Замовити пресконференцію в Укрінформі

реклама

Убивчий сміх. Кого він калічить?

Убивчий сміх. Кого він калічить?

Блоги
Укрінформ
Коли виростемо ми зі штанців злих дітей, які бездумно булять однолітків… співвітчизників?

Я давно вже не дивлюся 95 квартал. Не тому, що не згодний з їхніми оцінками. Просто – не смішно.

Бо справжній гумор – це творчість. А творчість, писав Умберто Еко, це коли руйнуються заяложені стереотипи, коли на предмет змушують подивитися під неочікуваним кутом зору, і ти навіть не одразу здогадуєшся, в чому тут родзинка. А коли до тебе доходить, отоді й смієшся. І з того, що почув, і від того, що не одразу здогадався.

А коли на сцену виходять одні й ті самі персонажі, які повторюють уже багато разів осміяне, то це – кітч, який експлуатує кліше, нав`язані поганим смаком чи пропагандою.

Така собі дешева франшиза колись популярного блокбастера.

Але з тієї самої причини я не дивлюся і ток-шоу на Прямому. Бо вони перетворилися на токовище гумористів-самоучок, яких запрошують у студії замість експертів.

…Були в минулій владі дві розумні жінки, яких я дуже поважав. За розсудливість і уміння генерувати смисли. І от вони на одному з таких ток-шоу постали у новій іпостасі: натужно, як першокласниці, з нездоровим рум`янцем на обличчях старанно повторюють набір дешевих «хохм» про політичних опонентів.

Жарти були настільки допотопні, що, як у тому старому анекдоті, їх можна було не переповідати знов і знов, а лише називати порядковий номер – і реготати. Прикладів не наводитиму, увесь той «боян» ви знаєте напам`ять.

Відчувалося, політичкам незручно було від тої дешевизни. Але завсідники ток-шоу схвально кивали головами. І жінки втягнулися у шапіто, мало відмінне від 95 кварталу. Тільки там коміки грають політиків. А тут – політиків вдягли у клоунів.

Сумний інтелектуальний дауншифтинг.

Я не перестав цінувати тих жінок. Але пригнітило відчуття ніяковості – як при колективному перегляді чогось непристойного.

Утім, куди сьогодні від того безлімітного шоу дінешся? Ним просякнуті Ютуб і Телеграм-канали, ефіри й прямі включення з ВР, а тепер уже й сцена Майдану. Такий собі інфотейнмент вульгарності, генерований штатними партійними сміхунами, фотожабниками і мемотворцями, чи ж просто інтернет-клакерами, чиє покликання – тиснути під постом смайлик або інспірувати «щирий сміх у студії».

Щоранку, куди б ви не поткнулися, вас зустрічають тисячі джокерів з гримасами на обличчях, прорізаними лезом для гоління.


 
У цього «гумору» немає стримуючих меж. У хід іде все: знущання над прізвищами й національністю, фізичними вадами й хворобами, навіть життєві трагедії стають приводами для жартів.

Тут не до творчості, не до глибинних підтекстів. Все обмежується свинячим рилом, прифотошопленим до фізіономії «поганого» політика та віршиком з кишково-урологічною поетикою.

Тут не заморочуються езоповою мовою. Тебе обмажуть прямим текстом.

Причому генерують це не якісь вантажники з Києва-Волинського, а добродії з вищою освітою – митці, історики, журналісти.

А інші над цим усім до гикавки регочуть. І знову ж таки – не лише плебс, а люди, в інших ситуаціях розважливі, які цінують себе, як цивілізовану еліту.

…У дитинстві в моїй сім`ї передплачували гумористичний журнал «Крокодил» із дотепними карикатурами. Але щономера карикатура на останній сторінці була зовсім не смішною, а навіть страхітливою. Там зображали капіталістів – дядька Сема, який під маскою ягняти шкірить вовчі зуби та товстого рудого дядька Біла, який батогом лупцює знедолених чорношкірих тубільців. А за їхніми спинами бовваніла «холодна війна» у вигляді зеленої відьми, вдягненої в лахміття.

Герої тих карикатур із номера в номер практично не еволюціонували. І я, малий, не зовсім розумів, чому це має бути смішним? Але мені пояснили, що то – сатира, а вона й не має веселити.

Пізніше я зрозумів, що все це не для сміху, а для насмішки. Над чужими чеснотами, над чужими цінностями. Щоб, не дай Бог, хтось не зацікавився тими цінностями, не засумнівався у власних, соціалістичних.

І знаєте? Ті картинки сьогодні знов стали актуальними – у нашому внутрішньому політичному вар`єте. І вони так само несмішні – через свою лобову подачу і передбачуваність.

Бо причина генерованого ними істеричного сміху криється не в «іграх розуму», а в фізіології. В елементарному викиді серотоніну, у солодкому передчутті, що ненависний вам ворог почує сказане, чи прочитає написане – і захлинеться від люті.

У цьому й є сенс «убивчого сміху».

Ви його завжди впізнаєте за ноткою хворобливості. Бо сміх від гумору знімає напругу, а сміх ненависті – нагнітає.

Він залишає по собі порожнечу з присмаком перегорілого адреналіну, як після азартної картярської гри.

Він поглинає здатність критично мислити – бо нема коли замислитися, якщо треба реготом заглушити всі доводи.

Він перетворює обмін думками на стьоб – як маневр, що дозволяє без втрат вийти з завідомо програшної теми.

Убивчий сміх калічить нас самих. Він убиває почуття гумору, як героїн умертвляє рецептори щастя.

Він не скорочує дистанцію, а зводить неприступні стіни.

Коли набридне нам цей нудний балаган? Коли виростемо ми зі штанців злих дітей, які бездумно булять однолітків, обзиваючи «очкариками», «рудими» чи «жиртрестами»?

Чи не час уже поговорити на дорослі теми мовою дорослих? Без екзальтації й образ, замаскованих під жарти. З повагою до думки і цінностей свого візаві.

Для початку – про правила спілкування. А затим – про майбутнє країни.

А пореготати кожен може над самим собою. Хоч за зачиненими дверима, хоч публічно. Це – корисно для здоров`я.

Євген Якунов. Київ

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства
Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-