Буча: Ми - ті, хто вижили і далі будемо тут жити

Репортаж

Усі, з ким ми розмовляли і кого запитували, а що ж далі, й гадки не мають кудись виїжджати

Буча. Вулиця Вокзальна. Саме тут 27 лютого українські війська розбомбили колону російської техніки. Фото, які облетіли весь світ, наче з пекла. Але тут, виявляється, весь цей час жили  люди - і це шокує.

Буча вже кілька днів без окупантів, але побут людей мало чим змінився. Вони досі готують їжу на вогні і ночують у підвалах, адже там тепліше, бо в хатах немає вікон.

Від вибухів виносило навіть двері. Благо, коли дах є над головою.

Першого бачу на подвір’ї пана Сергія. Його дружина виїхала, а він лишився, бо після операції на шлунку. Задирає светра і показує мені брудну перев’язку.

Чоловік без емоцій взагалі. Усе пережите наче проковтнув і ремонтує собі машину.

- Коли перший раз до мене прийшли, то питали, чи нема в нас бандерівців. Спершу були якісь плоскоморді, років по двадцять. Потім прийшли старші і з іншою зброєю. Ходіть покажу, як вони мародерствували.

Заходимо в хату. А там усе геть чисто вивернуто. Техніку, яку не взяли з собою, просто побили.

Навпроти живе літня жінка пані Анна зі своїм чоловіком Гришею і сином Дмитром. У хаті немає вікон, дверей і холодно так, що пані Анна мусила йти ночувати в підвал дитячого садка.

Пан Гриша категорично відмовлявся кудись іти зі свого подвір’я, тому син вирішив лишатися вдома з батьками. "Впертюх" зараз сидить і паяльною лампою нагріває баняка. Сьогодні родина так варить курку.

– Тепер я глуха, бо як можна пережити, коли безперервно бахкає, гугкає і рветься.  Моя хата тепер мені гидка. Вона вся брудна і смердить від цього диму, що там неможливо буде жити. Воно ж тут усе коптіло, горіло тією чорною сажею. Хай він там сто раз удушиться (путін - авт.).

Жінка й надалі ходитиме ночувати у підвал у садку, бо окупанта хоч і нема, але вдома тепліше не стало.

– Спершу в підвалі було більше, ніж п’ятсот людей, а потім 8-9 березня зробили коридор і трохи виїхало.

Як розповідають місцеві мешканці хронологію подій, 27-го лютого техніку окупантів розбили і зайшли українські військові, які залишалися до 4-го березня ранку, а після обіду знову зайшли окупанти.

Перше, що робили окупанти – забирали мобільні телефони і розбивали додолу.

– Падлюки, тепер ми без зв’язку, – каже пані Анна. – Ми весь час сиділи дома, а тих, хто виходили, – розстрілювали. Тіла валялися всюди, аж посиніли були. То потім люди самі брали і на городах ховали. От по сусідству вони Валєрку вбили і Люда його дома похоронила.

  - Що тепер відчуваєте до москалів? - запитую пані Анну.

-– А я до них завжди відчувала і тепер на віка буду відчувать. Я не понімаю їх за людей! Бо в людській голові це не вміщається. Людина здравомисляща такого даже подумать не може.

Ми весь час не вірили, ні, не путіну, ми не вірили, що народ проти нас піде. Той – дурнуватий шизофренік, а народ, виявилося, – гавно, само настояще. У нас, коли побили на Майдані дітей, то на другий день вийшов мільйон. Мільйон стояв у Києві. А воно, падло, зайшло до нас у подвал і питає: "А ви на площаді билі?"  Ви ж уявіть собі, які вони залякані, що для них вийти на майдан – це якийсь злочин. І скільки мільйонів їх там є.

Ми повертаємося на вигорілу вулицю, хочемо піти до того садка, бачимо молодого хлопця, який у двох руках несе дві упаковки води. Щось мені підказало, що він має бути місцевим. Хотіли спитати, як пройти до садка, але натомість пішли з ним до їхнього підвалу.

