27 жовтня. Пам’ятні дати

27.10.2016 08:00 719

Щороку цього дня з ініціативи ЮНЕСКО відзначається Всесвітній день аудіовізуального спадку

Вперше День аудіовізуального спадку відзначався в 2007 році, а проголошений був на 33-ій сесії Генеральної конференції ЮНЕСКО у 2005. За даними ЮНЕСКО, у загальному потоці інформації, що надходить усіма існуючими комунікаційними каналами, частка зображальної, зображально-звукової та звукової інформації становить близько 80%. Наразі спостерігається стійка тенденція до поступового збільшення її об’ємів, зростає роль та значення аудіовізуальних документів як наукових джерел. Долаючи мовні та культурні кордони, акумульовані в аудіовізуальних документах знання стали невід’ємною частиною сучасного інформаційного суспільства. Разом з тим, всесвітня аудіовізуальна спадщина, що об’єднує аудіо- та відеозаписи, є надзвичайно вразливою і може бути пошкоджена або повністю втрачена внаслідок недбалого ставлення, природного руйнування, технологічного старіння, а також навмисного знищення. У зв’язку з цим ЮНЕСКО поставила перед собою завдання привернути увагу громадськості до важливості збереження даних матеріалів за допомогою Всесвітнього дня аудіовізуальної спадщини. Аудіовізуальні архіви – це банк колективної пам’яті людства, що зберігається численними державними і приватними структурами. Ці архіви, особливо що знаходяться в периферійних районах, гостро потребують збереження. Тема цьогорічного Дня: «Це історія твого життя, збережи її!» ЮНЕСКО закликає фахівців у галузі архівної справи по всьому світу святкувати День шляхом проведення заходів, присвячених даній темі.

Події дня:

340 років тому (1676) у селі Журавному між Річчю Посполитою і Османською імперією був підписаний Журавненський мирний договір, згідно з яким, поляки відмовлялись на користь турків від Правобережної України і Поділля; значна частина Правобережної України (за винятком колишніх Білоцерківського і Паволоцького полків) визнавалася козацькою територією під управлінням гетьмана П. Дорошенка. Проте, польський сейм не ратифікував Журавненський мирний договір, що призвело згодом до нової війни між Польщею і Туреччиною і укладення Карловицького мирного договору 1699 року.

Ювілеї дня:

240 років від дня народження Якова Михайловича Марковича (1776-1804), українського історика. Автор невеликої за обсягом, але надзвичайно цікавої за змістом праці «Записки про Малоросію, її жителів та виробництва». Книжка була лише першою частиною великої праці, що її задумував автор. Проте, передчасна смерть не дозволила завершити плани. Яків Маркович помер у 28-літньому віці.

160 років від дня народження Івана Кипріяна (1856-1924), священика Української Греко-Католицької Церкви, громадсько-політичного діяча, капелана УГА, музикознавця. Іван Кипріян – один із перших українських новомучеників, знищених комуністичним режимом за Христову віру і за любов до батьківщини. Впродовж десятиліть українців змушували вірити в сумнівні подвиги Павліка Морозова та інших більшовицьких святих, натомість імена справжніх героїв були піддані цілковитому забуттю – спочатку «лєнінци», а потім і «сталінци» гадали, що з плином часу та за нереальними цифрами страчених (адже йшлося про мільйони) – закатованих, розстріляних, замордованих голодом і просто зниклих безвісти у зловісних лабіринтах репресивної системи – їхні імена ніхто ніколи не згадає. Однак виявилося, що попри страх і час ці імена не забуті. Дивовижним чином тонкі, кволі паростки пам’яті починають проростати. Ім’я Івана Кипріяна – одне з таких повернених імен, а його життя – свідчення однієї з форм героїзму – людяності за нелюдських умов. Народився він у м. Сокалі в аристократичній родині. Здобув духовну освіту в Перемишльській семінарії та музичну – у Львові. Протягом 10 років (1904-1914) служив священиком у селах Галичини, а згодом у Немирові, Рава-Руського повіту. Був диригентом церковно-світських хорів, автором духовної музики, записував народні пісні, пропагував твори Дмитра Бортнянського, Анатоля Вахнянина, Остапа Нижанківського, Віктора Матюка та інших композиторів. Брав участь у громадсько-політичному житті. В Немирові очолив «Просвіту», балотувався до Віденського парламенту. Був народовцем за покликанням, належав до націонал-демократичної партії. У 1880 році Іван Кипріян видав за свій кошт підручник «Основи музики», чого не зміг зробити жоден із тодішніх галицьких композиторів. Пізніше вийшли з друку ще декілька творів Кипріяна. Його підручники з музики і досі не втратили своєї актуальності. У 1916 році Кипріян вступив до рядів УСС (український добровольчий батальйон Січових стрільців). Під час національно-визвольних змагань був капеланом (польовим духівником) в Українській Галицькій армії, пройшовши з нею всю кампанію в Галичині та за Збручем. У грудні 1919 року під час великої епідемії тифу опікувався хворими, сповідав їх, хоронив. Не полишав своїх душпастирських обов’язків навіть після арешту у 1920 році. Свій земний шлях Іван Кипріян скінчив на засланні в Сибіру. Історія його смерті моторошна і зворушлива водночас. Перебуваючи в радянському концентраційному таборі, український священик таємно опікувався дітьми, народженими в ув’язненні. Напередодні Різдва 1924 року він проник до дитячого бараку. В подарунок він приніс малечі зацукрованих янголяток, аби якось підтримати нещасних. Майже двадцять дітей знаходилося у віддаленій за огорожею клітці без даху. Був страшенний мороз, до того ж почалася хуртовина, яка не вщухала декілька днів. За цей час діти замерзли, разом з ними замерз й о. Іван Кипріян. Охоронці, які прийшли згодом, побачили загиблих дітей та отця Кипріяна, який тримав за руку хлопчика, котрий міцно притулив до грудей зацукроване янголятко.

