Ірина Ярошинська, координаторка проєкту «ОЧІ»

Звільнення українських територій від російських окупантів відкрило світові очі на те, чим є рашизм і на що можна очікувати від «освободітєлєй». Мешканці Бучі, Мотижина, інших сіл і міст, які побували під загарбниками, стали жертвами численних воєнних злочинів. Іноземні спеціалісти й українські правоохоронці фіксують їх для Міжнародного кримінального суду, який почав збір доказів. Аби встигнути зафіксувати все скоєне агресорами, щоб не зникли докази, до справи долучаються волонтери. Один із таких проєктів – журналістський, має промовисту назву «ОЧІ». Про те, як його учасники документують історії українців, які постраждали від злочинних дій російської армії, Укрінформу розповіла координатора проєкту Ірина Ярошинська.

Треба квапитись, щоб докази не зникли

- Проєкт «ОЧІ» з'явився під час війни. До нас у Вінницю як переселенка приїхала журналістка Інна Золотухіна, з якою ми колись разом працювали. У неї п'ятнадцятирічний стаж військової журналістики, - Сирія, Ліван, Ірак. Усе, що відбувається, - це її стихія. І тому, коли вона приїхала у тиху, мирну Вінницю, застосування своєму цінному досвіду не бачила. Ми зустрілися, і вона сказала, що поїде до Києва, а там вже куди потрапить – так воно й буде. Там вона зв'язалася з адвокатською конторою «Климчук та партнери» і з польською фундацією та «Християнською службою спасіння». Вони домовилися про документування злочинів російських військових в Україні. Зібрані матеріали потім передаватимуться до Міжнародного кримінального суду в Гаазі, щоб він розпочав їх розслідування. Згодом до цієї ініціативи на волонтерських засадах долучилася і я.

- Чому ви взялися за справу, якою, як на мене, повинні займатися правоохоронці, правники?

- Коли почали звільняти від рашистів наші території і побачили ту кількість злочинів, яка була ними скоєна… Не вистачало ресурсу, не вистачало людей, які могли б усе це фіксувати. Тоді пішла хвиля звернень: хто відчуває в собі сили, хто може допомогти, долучайтеся до цієї роботи на волонтерських засадах. Тому що ми не можемо чекати поки закінчиться війна, щоб зайнятися розслідуванням злочинів, вчинених під час неї. Бо докази зникають, така їхня властивість. А це означає, що багато воєнних злочинців уникнуть відповідальності, багато жертв не отримають ані компенсації, ані навіть певної справедливості бачити злочинців засудженими. Ми не можемо чекати, бо з часом у  людини зникає гострота сприйняття, забуваються деталі, або ж вона просто не захоче давати покази.

- Ірино, а як, власне, ви працюєте?

- Ми працюємо з 7 квітня. «ОЧІ» - це журналістський проєкт, до якого залучено шістьох людей. Це журналіст і оператор, які зараз працюють у «гарячих точках» у Київській, Сумській і Чернігівській областях. Я працюю із переселенцями у Вінниці. Також до нас приєдналася вінницька журналістка, яка вже багато років живе і працює в Італії. Туди приїхало дуже багато біженців з України, особливо жінок із дітьми. Серед них також є потерпілі, які мають що розказати, свідчать про злочини, від яких вони постраждали. Ще в нашій команді випусковий продюсер, який всі ці матеріали збирає, монтує, готує до публікації. І є дівчина-таргетолог, яка займається соціальними мережами, щоб про ці історії дізналися якомога більше людей.

Ми фіксуємо відомості про загиблих і поранених мирних мешканців, катування (побиття, зґвалтування, утримування в заручниках, або використання цивільних як «живого щита»). Також фіксуємо  пошкоджені та знищені цивільні будівлі, культурні пам’ятки й інші невійськові об’єкти, сліди обстрілів у житлових кварталах. Окрім того, - переодягання диверсантів в українську спецформу, використання українського прапора, білого прапора як прикриття для вчинення злочинів. Документуємо і акти мародерства, пограбування, а також перешкоджання наданню медичної допомоги, ураження медичних і гуманітарних місій тощо.

На цей час ми вже маємо 60 сюжетів власного виробництва з історіями людей, які стали жертвами військових злочинів. Повністю оформили для передачі у Польщу близько десятка пакетів документів. Ми зі свого боку готуємо протоколи опиту потерпілих, загалом, близько п'яти документів, які треба дуже ретельно заповнити. Свідчення цих людей ми записуємо на окрему флешку, і там теж треба кожне слово витримати протокольно, проговорити, проартикулювати. Потім усе це оформити, передати у Київ, а там юристи ці матеріали опрацьовують, прописують, під які статті підпадають ці злочини.