- Ми поховали трьох. Це були наші сусіди. У декого питали документи, вони показували, далі собі йшли - ї їх просто розстрілювали в спину. Останнього нашого Льоню вбили, як він зачиняв двері у підвал, де ми жили. Він упав мертвий на сходах, а через якийсь час хтось прийшов і кинув ще на нього гранату. Ми його збирали частинами, щоб поховати. Але, повірте, тут ще й похуже були історії. Це ще обична.

Хлопця звати Ярослав. Йому – років під тридцять. Ми хочемо допомогти йому нести воду, але він відмовляється. Каже, що так легше емоційно.

Ярослав час від час зривається на сльози. Але ці сльози – не істерика. Так виходить його біль.

– Що ви далі думаєте робити?, – запитую.

– Спершу приберемо все це. Бо хто, як не ми, це зробимо?! Діждемося перемоги, відновимо наш емоційний стан і будемо будувати нашу Україну, сім’ї. Ми чули всі до одного вистріла, які йшли на Ірпінь. Танки стояли одразу біля наших будинків і круглосуточно стріляли.  Знаєте, таке мирна людина не мала б переживати…

Ярослав поспішає, бо його чекає мама.

Ми йдемо з ним. Я хочу поглянути на маму.

Мама Ярослава чекає біля узбіччя дороги і тягне голову, чи ніде не видно сина.

– Моя мамочка, - каже син і знову йому сльози на очах.

Мама і нас зустрічає як своїх дітей. Ми ще не познайомилися, а вже міцно обіймаємося.

Маму звати Галя. Мама Галя теж плаче.

– Ось тут ми їх закопали, – показує Ярослав на три могили у дворі під гаражами. А це – дядя Коля. Він мені як папа, бо мій залишив мене був, коли мені було два місяці.

Підходимо до дверей підвалу, який всі ці довгі тижні слугує житлом.

Ярослав показує на простріляні двері:  - Ось ця куля була моя. Потім я більше не виходив з підвалу.

– Як взірвали нашого Льоню, – продовжує розповідати пан Микола Павлюк цю неймовірно дику історію, – ми сутки не виходили.

Потім вони прийшли. Ми всі стояли в темноті з піднятими руками, щоб як вони зайдуть, вони бачили наші руки. Бо могли просто розстріляти.

Тоді прийшов був той, що дозволив похоронити перших двох. Він нас попередив, щоб ми не лякалися. У Льоні голови майже не було, ноги були окремо від тулуба. Ми перше винесли одну частину, потім – другу.  Усі троє – мешканці нашого будинку. Женя похований біля своєї машини. Він був першим убитий у своїй квартирі. Його спершу побили страшно, а потім застрелили. Першого Льоню розстріляли біля будинку. Он там кров ми пісочком присипали. А другого Льоню спершу розстріляли, а потім підірвали гранатою.

Я не можу вам передать, як мені сьогодні було тяжко писать для їхніх рідних повідомлення, – ридає пан Микола, – бо ми їх пережили. А я ж відповідальний за цей дім. Мене люди називають управдомом. Уявіть, вони не хотіли дати зайти до Льоні в хату, щоб взяти іконку. У нього ключі були на поясі, я благав їх на колінах, щоб дали по-людськи похоронить. Вони таки дозволили зайти до хати в їхній присутності. Вони знайшли іконку. І я взяв тільки її. У хаті Льоні була записка: «Вибчате, що так бідно живемо». Я не знаю, коли він її написав, але мабуть, точно після того, як прийшли вони.

Я не знаю добріших людей за тих, які живуть у нашому домі. Я не знав добрішої людини за Льоню.

Ярослав виводить з підвалу свого собаку:

– З американського у нас лише мій собака Вулкан породи стаф.

Усі ці дні Вулкан був разом з людьми у підвалі. Зараз він так радіє, крутиться, що й секунди на місці не всидить, але весь цей час у підвалі просто спав під одіялом.

– Ми були в них просто під ногами. Вони що хотіли, те й робили з нами. Хотіли виводили, хотіли заводили. Підвал замикали ззовні.

– Що ви їли?, – цікавлюся.

– Нам раз у три дні дозволяли приготувати щось на вогні під будинком. Комендантська година була за московським часом від 17.00 до 9.00. Нас контролювали обичні гопники. Такі чмошники, що їх узагалі важко назвати людьми.

