Андрій Верлатий, начальник штабу Бучанського добровольчого формування територіальної громади

Кожне інтерв’ю з учасником російсько-української війни, як перше. Бо дуже багато речей в Україні під час агресії - у медицині, координації спротиву, поводженні зі зброєю - відбуваються, тестуються, практикуються вперше. Наше інтерв’ю з начальником штабу Бучанського добровольчого формування територіальної громади Андрієм Верлатим є не лише розмовою про добровольців як про важливий елемент національного спротиву на місцях. Це розповідь і про історію стрімкої мобілізації, і про звільнення Київщини.

Якщо хочеш переконатися, що підрозділ існує, то подивися, як він відпочиває. Кілька тижнів тому в Бучі був організований концерт для 30-ї бригади ЗСУ, яка перебувала на відновленні. Саме там я побачила десятки місцевих чоловіків у формі. Здебільшого мовчазних і зосереджених. А наступного тижня ми зустрілися з їхнім бойовим командиром Андрієм Верлатим на одній із баз підрозділу. У частини хлопців був вихідний, тому хтось займався зброєю, хтось пив чай, а хтось облаштовував спальне місце. 

- Андрію Богдановичу, як ви зустріли війну?

- До війни ми готувалися, але це все одно було зненацька. Скажімо прямо, десь щось, мабуть, не дотягнули, щось недо... бачили, у щось недо... повірили. Бо всім було важко повірити, що у ХХІ столітті можливі відкриті бойові дії у центрі Європи. Навіть ті люди, які пройшли 2014-й рік, пройшли АТО, не вірили до кінця, що буде війна. Я з 2014-го року мешкаю в Бучі, але працюю у Києві. З першого дня пішов у київський військкомат. Тоді в столиці надавали людям, які готові були чинити опір, зброю. Почали утворюватися перші підрозділи добровольців-бучанців. Окремі групи спротиву об’єдналися, коли вже Бучу було захоплено, пішли бої за Ірпінь, ми всі були поряд.

Озброєння було те, яке могли надати нам наші Збройні Сили: давали снайперські гвинтівки, автомати, хоча цього було небагато.

Це були групи добровольців, які мали досвід ведення бойових дій, часто офіцери, які вже були на пенсії або займалися іншими справами. Завдяки їм військовому керівництву під час окупації була зрозуміла оперативна ситуація в Бучі. У їхньому “доробку” багато диверсійних вилазок. Десь на шостий день війни ці групи стали зорганізованими, вже вибудувалася вертикаль командування, було зрозуміло, як це робиться. І спротив був уже більш організований.

Ми вже як підрозділ добровольців де-юре почали формуватися у березні. До цього це були розрізнені групи добровольців, які на свій розсуд чинили опір.

- У хронології боїв за Київщину можна виділити такі етапи. Перші бої, коли росіяни розуміють, що не вдався бліц-криг, потім вони беруть нас в облогу, а потім окупація передмість, а потім контрнаступ, правильно я розумію? Скажіть, а чому вони пішли: вони почали окопуватися, їх майже 40 тисяч, як ми їх могли взяти в котел?

- На той час, хоч велика частина містян і залишила Київ, але третина людей взяли до рук зброю. І у росіян були свої агенти, свої інформатори. І та кількість зброї, яка була роздана Збройними Силами людям, створювала картину, що людей, готових битися, фактично було більше, ніж угруповання росіян, яке зайшло на цей напрям.

Можна було оточити, навіть зайти до столиці, але втримати Київ було неможливо. Тут були не тільки ті, хто коригував вогонь, а й ті, хто був готовий битися. Окупант йшов сюди як «асвабадітель». І ці «асвабадітелі» не врахували те, що люди готові виходити на них з ножем, або збиватимуть дрон банкою з помідорами. Зброя, наприклад, в наші групи потрапляла навіть від самого ворога.

У нас є спільнота мисливців під Гостомелем, у тому місці дачі надавалися військовослужбовцям. Люди, які мали бойовий досвід ще радянської армії, коли побачили озброєні колони росіян, вони взяли рушниці і вийшли проти них чинити опір.

- Як рушниця допомагала проти бронетехніки?

- Бронетехнікою управляє людина. Хоч це і орк, але в нього якісь задатки мозку є. І вони злобні, вони натреновані убивати, але вони мають страх, хочуть жити. І коли по них починають стріляти, вони швидко зупиняються. Вони вдаються до заходів з оборони і наступ зривається. Бо треба думати, як захистити себе, вони ж не безсмертні.