- А чому така складна схема роботи - залучена не лише адвокатська контора, а й польська сторона? Чому ці матеріали не надаються напряму до суду в Гаазі?

- Річ у тому, що Україна досі не ратифікувала Римський статут, який встановлює злочини проти людяності, воєнні злочини, геноцид і злочини агресії, і дає можливість подавати такі матеріали до суду в Гаазі. Для цього Україна повинна привести внутрішнє законодавство у відповідність, зокрема, внести зміни у Кримінальний кодекс. На жаль, цей закон прийнятий Верховною Радою, та ще не підписаний Президентом, а отже не набув чинності. Це означає, що Україна не має права подавати свої позови самостійно. Тому на прохання України, 4 держави-учасниці Римського статуту звернулися до Міжнародного кримінального суду в Гаазі, щоб він розпочав кримінальне розслідування злочинів Росії проти України, і Польща – одна з них. Тому зібрані матеріали і йдуть туди.

- А як ви збираєте свідчення про воєнні злочини рашистів?

- Ми зустрічаємося з потерпілими людьми. Одразу питаємо: згодні лише на документування злочину, щоб передати дані про нього до суду, чи готові розказати свою історію іншим людям? Якщо тільки перше – чітко ставлю питання, людина відповідає і відбувається відеофіксація фактів. Якщо ж людина хоче розповісти про пережите іншим, я працюю окремо, записую на іншу флешку. Там вже є емоції, думки, переживання… Також це все знімаємо на відео.

-  Чи готові вони говорити, зважаючи на такий травматичний досвід?

- Ті люди, з якими ми зустрічалися, готові говорити. Таке враження, що у них настільки всередині все болить, що вони хочуть поділитися цим болем. Викинути його назовні, щоб не носити в собі. Дивлюся на відео: говорить хтось один, другий підходить, третій… Люди хочуть, щоб про це знали. Можливо, ми зустрічали екстравертів, яким треба виговоритися. Звичайно, є й ті, які настільки страшно пережили жахи окупації, що закрилися, і ми навіть не знаємо, де вони зараз і що з ними тоді трапилось. Ми не примушуємо до розмови таких людей, навіть коли знаємо, як журналісти, що йдеться про просто кричущі матеріали. Травмувати додатково їх не будемо.

- Але ж для того, щоб збирати свідчення про військові злочини потрібні певні знання і навички.

- Перед початком роботи ми пройшли короткострокове навчання з адвокатами, які розповіли, яких правил треба дотримуватися, щоб усе було в межах закону. Щоб ми не влазили у розслідування, збір додаткових доказів тощо, тобто у роботу слідчих. Ми тільки збираємо свідчення, фіксуємо їх і передаємо правникам. Також ми пройшли коротке навчання з психологами, вони розказали, як працювати з людьми, що піддаються ретравматизації під час спілкування з нами. Нас також вчили, як убезпечити себе від емоційного вигорання. Тому що люди розповідають просто жахливі речі.

- Ці люди стільки пережили… Які випадки вас вразили найбільше?

- Найбільше - ті, які ми фіксували першими. Це були герої, яких наша знімальна група зустріла, коли на третій день, після зачистки та розмінування території, зайшла у визволену Бучу. Ті історії запам'яталися найбільше, бо такого досвіду не було ще ні в кого. Навіть у нашої Інни, яка висвітлювала військові конфлікти на Ближньому Сході. Одне питання, яке тоді виникало: навіщо така жорстокість? Що за цим стоїть? Хто стане щасливішим, що у світі покращиться від усього, що тут відбулося?.. Інна тоді казала: «Таке враження, що 24 лютого усіх нас убили, усі ми мертві, а те, що відбувається, - ми його бачимо з того світу»…

Один із наших героїв – це Олександр Чекмарьов, йому 45 років. Шостого березня він з дружиною Маргаритою та двома синами, яким дев'ять і чотири роки самостійно вибирався з Бучі. У них була звичайна не затонована машина, видно, що у ній діти. Це бачили ті, хто їхав у російській БМП, але вони все одно вистрілили в них. Машина загорілася. Вікторові усе попало в ліву ногу, його викинуло з машини. Він стікав кров'ю, не міг рухатися, і бачив, як його дружина й діти горять живцем… Через поранення доповзти до автомобіля і допомогти їм не міг.