Підходить якийсь чоловік і просить мішка, бо там у дворі якесь тіло спалене в машині лежить.

– Там тільки хребет лишився. Треба похоронить і те, що лишилося.

Йому дають цератовий мішок.

– Ми своїх у таких самих хоронили, – каже Ярослав.

Я хотіла зайти в підвал подивитися, де вони жили весь цей час, але пан Микола сказав, що мені краще цього не бачити.

Далі ми попрямували до дитячого садка, де люди ночують досі і готують їжу на вогні.

Мені здавалося, якщо людей звільнили, то тут вже мали б бути польові кухні, де людям роздавали б гарячу їжу і чай. Бо це той мінімум, який ми можемо для них зараз зробити. Але нічого такого поки немає.

Тут мені дозволили зайти в підвал. Це просто бетон, який не пристосований для життя, але люди тут надихували і ставало тепліше, ніж у хаті без вікон.

Люди ходили в туалет на відро…

– Ви собі уявити не можете, який тут запах стояв, - каже пані Світлана.

– Вони спершу тут трьох убили, а потім ще трьох. Одразу за воротами стояв вартовий. За водою дозволяли ходити тільки жінкам, чоловіків одразу розстрілювали. Убили чоловіка, якому було 82 роки. Застрелили в спину. Навіщо вони його вбили?! А там жінку, 32 роки, прямо в голову розстріляли…Кожного разу, коли я йшла годувати котів, я молилася "Отче наш...", бо кожної миті чекала, що мені вистрелять у спину. Знаєте, це неприємне відчуття…  Один з Твері мені казав: "Ми такі ніщі порівняно з вами. А ви так багато тут живете".

Як втікали, то ось тут під будинком п’ять камазів стояли. Грабували як свині. Кожну хату перетрусили. Вони срали в наші туалети, аж поки до верху не доходило, а потім у кого в хаті були українські прапори, то в те гімно запихали.

Вони брали навіть собачий і кошачий корм. Що нас було дуже здивувало. М’ясорубки і кімнатні тапочки забирали… Мій тато звільняв Київ, Ірпінь і Романівку від фашистів. А тепер я це маю терпіти?! Але ж вони гірші за фашистів. Такого фашсти не робили, як розповідала моя бабуся.

Люди з дитсадівського підвалу теж виходили тоді, коли їм дозволяли. Бували дні, коли людям не дозволяли навіть чаю зробити.

Ми провели тут тільки дві години і поспілкувалися тільки з кількома людьми з кількох вулиць і навіть важко уявити, скільки ще таких різних історій і ще гірших, але хіба хтось міряється болем чи горем…

За кілька хвилин їзди -  одна з братських могил у Бучі біля храму Андрія Первозванного. Ми помолилися.

Неподалік бачимо чоловіків. Запитуємо, хто ховав цих людей.

– Ми ховали. Ось так під страхом смерті, що й нас можуть розстріляти, ходили по вулицях з тачками і збирали тіла. Лежать тіла кілька днів, ми й виходили збирати їх. В одній могилі 67 закопали. У другій не знаємо скільки. Вона отак і незакопана залишилася. Деяких ховали в окремих могилах по кілька вбитих.

Ми проїжджали здебільшого центральними вулицями, з яких виднілися бічні розгромлені вулички, провулки. Практично немає вцілілих хат.

Військові і різні рятувальні служби продовжують ходити від хати до хати, від вулиці до вулиці, знаходячи все нові жертви терору рашистів. І навіть через кілька днів після окупантів ще на центральних вулицях валяються тіла людей, яких позбавили права навіть на звичайне поховання.

Люди, які вижили в цьому пеклі, і далі хочуть жити в своєму домі, на своїй землі. Усіх, кого ми запитували, що далі, вони й гадки не мають кудись виїжджати. Вони не скаржаться, що не милися всі ці тижні, хоча самі просто почорніли від кіптяви. Вони взагалі за весь цей час наче й не скаржилися - і здавалось, що люди просто не знають таких слів, щоб описати те, що пережили. Не знають - тому що досі, до цієї війни, у нашій мові не було таких визначень.

Оксана Климончук

Фото Олега Ревеги