4 червня. Пам’ятні дати

04.06.2016 08:00 797

Торік у Франції пішов з життя український праведник і правдошукач Леонід Плющ

Леонід Іванович Плющ (1939-2015) був надзвичайно талановитим математиком, публіцистом, літературознавцем, правозахисником, членом Ініціативної групи захисту прав людини, членом Закордонного представництва Української Гельсінкської групи. А ще – мислителем і інтелектуалом. Народився Леонід Плющ у Киргизстані. Випускник Одеського (1959) і Київського університетів (1962). Співробітник Інституту кібернетики Академії наук УРСР. Брав активну участь в українському національно-демократичному русі шістдесятників. Леонід Плющ був зв’язковою ланкою між українськими й московськими правозахисниками. Саме він познайомив росіян з українським самвидавом і возив самвидавські книги з Москви в Київ, звідки вони розходилися по всій Україні. 1964 року, після усунення від влади Хрущова, Леонід Плющ написав листа до ЦК КПРС, у якому висловив свої погляди на демократизацію в СРСР. З 1966 почав писати статті для самвидаву про природу радянської держави, її ідеологію та з національних проблем в СРСР. Він, як і багато хто з дисидентів його покоління, був за переконаннями марксистом і вірив у «соціалізм з людським обличчям». З 1968 року зазнав гонінь радянської влади, потрапив у коло зору КДБ. На допитах йому не забракло мужності на всі запитання слідчих відповідати одною єдиною фразою, що КДБ – «антирадянська, фашистська організація і що він не бажає відповідати на жодні запитання». Помста була страшною – Леоніда Івановича, людину світлого і тверезого розуму, проголосили «шизофреніком» і відправили на примусове лікування до Дніпропетровської психіатричної лікарні системи МВС СРСР. Прикметно, що «діагноз» ставили не київські, а московські психіатри під керівництвом професора Андрія Снєжнєвського – тодішнього директора інституту психіатрії АМН СРСР, який подібний діагноз ставив і іншим дисидентам: Володимиру Буковському, Наталі Горбаневській, генералові Петру Григоренку (чи не за це лікарю й дали зірку Героя Соціалістичної Праці). Лише в 1976 році, завдяки титанічним зусиллям дружини, яка зверталася і писала куди тільки можна і не можна, Леонід Плющ був звільнений з радянської психіатричної катівні під тиском міжнародної громадськості. Після того він разом із сім’єю емігрував до Франції, прийняв французьке громадянство. 1977 року Леонід Плющ став закордонним представником УГГ на Заході. Багато часу й сил віддав допомозі друзям, які перебували в радянській неволі. За кордоном займався переважно літературознавчою діяльністю. Є автором аналітичних статей про творчість Тараса Шевченка, Миколи Хвильового, Василя Барки, Богдана-Ігоря Антонича, Павла Тичини, Василя Стуса, Миколи Руденка, Олександра Довженка, Олександра Галича, опублікованих в українських, французьких, російських виданнях. Автор документально-аналітичного відеофільму «З Малоросії в Україну» (1991) і статей про становище й перспективи української культури. 1976 року Леонід Плющ написав автобіографічну книгу «На карнавалі історії», яка була перевидана багатьма мовами в багатьох країнах світу.

Сьогодні День прапора в Естонії – символу національної гідності, єдності та незалежності естонців. День прапора відзначається з ініціативи естонських парламентарів з 2004 року. 4 червня 1884 року пастором Рудольфом Калласом був освячений перший синьо-чорно-білий прапор. Історія одного з державних символів Естонії чимось схожа на історію нашого українського прапора – той самий шлях затвердження, а потім заборон, жорстоких переслідувань тих, хто мав сміливість нагадувати співвітчизникам в темну добу чужинського панування про його існування, наче про існування іншої, непідневільної Естонії. На ньому так само незримо присутня кров борців за незалежність Естонії, як і на нашому синьо-жовтому – кров борців за незалежність України. Документована історія синьо-чорно-білого прапора Естонії починається 17 вересня 1881 року, коли на установчих зборах першої національної студентської корпорації «Віронія» в Тарту були визначені також і кольори створюваного об’єднання: синій – колір неба, озер і моря Естонії, символ вірності істині та національним ідеям; чорний – колір землі та національного сюртука; білий – прагнення народу до щастя і світла. Згодом був виготовлений прапор Естонського студентського товариства. Саме цей синьо-чорно-білий стяг, пронесений крізь воєнні та окупаційні лихоліття, став національною реліквією, своєрідним материнським прапором. Він був освячений 23 травня (4 червня) 1884 року пастором Рудольфом Калласом. 24 лютого 1918 року була проголошена Естонська Республіка, а за декілька місяців на башті Пікк Херман (Довгий Герман) на замку Тоомпеа вперше піднято синьо-чорно-білий прапор, який майорів там до 1940 року – часу окупації Естонії СРСР. Потім на зміну більшовикам прийшли нацисти. Німецька окупаційна влада визнавала в 1941-1944 роках синьо-чорно-білий прапор в якості національного прапора естонців, але не як державний прапор. Після того, як німці пішли, прапор знову підняли над Талліном, але ненадовго – у вересні 1944 року радянська влада встановила свій червоний серпасто-молоткастий стяг. Відкрито і масштабно національні кольори почали використовуватися лише з квітня 1988 року – на Тартуських днях охорони пам’ятників старовини. Щоправда, тоді кожен із кольорів майорів на окремому флагштоку, але час справжнього повернення естонського прапора був не за горами. У червні 1988 року з’явився Указ Президії Верховної Ради ЕРСР «Про державну і національну символіку в ЕРСР», згідно з яким синій, чорний і білий кольори визнавалися естонськими національними кольорами. 24 лютого 1989 року на башті Пікк Херманн знову замайорів національний прапор Естонії. 7 серпня 1989 року був ухвалений Закон про Державний прапор і Державний герб країни. Згідно з естонським законом, органи державної і муніципальної влади зобов’язані вивішувати державний прапор над своїми будівлями в усі святкові дні та знаменні дати (до 17 разів на рік). Днями прапора вважаються і дні виборів до парламенту, місцевих органів влади, день проведення референдуму і день виборів до Європейського Парламенту. У День незалежності, річниці Естонської Республіки, День перемоги (23 червня), День поновлення незалежності – вивішувати державний прапор Естонії над будівлями зобов’язані не тільки юридичні, але й фізичні особи. Останні мають право підіймати Державний прапор і під час родинних урочистостей.

