медіа часом визначають в суспільстві, хто герой. Так маємо героями не тих хлопців, які загинули, а тих, хто спокійно може сидіти в тилу довгий час, створювати собі бригади, підрозділи, підв'язувати політичних людей, роздавати численні інтерв'ю. От нас страшенно сіпало, коли про Бахмут говорили люди, котрі там не бували, але були “медійними”. І в них є нагороди - “За мужність”, інші. Це болить.

Мені узагалі найбільше болить, коли моїм хлопцям не дають нагород. За певні операції вони подані на серйозні нагороди, і я знаю високих чинів, які брали ці документи, бачили, за що, і відкладали ті теки набік. Я дуже вдячний нашому командуванню, яке пішло на принцип: за певні операції на Бахмуті вищому командиру мали вручити звання та нагородний пістолет, але він відмовився, бо в нагородженні було відмовлено його підлеглим.

Я нагороджений у квітні Золотим хрестом, нагороду ще не отримав, друзі скидали фото, що вона підписана і є. Але хотів би, аби моїх хлопців нагородили також.

ДИВЛЮСЬ НА ЧОЛОВІКІВ, ЩО ОБ'ЇЖДЖАЮТЬ БЛОКПОСТИ МАНІВЦЯМИ, І МЕНІ ЇХ ШКОДА

- Про заміну на фронті: Тарасе, ви чекаєте, коли вас поміняють?

- Ні, ми воюватимемо до кінця. Але на фронті слід міняти підрозділи, хлопці втомлені. Для цього треба працювати з населенням, у нас ця робота йде дуже погано.

Щодо мобілізації потрібна промокампанія, медійні люди у війську тощо. Люди мають не боятися вчитися стріляти, проходити курси такмеду. Звісно, це неправильно - насильно тягнути в армію або видавати повістки тому, кого зловили п'яним за кермом. Ну це що, каторга? Ми читаємо там ці новини і дивуємося. Ну повинна пропаганда краще працювати.

Я багато разів казав про приватну охорону — це ж готові взводи, чому б їх не мобілізувати? Також тут має бути розуміння нації: війна надовго, вона важлива, і вона покаже, зможемо ми існувати як країна чи ні. Це не закінчиться Донецьком-Луганськом. Навіть якщо буде якась перерва у військових діях — ворог все рівно буде марити нашими землями. Тому потрібно проводити правильну популяризацію служби у війську.

Щодо заміни на фронті, ми це бачимо так, що набагато корисніше підсилювати новими силами вже існуючі бойові підрозділи, де великі втрати. У нас є 128 бригада — легендарна, з історією, яка виконує серйозні важкі завдання. То нащо зараз створювати нові полки та бригади? Не виводьте повністю, замінюйте батальйонами, підсилюйте. Зараз натомість багато полків та бригад створили з нуля, вони не мають ані відповідного оснащення, ані досвіду. Командирів бракує, досвіду солдатам бракує... Знайти для нового підрозділу командира зараз дуже важко, тому що всі вже на війні, а якщо ні — то питання, що це за командир, яка в нього мотивація воювати? Підсилення чинних підрозділів, а не створення нових дозволить забезпечити ротацію.

- Ви самі мотивуєте когось в тилу йти до війська?

- Ми мотивуємо своїм прикладом. А коли приїжджаю додому і спостерігаю, як тут чоловіки об'їжджають блокпости, щоб не попастися воєнкомам, мені їх шкода. Ким вони будуть далі, як житимуть в суспільстві? Також жаль тих людей, які відсиджуються за кордоном, бо колись він повернеться з тої Європи, і що? Про те, що ти втік, знають усі твої родичі, сусіди, друзі, котрі воюють. Як ти житимеш? Я би повісився в таких обставинах, мене б сором з'їв, я морально не виніс би.

- Далеко не у всіх є це відчуття...

- Тому мені їх і шкода.

Тетяна Когутич, Ужгород

Фото автора та з архіву “Карпатської Січі”