- Скажіть, коли люди побачили те, що сталося після звільнення Київщини, яке перше питання постало у всіх? От що треба далі робити, щоб "ніколи знову"?

- Щоб "ніколи знову"... На жаль, ми не можемо відмотати час назад і зробити щось по-іншому. Але нам треба дійсно розглядати або ізраїльську, або шведську форму озброєння населення. У людей повинна бути нарізна, бойова зброя. Люди повинні знати точки збору у випадку небезпеки, розуміти, як поводитися, коли біля твого порогу з’явилася людина, яка прийшла тебе вбивати, ґвалтувати, грабувати.

Дуже важко зібрати та налаштувати все за один день. Якщо центральне командування зорієнтовано командувати регулярними військами, то воно від початку буде командувати регулярними військами. Коли у тебе з’являються тисячі людей зі зброєю, які також чинять опір, їх ще треба згуртувати, і ви навіть не уявляєте, яка це велика робота - згуртувати містян із зброєю для спротиву ворогу. І наше командування змогло це вертикалізувати і змусити працювати на благо нашої держави у рекордно короткі строки. Ми не перетворилися на малі розрізнені групи месників, які хаотично бігали деінде, у нас це був зорганізований, узгоджений з начальством збройний опір. І це велика заслуга нашого командування.

- А у вас є приклади, коли ви добре спрацювали у координації зі Збройними Силами?

- Усі добровольчі формування, згідно із законом про національний спротив, є підрозділами Збройних Сил України, але ми є такими на громадських засадах. І більшість добровольчих об’єднань очолюються офіцерами Збройних Сил. Офіцер, який відслужив, який вже працює як цивільний, за такої ситуації бере зброю до рук, він гуртує людей, які є поряд, і починає сам на свій розсуд вибудовувати вертикаль до центрального командування. Він буде її шукати, по-іншому ніяк. Там, де офіцери прийшли до командування добровольцями, воно саме собою вибудувалося дуже швидко.

Коли до тебе з усіх боків лізе ця нечисть, слід вибудувати логістику, комунікацію, координацію - це дуже великий труд. І ця робота була зроблена командуванням блискавично, вона справді увійде в книжки як героїзм народу саме на місцях.

Якщо говорити про перші дні, то ми почали офіційно формувати підрозділ на території Петропавлівської Борщагівки, нам надали можливість збирати людей, і з березня формувався підрозділ із людей, які зайдуть, відбиватимуть Бучу, які увійдуть до сил спротиву. На той час в Ірпіні точилися активні бої,  і планувалося, що ми з плацдарму Ірпіня почнемо визволяти Бучу. Ми планували це ще у березні, коли мови про повноцінний контрнаступ не було. Та, власне, формувалися під те, щоб іти захищати і зачищати Бучу від цієї сволоти.

- Відомо, що у Києві дуже багато велося боїв, у тому числі з ДРГ. Ви брали участь у таких боях?

- ДРГ було. Але спочатку під Гостомелем були групи десанту. І перша фаза була - це повітряний удар, висадка великої кількості десанту, найважчий період, який вимагав швидкого прийняття рішень. Ворог справді розраховував на підтримку місцевого населення. І коли їм стало відомо, що замість Крим-2 у Києві вишукувалися черги тих, які записуються до армії, які хочуть йти служити і бити ворога, то він почав лютувати.

- Ви бачили окупантів?

- Так, ми бачили окупантів. Ми бачили їх і у ближньому бою, ми бачили їх і у прицілах. У нас є трьохсоті, у нас, на жаль, є й двохсоті хлопці. На сьогодні деяких людей міська рада представила до нагород, тоді ми ще не були зареєстровані офіційно, ми у тісній взаємодії з владою.

- А де були ці ближні бої, наскільки вони ближні?

- Коли йде вогневий контакт, це від 50 до 100 метрів фактично. І в Ірпіні були, і у Дмитровці були бої, і тут були, у Ворзелі. Те, що коїться на сході, там все по-іншому. Тут фактично були локальні сутички, і ворог все ж таки відступав. Відступав і тікав. Це було не схоже на плановий відступ, вони втікали.

- Скажіть, наші колеги казали, що сотні одиниць бойової техніки були знищені під Києвом, тому що дуже багато людей передавали інформацію ЗСУ. Ви спостерігали це в Бучі, в Ірпіні?

- У мене в підрозділі служать люди, які вели коригування вогню до останнього моменту, які виходили на позиції орків, які шукали можливість, навіть використовували їхні мобільні засоби для того, щоб передати.

