17 червня. Пам’ятні дати

17.06.2016 08:00 715

Щороку 17 червня з ініціативи ООН відзначається Всесвітній день боротьби з опустелюванням і посухою

Цього дня в 1994 році в Парижі була підписана Міжнародна конвенція про боротьбу з опустелюванням. Документ набрав чинності 26 грудня 1996 року (Україна приєдналася до конвенції у 2002 році). Опустелювання – один з найбільш тривожних світових процесів деградації навколишнього середовища. Щороку опустелювання і посуха призводять до втрат сільськогосподарської продукції орієнтовно на суму в 42 млрд. дол. США. Головною причиною опустелювання в світі є людська діяльність (приблизно 75%). Опустелювання перетворює колись плодючі землі в непродуктивні, а також є наслідком надмірної експлуатації земель за умов інтенсивного землеробства, вирубки лісів задля отримання палива і деревини, а також витоптування пасовиськ худобою. Таким чином, під опустелюванням мається на увазі не стільки самі пустельні й посушливі райони, скільки наслідки надмірного використання ресурсів Землі. Опустелювання – це глобальне явище, що негативно відбивається на умовах життя 900 мільйонів людей на всіх п’яти континентах і є загрозою світовому біорозмаїттю. Тема дня 2016 – «Всеосяжна співпраця з метою попередження деградації земель». Гасло: «Захистимо нашу планету. Відновимо землі. Забезпечимо зайнятість населення». Заходи зі святкування Всесвітнього дня пройдуть 17 червня 2016 року в Пекіні (Китай) і будуть організовані Державним управлінням лісового господарства Китаю. В 2013 році Китай виступив з новою стратегією розвитку «Один пояс – один шлях», покликаний зміцнити співпрацю між країнами, передусім, євразійського регіону. Відтоді Китай у співпраці з сусідніми країнами, історично пов’язаними з Шовковим шляхом, просуває низьковуглецеві технології у створенні інфраструктури для енергетики, транспорту і будівництва. Для України, попри світову славу її чорноземів, проблема опустелювання також є актуальною, хоча проявляється вона переважно на півдні країни – в областях степової зони. Причинами опустелювання «по-українськи» є надзвичайно високий рівень розораності, внесення надмірних доз добрив і деградація полезахисних лісосмуг. Попередженням для нас є Олешківські піски на Херсонщині, які давно мають славу найбільшої пустелі Європи.

Події дня:

395 років тому (1621) Козацька Рада в урочищі Суха Діброва вирішила взяти участь у боротьбі проти Османської імперії та вислала у Варшаву делегацію на чолі з гетьманом Петром Конашевичем, щоб за свою участь у протиосманській боротьбі забезпечити деякі привілеї для козацтва та права для Православної Церкви в Україні. Результатом цього українсько-польського союзу стала битва під Хотином (2 вересня – 9 жовтня 1621), коли козацькі війська на чолі з гетьманом Петром Сагайдачним розгромили турецькі війська.

Цього дня 1672 року були укладені Конотопські статті – договір гетьманського уряду Війська Запорізького і царської адміністрації про міждержавні відносини між Гетьманщиною та Московським царством. Договір був укладений у глухому степу, біля містечка Козача Діброва неподалік Конотопа, на самому українсько-московському кордоні. Конотопські статті, які нараховували 10 нових пунктів, були складені на основі Глухівських статей 1669 року з деякими доповненнями. Статті обмежували політичні права гетьманського уряду, особливо в області зовнішньої політики. Новообраному гетьману заборонялось без царського указу й старшинської ради висилати посольства до іноземних держав і, особливо, підтримувати відносини з гетьманом Петром Дорошенком. Козацькі посли не мали права брати участь у переговорах з представниками польського уряду у Москві в справах, які стосувалися Війська Запорізького. За Конотопськими статтями значно обмежувалась гетьманська влада на користь старшин; вони створили передумови для посилення колоніальних впливів московського уряду в Гетьманщині. Прикметно, що ініціатором обмежень гетьманської влади була саме українська старшина, а не московити.

Ювілеї дня:

105 років від дня народження Віктора Платоновича Некрасова (1911–1987), російського письменника, киянина. Автор чудової повісті, однієї з перших оповідей про Другу світову війну «В окопах Сталінграда». До 1974 року мешкав у Києві. Повість «В окопах Сталінграда» була опублікована 1946 року в трьох номерах журналу «Знамя» і викликала справжнісінький фурор. Наступного року 35-річному авторові дали Сталінську премію ІІ ступеню. Сталін власноруч (як не дивно) вніс його прізвище у список лауреатів. Звісна річ, що голоси тих, хто звинувачував Некрасова у «повзучому реалізмі», «ремаркізмі» і «пацифізмі» одразу ж вмовкли. У 60-х роках сталінський фавор змінився хрущовською опалою. Владі не сподобались некрасівські дорожні нариси – «По обидва боки океану» та «Місяць у Франції». Там було все, крім любого радянській критиці «образа врага». Дратували й публіцистичні виступи письменника – про увічнення жертв нацизму у Бабиному Яру в Києві, про «будинок Турбіна» на Андріївському узвозі… У 1971 Віктора Некрасова виключили зі Спілки письменників України, тиск продовжувався, і 1974 року він емігрував у Францію. За кордоном письменник працював на радіо «Свобода», видав «Записки роззяви» – ностальгічні спогади про Київ, його історію та архітектуру, «Маленьку сумну повість» – про долю «третьої хвилі» еміграції з СРСР. Помер у Парижі на 76 році життя. Похований на кладовищі Сент-Женев’єв-де-Буа.

