Про що ми згадуємо в мить, коли Україні сказали «Yes» щодо статусу кандидата на вступ до ЄС

Повертаємось в європейську сім'ю. Укрінформ святкує цей день разом з філософом Мирославом Мариновичем, юристом Агією Загребельською та соціологом Данилом Судиним

Уже офіційно! Глави держав та урядів Європейського Союзу ухвалили рішення щодо надання Україні статусу країни-кандидата на входження до ЄС. 

«Європейська рада схвалила рішення щодо надання Україні та Молдові статусу кандидата у члени ЄС. Історичний момент. Сьогоднішній день знаменує собою вирішальний крок на вашому шляху до ЄС. Мої привітання президенту України Володимиру Зеленському та президенту Молдови Майї Санду, а також народам України та Молдови», - повідомив у Twitter президент Європейської ради Шарль Мішель.

«Я дуже щасливий з цього приводу. Це визнання того, що Україна належить до європейської родини. Це визнання всіх тих жертв, які робили українці від Майдану та які роблять зараз, помираючи на полях битв, протистоячи невиправданій та безпідставній агресії російської федерації. Тепер ваш європейський шлях ясний. Робота почнеться завтра, з усіма реформами ЄС, але сьогодні ми святкуємо. Слава Україні!», - привітав нашу державу голова Представництва Євросоюзу в Україні Матті Маасікас.

«Це унікальний та історичний момент у відносинах України та ЄС. Вдячний Шарлю Мішелю, Урсулі фон дер Ляєн і лідерам держав Євросоюзу за підтримку. Майбутнє України – в ЄС», - написав президент Володимир Зеленський. 

Що цей статус для України?

По-перше, і це найголовніше – це черговий крок на шляху нашої держави до остаточного прощання з радянською спадщиною та возз'єднання з європейською сім'єю націй. Її частиною Україна  завжди була, як не поглянь - на історичному, культурологічному, лінгвістичному, антропологічному рівнях. «Геть від Москви!», як писав класик. Зрештою, про це і є нинішня війна.

По-друге, це було найшвидшим подібним рішенням в історії. Україна подала офіційну заявку на вступ до ЄС наприкінці лютого, а рішення щодо надання нам статусу кандидата було прийнято через чотири (!) місяці. Ця безпрецедентна «швидкість» для брюсельської бюрократії, обумовлена подвигом і кров’ю українців.

По-третє, статус кандидата принципово відрізняється від чинного формату відносин Україна-ЄС. Так, згідно Угоди про асоціацію наша держава є складовою Європейської політики сусідства, котра не передбачала членство як кінцеву мету партнерства. Нагадаємо, що окрім України, ЄС співпрацює в межах політики сусідства з Грузією, Молдовою, Вірменією, Білоруссю, Азербайджаном і навіть з деякими державами Північної Африки. Натомість, позитивне рішення щодо статусу кандидата означає залучення України до політики розширення ЄС, а це – реальний шанс на повноцінне членство.

По-четверте, статус кандидата допоможе повоєнній відбудові України. Простіше кажучи, він дозволить залучати фінансову допомогу, необхідну для підготовки до членства, стати більш сприятливим і безпечним місцем для інвесторів. Зокрема, це фіксація взаємних зобов'язань між нашою державою і ЄС про те, що Україна може стати членом союзу після досягнення чітких критеріїв – 7 вимог, на яких наголосила у своїх рекомендаціях Єврокомісія, і які є цілком здійсненні для нашої держави (про це детальніше тут).

Звичайно, цей список можна продовжувати ще і ще. Втім, цікаво почути перші реакції на це рішення: чому воно – про стратегічну перемогу, в чому полягає його історико-філософська значимість для нашої держави?

«Україна прорубує собі наново «вікно» у Європу. Натомість рф, руками путіна, наглухо забиває усі щілини у своєму російському туди «вікні»

Мирослав Маринович, філософ, правозахисник, учасник Групи «Першого грудня»:

«Це справді черговий крок до повернення України додому – до Європи, з якої нас брутально вирвала росія, і перевела в штучний і неприродній для нас статус. Ми фактично були в ситуації противленства, опозиції до Європи. Тому можна лише привітати це рішення і привітати нас усіх з цим важливим кроком.

У цьому ключі я б хотів дати таку історичну метафору. Був час, коли Україна дуже жваво комунікувала з Європою. І від тієї комунікації Україна збагачувалася. Скажімо, коли було бароко в Європі – в Україні було своє, українське бароко. Але це був діалог з Європою, дуже важливий. Потім Петро І наглухо це українське «вікно» до Європи закрив, і відкрив, як ви знаєте, «вікно» через петербург, для росії. З тих пір почалася уже жвава комунікація російської імперії з Європою, а Україну вони тримали у пригніченому, занепалому стані. Так от, сьогодні відбувається величезна трансформація навпаки. З одного боку, Україна щоразу прорубує собі наново «вікно» у Європу, крок за кроком. І той факт, про який ми говоримо, є черговим отим кроком. Натомість рф, руками путіна, наглухо забиває усі щілини у тому своєму російському «вікні» у Європу. І, як на мене, це дуже справедливий акт в історії. Справедливий тому, що українці не проти того, щоб і рф мала своє «вікно» у Європу, втім, однак, щоби при цьому не затуляла «вікно» наше.

