Лікар у звільненій Бучі: «Наші люди дійсно якісь незбагненні»

Побаченим протягом лише одного дня у звільненій Бучі ділиться з Укрінформом відома київська лікарка Світлана Гук 

Страшні кадри того, що відбувалося за рашистської окупації в Бучі, Ірпені, Гостомелі облетіли весь світ. Останніми днями вони переповнювали стрічки соцмереж і всі наші відчуття. Мабуть, так виглядає абсолютне зло.

Ми жахалися, плакали, ненавиділи ще більше. У ці дні в Києві, за 20 км від цього пекла, розучилися посміхатися. А що ж сталося з людьми, які всі ці безкінечні тижні залишалися там, у пеклі…

Зараз в Бучу масово везуть гуманітарну допомогу, але поки що, через численні мінування, потрапити туди можуть лише волонтери, та й те не всі. 5 квітня, разом із знайомим військовими медиками (частину з відомих причин ми не називаємо - Ред.) там побувала і Світлана Гук.

Читачі Укрінформу, напевно, пам’ятають інтерв’ю (дивіться тут, тут, тут…) з цією дуже досвідченою лікаркою, особливо популярними вони були під час пандемії. Вона - керівник Центру респіраторної медицини та алергології клінічної лікарні «Феофанія», до того  - завідувачка інфекційним відділенням Київської міської клінічної лікарні №17.

- Ще у 2014 році я познайомилася з воїнами цього полку –  до мене зверталася тоді по допомогу їхня волонтерка. Пройшло стільки років, і вона зателефонувала знову. Коли хлопці з полку хворіли на вірусні інфекції чи, бувало, й на пневмонію, то я їх консультувала, або у нас в лікарні, або я до них їздила, на одну з київських баз. Так я познайомилася і з полковими медиками.

І коли дізналася, що їхній лікар має їхати в Бучу, я його попросила: «Візьміть мене, я буду в нагоді. У мене є медікаментозні ресурси, багато ліків, які завезли гуманітаркою». Колега з радістю погодився, домовився з командиром, а я відпросилася на цей день з роботи у лікарні. Поїхав і мій чоловік - він нейрохірург.

Коли думали, що взяти, не розуміли, на що розраховувати, що ми там побачимо, тобто, які медикаменти більш потрібні в нинішній Бучі. Взяли усього потроху. Багато перев’язувального матеріалу, а ще я прихопила цілий пакет з заспокійливими і снодійними.  В результаті, забігаючи вперед, з цілого пакету я використала усього три блістери... Я побачила там те, чого не чекала.

Я думала, зустріну в Бучі суцільні сльози, розпач, очевидне пригнічення – але ні, люди були якось по-особливому внутрішньо зібрані. Можливо, це у них така реакція після шоку пережитого, можливо, - щось інше. Але я була дуже здивована, це навіть - не те слово.

Хлопці-військові вважають, що, можливо, це ейфорія від того, що бучанських бранців нарешті визволено, що вони можуть вільно вийти на двір, побачити один одного, що вже немає ніде в Бучі ворожих  танків і солдатні…

Ми були лише в одному мікрорайоні звільненої від окупантів Бучі, де було не багато руйнувань, пройшлися кількома вулицями, і я всюди бачила, як  люди спілкуються між собою, виводять своїх тварин на прогулянку, щось готують.

Можливо, потім люди відіспляться покрутять у пам’яті недавні дні і ночі, і тоді їх вже наженуть і жах, і сльози, і втома. А поки вони просто радіють, що навколо - наші хлопці, що вони всюди бачать наших.

…Або наші люди дійсно якісь незбагненні.

Ми приймали людей у місцевій амбулаторії - там досі немає ані освітлення, ані тепла, ані води. Військові привезли генератор, включили якихось обігрівачів - день був дуже холодний день, так і працювали.

Черга до амбулаторії в Бучі, де приймали лікарі

З чим ми зіткнулися як лікарі? Були занедбані поранення, були важкі лежачі хворі з пролежнями, був чоловік з так званою «окопною стопою» (специфічне захворювання, що виникає коли частина тіла, частіше всього це стопа, протягом тривалого часу знаходиться у вологому та холодному середовищі, але при температурі вище нуля - Ред.). Багато людей просто приходили з акуратно складеними списками ліків, які необхідні при хронічних захворюваннях, наприклад, гіпертонії або цукровому діабеті, спокійно просили допомогти конкретно тим, що їм потрібно.

Декільком людям я допомогла як пульмонолог.

Одному чоловікові потрібна була екстрена допомога - у нього напередодні загинула дружина, і стався такий напад астми, що  він не міг рухатися.

Поки ми приймали в амбулаторії, до нас підходили люди, розповідали, до кого з лежачих хворих треба під’їхати окремо.

Лікарів місцеві пригощають кавою

І ми поїхали. Побули в однієї жіночки, у якої старенька мати після кількох інсультів  зовсім не рухається. Заради мами ця жінка і залишилася в місті. Квартира – у них побита обстрілом, ще молода жінка – натягнута, мов струна. Але вона крутиться, як може, дістає ліки, сама навчилася завдяки інтернету обробляти пролежні, заради рідної людини вона тепер і просинається, і засинає…

Заходимо в іншу хату, до жінки, з підозрою на перелом ноги. Назустріч вийшов її чоловік.

«Чекайте-чекайте, - сказав він військовим, які супроводжували мене. - Не заходьте відразу з автоматами, ви її налякаєте».

Оце вже від окупації. Люди ще не звикли, що відкриються двері, а там - немає загрози,  що якщо людина й при зброї - це не російська солдатня.

…Де тільки не ховалися бучанці від окупантів. Були в одного хворого в малесенькій комірчині, побудованій над гаражем. Там вміщається лише кушетка, якась плита і туди прийшлося лізти по залізній драбині…

Будь-де мене супроводжували військові, й всюди, оберігаючи лікаря, вони заходили першими: незважаючи на те, що місто вже звільнено, різне ще може тут бути...

Той самий чоловік із дерунами. Ліворуч – Світлана Гук

Люди досі готують їсти на вулиці, там ще немає води, світла. Неподалік є озеро, де набирають воду. Поки ми там були - годин 5-6  - один чоловік нас нагодував такими дерунами, яких я здається, ніколи в житті не їла.  Потім, коли ми мали їхати назад, у якомусь дворі нам запропонували котлети, засмаженими  на вогнищі, але ми, подякувавши, вже відмовилися.

І так зустрічали в Бучі не тільки нас.

… Я привезла з собою список ліків, які потребують люди в Бучі. Позаписувала їхні телефони, прізвища. Тепер розкладу препарати по пакетиках і передам через волонтерів.

Записала Лариса Гаврилова, Київ