Ювілеї дня:

75 років від дня народження Володимира Олександровича Мельника (1941-1997), українського літературознавця, критика. Автор багатьох статей з питань сучасного літературного процесу, про Миколу Хвильового, Михайла Івченка, Григорія Косинку та інших репресованих українських письменників 20-х років. Один з авторів дослідження «Дієвість художнього слова» (1989). Лауреат республіканської премії в галузі літературної критики (1975; з 1986 – ім. О. Білецького). Лауреат Шевченківської премії 1996 року разом з іншими літературознавцями – за навчальний посібник «Історія української літератури ХХ століття» у 2-х книгах.

Цього дня у 1975 році народилася Анджеліна Джолі, американська кіноактриса, режисерка, сценаристка, фотомодель, посол доброї волі ООН. Володарка «Оскара», трьох «Золотих глобусів» і двох премій Гільдії кіноакторів США. Знімалась у фільмах: «Джордж Воллас», «Зображуючи бога», «Лара Крофт: розкрадачка гробниць», «Александр», «Містер і місіс Сміт», «Солт», «Особливо небезпечний», «Підробка» та ін. Народилася Анджеліна Джолі в акторській родині. Батьки рано розлучилися, дівчинка болісно пережила розпад сім’ї, до того ж додалася не досить вдала кар’єра моделі. Молодість Анджеліни були надзвичайно буремною, й мало б хто розпізнав тоді у худій, покритій татуюваннями й одягненій у чорне секонд-хендівське вбрання дівчині з червоним волоссям майбутній секс-символ Голлівуда. До 20 років Анджеліна перепробувала всі наркотики й вживала алкоголь. Одна депресія змінювалася іншою, ще чорнішою і тяжчою. У проміжках між кінозйомками вона збирала колекцію ножів і різала своє тіло. «Звісно, звучить це дивно, але коли я завдавала собі болю, то мені ставало трохи краще… То був час, коли я боролася сама з собою. І боротьба була не на життя, а на смерть. Я й досі дивуюся, що не загинула тоді», - щиросердно зізнається вона в одному з телеінтерв’ю. Лише ставши матір’ю, Джолі осягнула дорогоцінність людського життя: «Материнство надзвичайно вплинуло на мене. Я зрозуміла, що віднині не можу собі дозволити займатися самознищенням – напиватися до безтями, вживати наркотики чи впадати в депресію». На сьогодні актриса є матір’ю шістьох дітей, троє з яких її біологічні діти, а троє – усиновлені. Стосовно кар’єри, то всесвітньо відомою актрисою вона стала після виконання головної ролі у фільмі «Лара Крофт: розкрадачка гробниць» (2001), хоча й до того зіграла декілька помітних ролей, що викликали позитивні відгуки критиків. До слави «перша леді» Голлівуда ставиться стримано, за нею не помічено зіркових замашок і вередливості. Серед її пріоритетів – родина й активна волонтерська гуманітарна діяльність. У якості посла доброї волі ООН вона відвідала майже всі найгарячіші точки світу, за що була відзначена Гуманітарною премією ООН (2005). До своєї місії Джолі ставиться надзвичайно серйозно й відповідально, докладаючи максимум зусиль у питаннях допомоги біженцям, особливо дітям і жінкам.

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-