Водночас треба розуміти, що набути статусу потенційного члена ЄС – це лише половина шляху. Щоб стати повноцінним членом, доведеться провести колосальну роботу. Україні слід довести, що вона може не лише боротися за європейські цінності, а й жити відповідно до них. Але важливо, що ситуація у розвитку. Що відчувається динаміка. І, якоюсь мірою на зло росії, саме війна прискорила процеси. Як і багато процесів і в Україні, і у світі. Так що – так, це важливе, історичне рішення, яке демонструє, що Європа приходить до тями після певного періоду сплячки. Вона розуміє, що саме Україна нині чи не найбільше захищає європейські, демократичні цінності. Навіть з урахування війни і тотальної знищенності певних регіонів – Європа сказала «так» для кандидатства України».

«Це рішення Європи – більше і ширше, ніж визнання вже давно відомого всім факту: Україна - частина європейської родини»

Агія Загребельська, юрист, експерт-міжнародник:

«Сьогодні Європа, натхнена опором та мужністю українського народу, продемонструвала, що демократії готові не просто говорити, як було раніше, а й боротися за цінності.

Адже надання статусу кандидата Україні в період, коли на нашій території ідуть активні воєнні дії, а плани Путіна щодо окупації всієї країни не змінилися - маємо офіційне визнання, що це війна не тільки проти нас, а й тепер проти всього ЄС.

А значить всі перемоги та поразки у нас також спільні

А значить майбутнє не тільки наше, а й всього союзу, поставлено на кін у цій війні.

Адже, кому потрібна участь в союзі, який не спроможний захистити своїх від одного самовільного диктатора на старих танках.

Особливо важливо це, враховуючи неготовність самого ЄС до розширення та необхідність ґрунтовного реформування Союзу, щоб він міг прийняти нових членів.

ЄС розуміє, що йому доведеться вести на цьому шляху три війни одночасно: дві, підтримуючи нас, і одну - на своїй території.

Про першу я вже говорила - це війна проти путіна, проти путінської росії.

Друга - це боротьба проти антизахідних сил в нашій країні, які не зацікавлені в проведенні реформ та напроти, хочуть зберегти статус-кво, що дозволяє накопичувати незаконні статки.

Третя - це повна перебудова самого ЄС, починаючи від правил голосування, закінчуючи інститутами.

Поки ми будемо виконувати свої домашні завдання, ЄС - чекають свої.

Підсумовуючи, для мене це рішення доказ того, що у демократій після років роззброєння та компромісів не просто залишилися кулаки, але вони й готові їх пускати в бій, якщо це потрібно для захисту найдорожчого».

«Україна зробила ще один крок, Україна виривається з імперської траєкторії»

Данило Судин, соціолог:

«Надання статусу кандидата Україні – це для нас насправді історичне рішення. Але воно історичне і для Європи. Бо важливість європейського проекту – ЄС – у тому, що він опирається на цінності. Власне, з цього все й починалося. Тобто, щоб Європа не була окремими націями, які звикли ворогувати між собою, приміром, як от ворогували Франція та Німеччина, давши основні джерела конфлікту  для Першої, і Другої світових воєн. І тому мова, нарешті, не про те, що роз’єднує, а  про спільні цінності - гуманізм та права людини. Соціологи давно вже констатували – для європейської ідентичності досі бракувало спільної, колективної пам’яті. Все ж таки Європа виступає поки що історіями окремих країн, а не спільною батьківщиною для всіх європейців. І допомога, яку зараз Європа надає Україні, зокрема в боротьбі із зовнішньою агресією – це, власне, одна з таких цеглинок до спільної європейської історичної пам’яті. Тепер це не просто окремі країни та Україна, це насправді Європейський союз як, вибачте за тавтологію, цілісна цілісність, яка протистоїть варварству і дикій агресії.

З іншого боку, для України теж важливий інституційний вимір. Вступ до Європейського союзу передбачає низку реформ в країні, аби вона була повноцінним членом ЄС. І для нас це є перевагою, бо це водночас і підтримка, і стимул. Ми розуміємо, що після розпаду Радянського союзу в Україні склався хиткий баланс в соціальному порядку –  і щоби з нього вирватися потрібен зовнішній стимул, і ним буде ЄС.

Стосовно повернення до спільних з Європою ціннісних речей… Справді, ми маємо проблему з імперським історичним міфом, який пережив Радянський союз і навіть після його розпаду ще довго побутував – про «три братні народи»: українців, росіян і білорусів, які, мовляв, завжди прагнули бути в одній державі, але, бачте, їх сусіди постійно розділяли. Насправді цей конструкт був придуманий ще в російській імперії. Там узагалі українців і білорусів, як окремих націй, наче не було. Вони були радше гілками російського народу.

При Союзі уже довелося визнати існування української нації, але ідея про «три братні народи» залишилася. І цей погляд домінував над нашою культурою, відсікаючи ті  природні зв’язки, які здавна були в України із західним світом. Цей погляд орієнтував нашу культуру на російську. І зараз це  нарешті зупиняється на інституціональному рівні. Україна повертається не тільки в політичний простір Європи, але й в культурний, лінгвістичний, антропологічний. Ми зробили ще один крок подалі, ми – вириваємося з імперської траєкторії». 

Мирослав Ліскович. Київ