Фото: youtube

75 років від дня народження Миколи Григоровича Мошика (1941), відомого українського бандуриста, композитора, педагога, заслуженого діяча мистецтв України, одного з найяскравіших представників давнього українського виконавського мистецтва – кобзарства. Учень Євгена Адамцевича (вперше почув гру і спів видатного кобзаря на сільському базарі). Родом Микола Мошик із села Засулля, що на Сумщині. Юність музиканта минула в Ромнах. Нестримне захоплення кобзарським мистецтвом привело хлопця до студії при Державній заслуженій капелі бандуристів, далі до музичного училища, а згодом до Київської консерваторії імені П. Чайковського, яку закінчив у 1976 році. Працював в обласних філармоніях, Київському оркестрі народних інструментів, Уманському музичному училищі. А потім багато років поспіль займався викладацькою роботою. В репертуарі митця твори Єгора Мовчана та Євгена Адамцевича, зокрема на слова Павла Чубинського «Славна твоя кобза», Дмитра Павличка «Молитва», Олекси Ющенка «Козацька пісня», аранжировані для бандури твори української та світової класики. Микола Мошик є автором дум «Конотопська битва», «Про Глухів», «Про голодомор» у співавторстві, а також пісень на слова Шевченка, Пантелеймона Куліша, Дмитра Білоуса, Олександра Олеся, Ліни Костенко, Бориса Олійника, фольклорних записів «Молитва Калнишевського», «Легенда про вершника», «Ой як вийду на долину» та ін. Ім’я Миколи Мошика добре знають не тільки на рідній Сумщині, в Україні, але й за кордоном. Всюди, куди заносила його доля – в далеку Якутію, на Кавказ, в Болгарію, Польщу – він ніс рідну українську пісню, гідно й натхненно репрезентуючи музичну культуру своєї батьківщини. Провів понад 3 тисячі концертів, більшість із яких – доброчинні. 

Роковини смерті:

85 років з дня смерті Христі (Христини Олексіївни) Алчевської (1882-1931), української письменниці, педагога, перекладачки. Дочка Олексія Кириловича Алчевського – харківського купця першої гільдії (промисловець, банкір), одного з найбагатших людей Російської імперії, знаного українського мецената. Її мати – Христина Данилівна Алчевська –  український педагог, діячка народної освіти. Після закінчення гімназії вчилася в Парижі на жіночих курсах, згодом викладала французьку мову в харківських гімназіях. Літературну діяльність почала в 1903 році. Поезії Алчевської, що ввійшли до збірок «Туга за сонцем» (1907), «Сонце з-за хмар» (1910) та ін., пройняті ліричними та громадянськими мотивами. Крім української, вільно володіла польською, російською, французькою та німецькою мовами. Перекладала російською твори Івана Франка, а французькою – Шевченка і, навіть, раннього Павла Тичину. Їй належать також переклади творів Вольтера, Беранже, Гюго, Толстого. За свідченням самої поетеси, на її світогляд вплинули дві особи: Микола Міхновський – харківський адвокат, лідер Української партії самостійників-соціалістів (УНП) і Ольга Кобилянська. Вона підтримувала особисті стосунки й спілкувалася з Іваном Франком, Лесею Українкою, Михайлом Коцюбинським, Василем Стефаником. Після Жовтневого перевороту Христині Алчевській жилося досить сутужно, проте жодні утиски, замовчування й приниження з боку влади не зломили її духу. На схилі життя вона дозволила собі таку репліку: «Мене не викреслити при всьому бажанні з історії ніяк». Померла незаміжньою. Була дуже вродливою. Агатангел Кримський, досить скупий на компліменти і загалом байдужий до жінок, казав про неї: «Христя – не панна, а казка». По собі Христина Алчевська залишила величезну рукописну спадщину (близько 4 тисяч творів), значна частина якої зберігається у відділі рукописів Інституту літератури НАН України та у Національній бібліотеці ім. В. Вернадського. Вона померла у рідному Харкові, не доживши і до 50 років. На її надгробку викарбувані лише два слова: «Просвітителька народу». Столітній ювілей Христі Алчевської у 1982 році відзначався на міжнародному рівні – дата була внесена до календаря пам’ятних дат ЮНЕСКО.

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-