Ми з ним зустрілися вже в лікарні «Охматдит». Йому ампутували ногу. Коли він давав свій паспорт для запису свідчень, ми побачили, що він народився у Мар'їнці Донецької області. Він тоді сказав, що 2014 року вони втекли від війни, поселилися в Бучі. Але війна їх знову дістала… Він, як чоловік, намагався стримуватися. Але в очах – розпач, тому що в нього не залишилося ні-чо-го, навіть пам'яті про сім'ю. І, як потім з'ясувалося, навіть будинок його знищений. От як йому жити далі?..

Записану нами історію побачили в Австрії і запропонували йому допомогу в протезуванні. Ми звели їх, і зараз вирішується це питання.

Друга історія вразила безглуздою жорстокістю. Вона трапилася у Мотижині, де у ямі знайшли тіла старости села Ольги Сухенко та її чоловіка і сина. Їх розстріляли, а перед цим дуже катували. І от саме в цьому селі ми знайшли Андрія Вербицького, волонтера, який на прохання пані Ольги привозив у село продукти і медикаменти. Разом із другом Романом вони потрапили до рук окупантів. Потрапили не випадково і не просто так, - їх здали місцеві жителі, яким вони й везли допомогу. Перебуваючи в полоні, вони дізналися, що ці ж люди здали і старосту села…

Хлопців дві доби тримали навстоячки у каналізаційному колодязі. Ми знайшли цей колодязь: на дні ще лежали рештки їхнього одягу. Андрій нам розказав, що їх періодично по одному виводили на допит. Допитували про розташування військ, або кого вони знають з активістів, волонтерів, учасників АТО, вишукували їхні сім'ї. На другу добу він почув, як один з окупантів сказав: «Кінчай їх!»

Їм зв'язали руки, зав'язали очі, посадили у БМП, вивезли в поле і сказали: «Біжіть!». Коли хлопці побігли, по них почали стріляти. Андрій впав і знепритомнів. Прийшов до тями вже від звуку мотора, - БМП від'їжджала. Все тіло дуже пекло. Виявилося, що по ньому випустили п'ять куль і всі вони пройшли навиліт. Тобто, в його тілі було 10 отворів, він стікав кров'ю.

Андрієві якось вдалося звільнити руки, зняв скотч з очей. Доповз до Романа – а в нього прострелена голова… А після того близько чотирьох кілометрів чоловік повз від місця розстрілу невідомо куди, бо не знав місцевості. Не наважувався піднятися, щоб його росіяни не побачили. Із цими пораненнями він зміг дістатися до наших і йому надали допомогу.

І це тільки маленька частка тих жахіть, які пережили наші люди через російських агресорів. І росіяни мають за скоєне відповісти.

- Ірино, чи правильно я зрозуміла, що ви ці історії оприлюднюєте?

- Так, ми створили чотири інформаційні канали, щоби світ знав про всі ті звірства, які творять росіяни на нашій землі. Ми створили YouTube-канал, куди викладаємо повні записи наших зйомок. Також у нас є сторінка у Фейсбуці, у Тік-Току, є ми і в Телеграмі. Там ми викладаємо скорочені версії.

Ми працюватимемо доти, доки існуватиме потреба у фіксації воєнних злочинів. Коли закінчиться війна і ці матеріали будуть передані до Міжнародного кримінального суду, можливо, усе це переросте в якийсь інформаційний проєкт.

Довідково. Римський статут Міжнародного кримінального суду – це міжнародний договір, що заснував Міжнародний кримінальний суд. Статут надає право Суду розглядати такі міжнародні злочини: геноцид (намір винищити певну національну, расову, етнічну або релігійну групу); злочини проти людяності (масштабне переслідування мирного населення); воєнні злочини (порушення законів та звичаїв ведення війни (наприклад, щодо поводження з військовополоненими або використання заборонених видів зброї); злочини агресії (планування або здійснення особою, яка здійснює контроль над силовими формуваннями акту агресії), який є порушенням Статуту ООН.

3 березня прокурор Міжнародного кримінального суду Карім Хан почав розслідувати воєнні злочини, які РФ вчиняє з 2014 року на Сході та в Криму і дотепер на всій території України.

Антоніна Мніх, Вінниця

Фото Олександра Лапіна 

Відео – Проєкт «ОЧІ»