80 років від дня народження Кена Лоуча (1936), відомого британського кінорежисера, класика європейського гостросоціального кіно. Зняв фільми: «За завісою секретності», «Ріфф-Рафф», «Земля і свобода», «Сонечко, полети на небо», «Кес».  Дворазовий володар «Золотої пальмової гілки» Каннського кінофестивалю за фільми «Вітер, що гойдає верес» (2006) та «Я, Деніел Блейк» (2016). Лоуча називають співцем пролетарської моралі й водночас християнських цінностей (недарма він є володарем численних відзнак екуменічного журі). Він ніколи нікого не повчає, дивовижним чином поєднуючи у собі надзвичайну скромність, делікатність (навіть ніжність) із «залізною» твердістю і наполегливістю. Головне у його фільмах – справжня, непідробна демократичність, виразний акцент на рівноправ’я. «Усі люди однакові, усі – рівновеликі й значущі, - наполягає Лоуч, - і драма зовсім не є прерогативою середнього класу». В своїх картинах режисер прагне привернути увагу до ситуацій, коли святі принципи рівності, свободи, справедливості брутально порушені – не важливо де – на роботі, вдома, чи у суспільстві. Його кіноісторії абсолютно безпафосні. Він показує життя таким, яким воно є насправді, не піддаючись спокусі стилізації та не утішаючи глядача хеппі ендами. Лоуч єдиний серед режисерів зі світовим ім’ям, що працює в ігровому, документальному кіно і на телебаченні, хто щоразу ставить полемічні ідеї вище комерційних міркувань. Цьогорічне рішення журі Канського МКФ про вручення «Золотої пальмової гілки» фільму Кена Лоуча «Я, Деніел Блейк», викликало у багатьох кінокритиків подив, адже нічого нового режисер своїм фільмом не сказав – це все той самий Лоуч, відомий усім ще з 70, 80, 90-х років. Але журі, мабуть, вважало по-іншому, вирішивши ще раз, через 10 років після «Вереску» (історичної драми, присвяченій боротьбі ірландців проти своїх загарбників – англійців) відзначити британця.

65 років від дня народження Франка Кастрофа (1951), німецького театрального режисера, інтенданта театру «Фольксбюне» (з 1993 р.), одного з найвідоміших і найрадикальніших театральних режисерів світу. Варто зазначити, що «Фольксбюне» складається з надзвичайно талановитої акторської команди – це один з найсильніших театральних колективів Європи.

Роковини смерті:

17 червня 2005 року пішла з життя відомий український живописець Тетяна Нилівна Яблонська (1917-2005). Серед найвизначніших творів: «Хліб», «Святковий вечір», «Разом з батьком», «Вечір. Стара Флоренція», «Льон», «Червень»; пейзажі, портрети, рисунки. Герой України (2001). Яблонська – яскрава, самобутня й неповторна. Таким є її живопис, такою була й вона. Її не цікавили звання та нагороди – її цікавило тільки мистецтво. Упродовж усього життя вона не переставала вчитися, весь час була в пошуку, саме тому її творча манера весь час зазнавала змін. А ще вона не боялася визнавати власні помилки. Якось на початку 50-х років Яблонська написала в «Советской культуре» надзвичайно суперечливу, але цілком у дусі часу статтю про імпресіоністів. «Тоді я дійсно вірила в те, що імпресіонізм є шкідливим, що він тягне художника до поверхового фіксування вражень… Мені й тепер соромно за ту статтю, але тоді я була абсолютно переконаною в своїй правоті», - писала художниця 20 років по тому. Дивлячись на картини Тетяни Яблонської, які зазвичай називають «яскравими зразками соціалістичного реалізму», й за які вона отримала дві свої Сталінські премії, менш за все думаєш за прикметник «соціалістичний», адже перед очима згустки життя – простого й дивовижного водночас, від якого перехоплює подих. Художника такого масштабу ніщо не зіпсує: ні звання лауреата Сталінської премії, ні абсурдистські звинувачення у «буржуазному націоналізмі» – ні осанна, ні опала. У 1999 році мисткиня пережила інсульт. У неї паралізувало праву частину тіла, тому змушена була пересуватися на інвалідному візку. Але хворобі не корилася: вчилася малювати лівою рукою, освоїла пастель. Свій останній малюнок вона створила 17 червня 2005 року вранці. А ввечері пішла з життя. Її іменем названа одна з вулиць у Солом’янському районі Києва.

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-