- Як це - використовували їхні мобільні засоби? Просили у росіянина мобілку і передавали його координати?

- Навіщо його просити? Можна взяти ножа, відрізати у росіянина руку і скористатися телефоном і передзвонити, куди тобі треба.

У нас є боєць, який першу свою зброю здобув, зарізавши окупанта ножем. Це був мисливський ніж, а зарізав він його у Ворзелі. Цей хлопець зараз служить, пішов у ЗСУ, він служить у 72-й.

 Йому 24 роки. Він пройшов АТО.

- Є така статистика, що начебто 20% населення завжди співпрацює із ворогом. Київщина -  це націонал-патріотичний регіон, які тут цифри "колаборантства"?

- Були люди, які працювали на ворога. Вони є і зараз, їх неможливо одразу знайти. Я не думаю, що це 20%, у нас менший відсоток, але запроданці завжди були, є і будуть. Якщо це демократична відкрита нація, якою є українці, неможливо ставитися до когось упереджено. У нас навіть після 2014-го року нікого за погляди не переслідували. Вважали, що "ватник" - людина не сповна розуму. Ну, дурнувате, ну що ти зробиш. А ці ватники, вони якраз і стали тією кадровою основою, які вже працювали на ворога. Коли почалася окупація передмість, була особа, яка ходила по бомбосховищах, телефонувала своїм знайомим, мовляв, «выходите, давайте сотрудничать с русскими, русские нас пришли освобождать». Було дуже багато свідчень від людей, цих колаборантів ми знаходимо. Так найцікавіше, що коли розстрілювали машини наших громадян, які евакуювалися, то оці паскуди, які якраз і були колаборантами, виїхали у другій-третій хвилі, втекли до Європи. І ми їх знаходимо, спілкуємося з людьми. У нас є особова група, яка спілкується з кожною людиною, яка була в окупації. Хто що робив, як, далі ми доповідаємо СБУ, тому що ми працюємо у тісній співпраці з СБУ і Національною поліцією. У СБУ і Національної поліції не вистачить сил і засобів вичленити і знайти всіх. А ми все ж таки частина самої громади, ми добровольці від громади, нам простіше знайти тих, хто чекає на ворога. І нам допомагають місцеві, бо ми робимо це для блага нашої громади. Таких людей треба брати на замітку, по них повинно працювати СБУ, повинні бути кримінальні провадження, вони повинні відповісти за свої дії.

- Яким є етнічний портрет окупанта?

- Сюди спочатку зайшли спецсили росіян, це були елітні війська, які були більш натреновані, більш готові для війни. Вони йшли першою хвилею. Потім пішли москалі з глибинки, потім пішли буряти, потім чеченці й інші народності. Хоча, фактично кожна батальйонно-тактична група складалася з відповідних національностей. Не знаю, хто був найбільш жорстокий.

Коли вони зрозуміли, що не буде Крим-2, вже всі звірі були. Зрозумійте, москаль - це не визначення народу, це зграя орків різних народностей, у яких тільки одне - грабувати, вбивати, ґвалтувати, у них іншого нема в голові.

Та й повна відсутність побутової культури.

Ми в Бучанській територіальній громаді після входу розмінували та почистили багато людського житла, і ми бачили наслідки їхнього перебування: все вигорнуте, їм, мабуть, подобається жити у смітнику. Місце, де вони були, одразу перетворюється на якесь звалище. Таке враження, що вони не користувалися туалетом.

Багато квартир, де одна й та сама, пробачте, локація служила одночасно спальнею — їдальнею, а куток ще й туалетом.

Росіяни тікали з цієї території, залишаючи зразки озброєння, комунікаційні засоби, навіть своїх поранених. Ми думали, що зайдемо і будемо чистити місто з боями, але так Бог управив, що ми тільки його чистили, зачищали від наслідків. Таких активних бойових дій, як в Ірпені чи на Сході, у нас не було. Але Буча пережила катастрофу...У останні дні люди збирали дощову воду, шукали їжу... Але війна оприявнює дуже різних людей, не лише бійців та патріотів, які передають дані для ЗСУ. Наприклад, Леонід Черкаський, волонтер та активіст, який до вторгнення очолював ОСББ, не жалів свого життя, щоб врятувати людей, забезпечити їжею, водою, медикаментами. Він організував поховання убитих громадян. 

- Зараз триває дискусія про те, наскільки відверто варто говорити про сексуальні злочини та наскільки достовірними є цифри таких злочинів?

- Сексуальних злочинів було дуже багато. Цифри ніколи не будуть достовірними. Завжди будуть меншими. Це трагедія подружжя, яку вони воліють пережити всередині родини.

- Скажіть, а як змінюється, як удосконалюється оборона зараз?

- Змінюється. Добровольчі формування саме територіальних громад - додаткові гаранти спокою у своєму місті. Ми підсилюємося і живемо, за що вдячні волонтерам. Ми маємо продукти для родин наших добровольців. Завдяки місту маємо форму. Взагалі, співпраця з владою - надважливий елемент для таких підрозділів. У нас ефективний керівник громади Анатолій Федорук. У мене нема проблем, коли мені щось треба вибудувати для оборони, щоб унеможливити прорив (не дай Бог) ворога. Оборона - це рейки, ліс. Завдяки Збройним Силам маємо зброю. І маємо людей. Я колись жартував, що українці по суті високомотивовані партизани. У нас під час підготовки людина проходить весь цикл: несення служби на блокпосту, в групі швидкого реагування, патрулювання. Потім вчимо того, що є обов’язковим для регулярної армії.

Один з наших інструкторів - це натівський рейнджер, який працював у Туреччині, в горах. У нас є інструктор для наших "морських котиків", де ми готуємо людей для інших завдань. До нас може потрапити будь-хто: людина приходить, вона живе в казармі, і коли ми її бачимо, бачимо рівень, оцінюємо, що вона має в голові і тоді вчимо.

А взагалі, якщо говорити про національну оборону... Якби можна було події відмотати назад. (задумується). Національна оборона - не проблема лише місцевої влади. Необхідна програма національного спротиву. Не лише закон, а поетапний план з датами, відповідальними особами, кадровим складом людей, які пройшли горнило війни. Є люди, які, наприклад, не можуть за медичними показаннями піти в регулярні війська, але можуть нести службу для захисту своєї громади. Їх можна і треба використовувати. Потрібні полігони. Спільноти-клуби з підготовки. Пам’ятаєте, за радянських часів існувала ДОСААФ, добровільне об’єднання сприяння армії.  Воно зрештою у Радянському Союзі виродилося, але нам потрібні мережі клубів, полігонів, де люди зможуть безкоштовно проходити вишкіл. Це повинна бути видаткова стаття місцевих бюджетів для забезпечення національного спротиву. Не треба боятися озброювати та навчати свій народ.

Ізраїльська система оборони має багато проявів. Вони просто під час тривоги переодягають костюм на форму і беруть автомати. А поруч стоїть дівчина з манікюром і автоматом. Про жінок, до речі. Чому у нас немає єдиної системи прийому жінок? Якщо вона хоче служити? Знову ж таки, якщо ми вболієваємо за рівність жіночих прав, то це таке ж невід’ємне право. У нас найбільш хворий сусід і найбільший кордон. І ми всі маємо шукати, як допомогти державі.

Зрештою, українцями нас робить і те, як ми захищаємо державу.

- Ми все таки все ще живемо ймовірністю другого наступу, так?

- Ймовірність наступу є. Вона висока, і я думаю, що він буде. Ми не повинні себе заколихувати. Україна у запаленому мозку росіян не повинна була так довго чинити опір, тому не сьогодні, так завтра, все можливо. Коли вони на Сході почнуть ще більше втрачати своїх солдатів, то щоб відтягнути звідти активні бойові частини, які можуть вести контрнаступ, вони можуть відкрити бої тут. Для цього і проводиться накопичення сил на білоруському кордоні, для цього робляться т.зв. «учения», які проводить лукашенко спільно із москвою. У них зараз уже сформований командний центр. Хоча ще немає критичної маси військових, батальйонно-тактичних груп (БТГ), але вони будуть. Білорусам так само інтенсивно промивають мозок.

Але ми готові. 24 лютого - це болісний удар по Україні, але це велика наука, і ми цю науку стрімкої мобілізації зрозуміли: де ми зробили помилки, де ми не доробили, що ми не зробили. Завдяки діям командування проведений розділ секторів оборони Києва, і тактичне використання добровольців не дозволить росіянам використати свої сили та засоби на 100%. Ми, добровольці, знаємо свої місця, досконало знаємо території, здатні на потужний організований спротив. На сьогодні ми робимо все, щоб унеможливити 24 лютого.

Лана Самохвалова, Київ

Фото,відео: Євген Любимов